— Батько тебе різкою напучував?

— Батько — ні, мати.

— Отож, іноді й нагаї не завадять. Люди після них розумнішають. То батько, кажеш, тебе не напучував? Жалів тебе батько, а ти йому от чим віддячила…

— То він же Сергія під кулі вів!

— Під кулі… під кулі… Знаєш ти багато! Ванько Ванькович на тебе все життя поклав, а ти що йому?

— Сергія не віддам! — рішуче заявила Фрося.

— Не віддам… не віддам… — знову передражнив її Гольдройз. — Хто тебе питатиме?

— От що, Йоно Янкелевичу, — спалахнула Фрося, — не вийде в нас розмови. Кажіть, по що прийшли, бо моркву маю вистьобати.

— Почекає твоя морква. Аби мені твої турботи… — Гольдройз нараз хитро примружився й запитав: — Ти мою Рахіль знаєш?

— Дружину вашу?

— Авжеж.

— Бачила.

— Ну, і що скажеш?

— Жінка як жінка. Огрядна…

Йона Янкелевич зареготав задоволено й потер своє велике черево.

— Огрядна — не те слово. Бочка — от що моя Рахіль. А побачила б її двадцять років тому! Стеблинка, точно кажу, стеблиночка, а вродлива, а сміхотлива, не ходила — пританцьовувала. Точно як ти…

— Ну й що?

— А те, дитино, що не відомо, якою ти колись станеш, — пояснив Гольдройз жорстко. — І чи захоче Сергій на тебе тоді дивитися…

— Гадаєте?..

— Гадаю, — перебив Йона Янкелевич, — навчити тебе хочу. Кожному чоловікові жінка колись набридає. Як мені Рахіль. Це тільки дурні кажуть, що євреї товстих жінок люблять. Розмова у нас відверта, то скажу: мені більше дівчатка подобаються, оті, мов стеблиночки. А знаєш, що біля Рахілі тримає?

— Обов’язок?

— Обов’язок!.. — весело й голосно зареготав Йона Янкелевич. — А чхати я хотів на обов’язок. Нема обов’язків у ділової людини, та й взагалі, чоловік, коли жінка йому набридає, сто причин вигадає, аби себе виправдати. Гроші мене з Рахіллю пов’язали, дали за нею знаєш скільки!

— То ж революція все відібрала…

— У дурних. І розумні, правда, втратили, але не все. А Рахіль товста-товста, а кебету має. Я свої гроші по банках тримав, акції купував, землю, магазин навіть у Києві мав. Де та земля і де той магазин? А акції? Ними тільки… — Йона Янкелевич зробив виразний жест. — Збереглася, правда, дещиця, не брехатиму, збереглася, от ми й знову на поверхні плаваємо і кермо намагаємось твердо тримати. А Рахіль моя безцінна золотом та камінцями бавилася, я їй такі вигідні справи міг влаштувати — за рік капітал би подвоїла, а вона лише рученькою своєю пухленькою махала. От і цілую я тепер оту рученьку, бо на пальчиках стільки всякого, що пів-Бердичева купити можна. — Замріяно закотив угору очі. — А чим ти свого комполку прив’яжеш? — запитав раптом зовсім іншим тоном.

— Не такий він, як ви, — заперечила Фрося, — і гроші нам — тьху…

— Дотепер було тьху, коли батько всім забезпечував. Ти свого благовірного м’ясом годувати схочеш, а на його платню не розженешся.

— Город у мене, — обвела навколо рукою Фрося, — овочі і яблука всю зиму матиму.

Гольдройз також огледівся довкола, що далося йому значно важче, й схвалив.

— Город у тебе справний. І взагалі ти нівроку, тому червоному командирові щастя саме до рук далося. Бачу я, Фросю, не переконати тебе, хоч і хотілося…

— Де батько? — запитала Фрося.

— Отак я тобі й повідомив… Приведеш ескадрон, а вони шашки наголо й порубають Ванька Ваньковича. А мені ще компаньйон потрібен.

— Міліція його розшукує, все одно заарештують.

— Отак байдуже кажеш?..

Фрося замислилася. Після того, як врятувала ескадрон від бандитських куль, мала довгу розмову з Сергієм і висповідалася. Розповіла, що був у них дім під Таращею і жили заможно, що селяни лютували на батька й довелося втекти, але батько все одно носив камінь за пазухою, ненавидів нову владу, от і вирішив допомогти бандитам. Але про Якубовича змовчала, виправдовувала себе тим, що не можна ятрити Сергієві серце, та була нещирою сама з собою. Боялася: кине, лишить самотньою, переважить у ньому ота класова свідомість, про яку тепер пишуть усі газети. Але хіба може хоч щось на світі переважити кохання? У неї — ні, але ж у Сергія?..

