У листі «Високоповажному Прокурору Поділля» Семен Харченко-Харчук повідомив, що перебування в одиночній камері розхитало його нерви «до надзвичайної неможливості». Тому він прохав — вже російською мовою — перевести до загальної камери. Прохання задовольнили миттєво, дозволили навіть прогулянки. Справді, навіщо катувати людину, яка стала на шлях співпраці зі слідством?
29 жовтня 1924 року було сформовано розпорядчу раду Надзвичайної сесії Подільського губернського суду у складі Ізраїля Леплевського (голова), Іванова, Харитонова. Губернським прокурором виступив «товаріщ» Бомаш.
Окупанти готувались до публічної перемоги.
Судилище над отаманом Хмарою та його козаками зі Стасьового Майдану — Яковом Бондарем, Іваном Покидьком і Автономом Полярушем, сахнівськими повстанцями Пилипом Івановим і Микитою Топорівським, а також підпільником Василем Яблунівським почалося вранці 1 листопада 1924 року.
Того дня газета «Червоний край» вмістила статтю «Справа бандита Хмари». Цитую: «Бандит Хмара належить до найбільш завзятих і активних ворогів радянської влади, — писав автор, який побоявся відкрити своє ім’я. — Згадаємо дещо з його діяльності. Хмара-Харченко впродовж кількох років керує в Летичівському районі широкою підпільною організаційною роботою, скерованою на підготовку повстання проти радянської влади. Він «працює» в тісному контакті з Тютюнником, Гальчевським, «начальником охорони» Петлюри — Чеботарівим. Ідейне керівництво Хмара мав із-за кордону й кілька разів був у Польщі для особистого одержання директив. Користуючись там великим довір’ям, Хмара одержував відповідальні доручення командування…
Багато розбишацьких нападів виконав Хмара на радянській території. Він та його банда вбила протягом кількох років чимало партійців — відповідальних робітників (командирів, начальників міліції, карного розшуку)… багато червоноармійців, радянських робітників… Хмара виконав багато нападів на міста…
…На допиті Хмара старається давати ясні, точні відповіді. Говорить по-українськи… Коли член суду «товаріщ» Харітонов запитав: «Чи визнаєте себе винним?», Хмара відповів: «Юридично так, але політично ні». На питання Харітонова, чи ідейно боровся проти «радвлади», відповів: «Так, безумовно». Далі Хмара сказав, що був проти політичної лінії радвлади в справі національного питання, «особливо щодо українців»… І далі: «Народ я безумно люблю…»
В останньому слові Хмара сказав таке: «Я селянин, який знає історію поневолення українського народу. Мені Україна дорога, якою б вона не була. Хай би і монархічною…»
— Я чоловік, — закінчив Хмара, — який не заслуговує на розстріл.
Та «судді» були іншої точки зору… Ізраїль Леплевський, Іванов, Харитонов та секретар Брауль пішли на нараду, а може, на вечерю. Адже час вже був пізній… Вирок оголосили о 21 годині 2 листопада. «Суд» засудив Хмару до розстрілу тричі, тобто за трьома статтями Кримінального кодексу.
Діяльність повстанця Василя Яблунівського було оцінено у два вироки смерті — він теж, як і Хмара, був учителем, а отже, перевихованню не підлягав… Інших повстанців (Бондаря, Топорівського, Поляруша та Покидька) ухвалили розстріляти за однією статтею. Але, враховуючи їхній соціальний стан, замінили розстріл на п’ять років тюрми з суворою ізоляцією.
Ось уривок із статті більшовицького підголоска, який сховався за ініціалами В. М. Цитую: «Хмар таких було багато, — «лірично» писав він. — Всі вони в недавні роки заступили небо революції та дмухали на полум’я Жовтня, сподіваючись його погасити… «Чесний бандит» Хмара бився «за ідею». Була в нього провідна думка: Україна для українців.
Був на суді цікавий момент. Мова йшла про вбивство бандитами відповідального радянського робітника. Хмара сказав:
— Я його не вбивав… Бо він українець.
— Значить, коли б не українець, то можна вбити…
Пани чекали від цієї хмари великого дощу, та наш пролєтарський вітер подужав: хмари розвіяно. Сонце Жовтня сходить нестримно на ясному небі революції» (Червоний край. — 1924. — 5 листопада).
