— Не зачепило? — запитав хтось.

— Ні!

Після десяти хвилин скаженої їзди отаман дав команду їхати повільніше.

— Ну що, зовсім мертвий? — запитав Шепель, кивнувши на Чекірду.

Лице козака було розшматоване та залите кров’ю.

Михайло приклав вухо до скривавлених вуст товариша.

— Не дише… Мабуть, капут, — сумно промовив він.

Потім приклав вухо до грудної клітини. І радісно скрикнув:

— Теліпається ще!

За кілька хвилин доїхали до рівчака. Зупинилися. Зняли пораненого з коня, поклали на траві та почали обмивати обличчя.

З розбитого носа потекла кров, а набрякле лице все дужче розпухало.

Холодна вода, однак, привела Якова до тями. Він розкрив очі й дико зиркнув. Пізнавши своїх, хотів щось сказати, та тільки тяжко застогнав і знову знепритомнів.

Отаман обережно перевернув козака, закотив сорочку та зазирнув у шаравари, шукаючи інших ран. Тіло було ціле. Лише на лівому боці набирали зловісного кольору два чималих крововиливи.

Шепель наказав зв’язати між кіньми ноші. Так і довезли його до хатини, що стояла край лісу. Поклали в шопі на сіні.

Господиня від жаху сплеснула руками.

— А лишенько моє, як же його страшно поранило!

Обличчя Якова справді запухло так, що моторошно було дивитися… Господиня, ще не стара жінка, приготувала гарне місце, застелила рядна, поклала подушки.

— Нічого, тітко, не бійтеся, не так тяжко, як вам здається… — сказав отаман. — Увечері буде у вас лікар, огляне та скаже, що потрібно робити. А поки треба зупинити кров, а то й так вже виточилось із нього досить…

За півтора місяця Яків Чекірда та його побратим Михайло у складі Армії УНР ще з більшим завзяттям били більшовиків… А ще за півтора місяця вони під натиском денікінців уже відступали на панцерному потязі «Помста» з-під Києва…

Київ залишили тиждень тому, 31 серпня, а вчора мусили покинути й Фастів.

— Доки будемо відступати? — сердито буркнув Яків. — Чому не дають справжнього бою ворогові? Чому граються з ним?

— Не журись, брате, ще не одного хрестика нашиєш на свойому шликові, — відповів Михайло.

— В тім-то й забирає мене досада, що жадного денікінця ще не відмітив.

— Ще встигнеш… Та журиться, по правді, є чого. Он на твойому шликові аж рябіє від хрестиків — вже, мабуть, нашито більще, чим два рази по двайцять п’ять, а ворогів, як сам бачиш, менше не стає…

І Михайло, задумавшись, вмовк. Взагалі, останнім часом він ходив якийсь замислений і невеселий. Яків почав уже підозрювати його в лихому — може, денікінців не визнає за ворогів?

Коли запитав про причину смутку, почув:

— Сам знаєш, скілько зрадників у нас є, скілько перейшло до ворога, а ще більще їх залишилося серед нас — для проведення чорної роботи. І мене це страшно мучить… Я зараз у кожному старшині бачу ворога, бо між ними і є найбільще зрадників. Мене мучить, що в кожній незнайомій людині, яка має більщу-меншу посаду, бачу зрадника…

— По місцях! — несподівано розлігся голос командира бронепотяга.

Михайло кинувся до кулеметів, а Яків став наводити гармату на білий димок, що ледве помітною смужкою піднімався над тором. Це підходив денікінський панцерник «Витязь».

Бронепотяг «Помста» стояв на переїзді між тополями. Тому білогвардійці помітили його дуже пізно. А зауваживши, різко загальмували і на всіх парах почали тікати до Фастова.

— Приціл 20, трубка 25, вогонь! — пролунав голос командира батареї.

Один за одним пішло три снаряди, але жоден із них не влучив у «денікінця».

Ворог зник.

— Що ж із тебе такий поганий цілець? — жартуючи, запитав командир.

— Якби, пане полковнику, — відповів Яків, — він хоч хвилинку був зачекав, то, їй-богу, були б попали, а то він, матері його ковінька, не вспів ще добре і вгледіти нас, як почав драпати.

— Ну, не біда! — розсміявся командир. — Ще нам прийдеться з ним зустрінутись, і навіть скоро… Для когось ця зустріч буде останньою…

Під вечір Михайло отримав наказ зняти заставу — на 4-й версті від Фастова, на переїзді коло Кожанки. Для здійснення задуму йому дали 10 козаків.