А він сидів мовчки, потім закурив і тільки світлячок цигарки освітлював кімнату. Докурив аж до пучок, загасив цигарку й сказав:

— Я з комісаром балакав, і він твій вчинок схвалює. Пішла ти протії контри, отже — паша. Те, що було, забудь, я в твоєму минулому копирсатися не буду. Люблю я тебе, Фросю, й вірю тобі.

Сергій обійняв її міцно, й вона притиснулася до нього, і не було тоді на світі щасливіших за них. А потім Сергій сказав:

— Ми твого батька все одно спіймаємо. Не сьогодні, то завтра. Якщо дізнаєшся про нього, мені скажеш.

Фрося лише кивнула, але подумала: навіщо? Адже батька напевно розстріляють, і його кров буде на ній. Хай вже ловлять самі. І нехай би вони скоріше поїхали звідси — кудись у Київ чи навіть до самої Москви, якомога далі від Таращі, хоч і в Сибір, вона звикне до всього, аби покінчити з минулим.

І ось це минуле сидить зараз перед нею на табуретці — огрядне і самовпевнене. Звуть це минуле Йоною Янкелевичем Гольдройзом. І треба спекатися його.

— Чого хочете? — запитала Фрося сухо.

— Батькові речі. Скриня його тут… Решту не потребує.

Фрося знала: у скрині батько зберігає найкоштовніше, мабуть, гроші й золото. Хотіла сказати про неї Сергієві, та утрималася. Невідомо, що насправді у тій скрині, потрапить до міліції чи навіть ДПУ, почнуть розбиратися й докопаються до всього. Тому, повернувшись з Іванополя, одразу перенесла батькову скриню на горище, заховала у глухий кут, закидала різним мотлохом. Виявляється, вчинила правильно, бо наступного ранку наскочила міліція, обшукали всю батькову половину, але нічого, крім одягу та різних дрібниць, не знайшли.

— Скриню я заховала, — одповіла Гольдройзові. — І вчасно, бо міліція трус робила.

— А ти — розумниця! — Йона Янкелевич подивився на неї з повагою. — Розумніша, ніж я вважав.

— Ходімо, — тільки й сказала Фрося.

На горищі було сухо й пахло травами: тітка Горпина сушила тут чистотіл, пустирник та ще якесь листя. Фрося витягнула із закута скриню, поставила перед Гольдройзом.

— Беріть.

Йона Янкелевич дістав з кишені ключ, подав.

— Відчини.

— Навіщо?

— Кажу: відімкни!

Добре змащений замок навіть не клацнув, і Фрося відкрила скриню.

— Знайди згарду, — звелів Гольдройз.

Фрося опустилася на коліна, витягнула згарду з бічної шухлядки, подала Гольдройзові. Однак той відвів її руку.

— Тобі, — сказав, — твоя згарда, Ванько Ванькович наказав, аби лишилася в тебе.

Фрося притулила згорток до грудей. Згадала, як несла згарду крізь хуртовину в Таращу, як тримав її жадібними пальцями слідчий Форняк, а їй зовсім не було шкода золота, бо просила випустити Якубовича. Самого Якубовича не жаліла, це вона і тоді, і тепер знала точно, але хотіла відкупитися від нього, аби зберегти чистим сумління.

А тепер? Чи шкода їй тепер згарди?

Подумала й вирішила: шкода. Якось уже звиклася з думкою, що має таку коштовну річ, і уявляла згарду на собі весь час чомусь однаково: на темно-синій оксамитовій сукні з високим коміром. Золоті монети виблискують у неї на грудях та на плечах, теленькають за найменшого руху, а всі навколо дивляться на неї зачудовано, бо така згарда може прикрашати тільки королеву…

Тремтячими руками Фрося розгорнула згорток, золото задзеленчало й засвітилося в її долонях, вона накинула згарду на шию, на запрану бавовняну сукенку, й дивно — згарда заграла і на ній, не на синьому оксамиті, як уявлялося, а на дешевенькому ситці — все одно вона робила Фросю королевою.

Гольдройз подивився на Фросю уважно й схвально нахилив голову.

— Чудо! — мовив. — Кажу щиро, бачив й краще на Рахілі, але щоби так!.. Корову й діаманти не прикрасять, а тебе!.. — Він поцокав язиком, що, напевно, означало найвищу ступінь захоплення.

Фрося перебрала пучками монети на грудях, вони задзвонили, мов дзвіночки, і Фрося згадала свій недавній сон, коли лежала на галявині, вкритій синіми дзвіночками, а потім літала, чуючи їхню неземну музику. От і зараз згарда видзвонювала щастя й радість, та раптом Фрося уявила себе в ній у гарнізонному клубі, серед дружин червоних командирів, побачила їхні здивовані, обурені й навіть люті погляди — згарда перестала дзвонити, на очах зблякла, й Фрося без жалю зняла її. Загорнула в ганчірку й поклала на місце.