Убивство учителів Семена Харченка, Пилипа Іванова та Василя Яблунівського більшовики обставили як десерт до «свята Жовтневої революції» — українських повстанців було знищено 7 листопада 1924 року. Горліс-Горський у своїх «Спогадах…» писав, що, коли чекісти проти ночі 7 листопада прийшли забирати на розстріл Хмару, Іваніва та Яблунівського, ті, розібравши пічку і озброївшись цеглинами, вступили з ними у бій. Після перемоги чекісти дико знущалися над їхніми тілами… Закопали козаків на старому польському цвинтарі на Калічі у Вінниці.
Символічно, що підписи під актом про їхню смерть поставили виключно представники «братніх» народів: помічник губернського прокурора тов. Санін, комендант ҐПУ тов. Раскін, лікар ҐПУ тов. Перельмітер, секретар ҐПУ тов. Асанов.
Слід нагадати, що у вирішенні долі отамана Хмари та його повстанців взяли участь й інші представники «дружніх» націй: голова Надзвичайної сесії Подільського губернського суду Ізраїль Лєплєвський, члени: Іванов та Харитонов; секретарі Надзвичайної сесії суду Фельдман і Брауль; губернський прокурор Бомаш та його заступник Лоґінскій, начальник контррозвідки Подільського ҐПУ Ґаліцкій, його помічники слідчі Лиман і Павлов, уповноважені Подільського ҐПУ Варшавскій та Соболєв, чекісти Ґарін і Наґ, вартові коменданти Рубцов і Котєльніков…
Окупанти утверджувалися на нашій землі, ув’язнюючи, судячи і розстрілюючи українських патріотів.
Під грифом «Хранить вечно» в Державному архіві СБУ зберігається двотомна «Справа № 512 зі звинувачення Харченка-Хмари Семена Васильовича та інших (за статтями 58, 59, 66, 76)». У першому томі 441 аркуш, у другому — 413.
Закінчується справа Семена Харчука-Харченка документом від 20 серпня 1998 року. Написано його тією ж мовою, якою допитували Хмару чекісти. Йдеться про «Заключение по архивному уголовному делу № 5455 в отношении Харченко-Хмары С. В. и других». Цитую: «…Материалами дела установлена совокупность доказательств вины Хмары-Харченко С. В. в совершении преступлений, предусмотренных статьями 58, ч.1, 66, ч.1 УК УССР, Яблоновского В. Е. статьями 60 и 76, ч. 1 УК УССР и Иванова Ф. В. статьями 60 и 76, ч.1 УК УССР, в связи с чем они реабилитации не подлежат… На основании изложенного и в соответствии со ст. ст. 2 и 7 Закона Украины «О реабилитации жертв политических репрессий на Украине» от 24 декабря 1993 года считать Хмару-Харченко Семена Васильевича, Яблоновского Василия Ефремовича и Иванова Филиппа Васильевича обоснованно осужденными, не подлежащими реабилитации. Заместитель Генерального Прокурора Украины Д. А. Ветоха».
І виникає питання: «А судді хто?!» Невже «дєті тєх, кто виступал на бой с Центральной Радой»?
Тут доречно згадати «Відповідь командира повстанського загону сотника Гальчевського на ноту повноважного представника УСРР»: «Винить повстанчу організацію Поділля і Київщини в кримінальних злочинствах можуть тільки кримінальні люде, грабіжники до мозку кісток, що намагаються вихопить з-під нас політичну підставу, ту відданість справі визволення пограбованого червоними грабіжниками українського народу… За нами був і є нарід… Якби ми боролись без ідеї, без лозунгів нашого поневоленого українського народу, а були злочинці, то існували б тільки одну, дві доби — нарід би… без допомоги большов(ицького) радянського війська сам би нас знищив. Та ні, на Україні загони нашої організації, підтримувані народом, ведуть і зараз запеклу боротьбу, і вона буде там кипіти, доки пануватимуть… окупанти…»
І все ж таки: капітулював Хмара чи хитрував? герой він чи зрадник? Для мене ясно: якби Хмарі вдалося вирватися на волю, він би продовжив свою повстанську діяльність ще більш завзято і затято — адже любов до українського народу у нього нерозривно поєднувалася з ненавистю до його ворогів.
І в тюрмі він жив мріями про помсту ворогам… Бо тільки від пролиття ворожої крові ставало йому легше на серці. Саме в ріках ворожої крові він, палкий Шевченків син, шукав ліків своєму болю за поневолення українців.