Рушили, як сутінки впали на землю…

Хоч і темно було, все ж розгледіли неподалік паркану в рові кулемет, направлений люфою в бік Кожанки. Біля кулемета ходив вартовий. Решта «золотопогонників» сиділа в будинку за столом. Перед кожним лежала пака грошей — миколаївських, денікінських, українських і навіть совєтських. На столі валялись і обручки, браслети та інші дорогоцінні прикраси. Офіцери завзято «били по банку». Хтось вигравав, а хтось безжурно програвав награбоване.

Вартовий замислився і, сівши на краю рову, завмер. Видно, якийсь спомин оволодів ним. А може, заснув. Адже пора пізня. Нічну тишу порушувала лише московська лайка, що летіла через відчинене вікно.

Ліворуч вартового щось бренькнуло, але він не зауважив. Офіцер стямився лише тоді, коли відчув на лобі холодне дуло рушниці.

— Ані згуку, бо зараз же капут!

«Українсько-німецьку» мову денікінець, як видно, зрозумів, бо не репетував.

Після того як кулемет розвернули люфою до будинку, Яків Чекірда раптово відчинив двері й грізно гукнув:

— Смірно! Встать, господа офіцери! Рукі ввєрх!

За ним вскочило шестеро козаків. Мов ошпарені позривались зі стільців «ґаспада офіцери». Їхні погляди зустрілись із холодними зіницями наставлених на них стволів.

Денікінці лише лупали очима, коли Яків знімав із них зброю.

Підійшовши до останнього, Чекірда остовбурів — перед ним стояв знайомий сотник Запорозької дивізії.

— А ви, пане сотнику, давно з української армії командіровались до золотопогонної сволочі?

Сотник мовчки опустив голову.

За кілька хвилин вся команда марширувала по лівий бік тору. Двоє козаків тягли кулемета… Решта з наставленими рушницями вела полонених.

Михайло з Яковом йшли останніми, також тримаючи наготові зброю. Ні слова не кажучи, пройшли дві версти.

— Ану, Михайле, затримай цього, що провартував цю наволоч.

— Що ти хочеш із ним зробить?

— Та хочу дещо в нього запитати.

Михайло дав розпорядження, аби підвели підпоручника.

— Звідкіля ви, пане добродію? — вдавано спокійним голосом запитав Яків.

— С Рязанской ґубєрніі, — гонорово відповів підпоручник. — Что ви ат мєня хатітє? Єслі думаєтє, что-нібуть ат мєня вивєдать, так напрасни ваші усілія, єслі ви думаєтє, что я что-нібуть скажу. Рускій афіцер єщьо висако дєржіт свой прєстіж!

Не знав доброволець, що говорить із козаком, який давно мріяв нашити на своєму шлику хоч одного білого хрестика — за вбитого «біляка».

— Це вже ми чули, — ще спокійніше одповів Яків.

Кілька кроків пройшли мовчки.

— Так ви з Рязанської губернії, кажете? Гм… здалека… А який дідько вас сюди припер?!

— Наш долґ пєрєд Родіной — очістіть всю рускую землю ат єя враґов, кто би ані ні билі. І ми ето сдєлаєм! І ісполнім долґ пєрєд Родіной ва что би то ні стало.

Мов шпильками вкололо Якова від цих слів. Що казати — кров закипала й від самої московської мови.

— Ага, он воно що! Ану, будьте так ласкаві, та понюхайте оцю землю. Чия вона є?!

Москаль зупинився, вирячивши очі на козака.

— Будь ласка, нюхайте! — грізно повторив Яків, направляючи на ворога рушницю.

Денікінець відчув, що розпечені слова буквально обпікають губи супротивника. Зі страху рязанець згубив пиху і, впавши на коліна, почав нюхати землю. І так, що йому в носі засвистало.

— Ну, так чия це земля?!

— Ваша, малорос… украінская, — дрижачим голосом відповів офіцер.

— То якого біса ви претесь на нашу землю?! Чого вам тут потрібно?! Якого дідька не йдете на свою Московщину?! — Яків скаженів від власних слів, аж слина полетіла з рота.

Тупнувши кілька разів ногами від люті, він раптом вистрілив у самі груди підпоручника.