Вакар на секунду замовк, обвів усіх уважним поглядом, поправив краватку й мовив вагомо:

— Отже, панове, Центр дії, який я маю честь представляти, враховуючи нинішню політичну та економічну кон’юнктуру, вважає, що Росія перебуває напередодні кризи, державного перевороту. Однак врахуйте: цей переворот може відбутися несподівано, що викличе політичну катастрофу. І от, щоб запобігти цій катастрофі, громадські сили мають підготуватися до перевороту і вчасно взяти владу в свої руки!

Вакар замовк, і в кімнаті запанувала мертва тиша. Нарешті Микола Прокопович порушив її:

— Браво!

Чоловіки заворушилися на стільцях, обмінюючись пожвавленими поглядами: слова Вакара впали на благодатний грунт, усі давно чекали кризи, повалення більшовиків, іноземної інтервенції, будь-чого, аби зникли ненависні комісари, робітники повернулися до своїх підвалів, а вона очолили в благословенному Києві уряд і самі спрямовували й визначали долю народу. Але отак-от: скоро криза, й влада сама перейде до їхніх рук!

— Мені дуже приємно, — сказав Вакар, — що широкі громадські кола тут, — обвів рукою присутніх, — у Совдепії, поділяють точку зору Центру дії. Це є запорука успіху нашої справи, панове. Але хотілося б провентилювати з вами й таке делікатне питання: як прогресивна громадськість Совдепії розцінить допомогу ззовні?

— Хочете сказати, інтервенцію? — шкіра на лискучому черепі Чебакова пішла зморшками, і Вакар пошкодував: мабуть, це питання ще не можна ставити руба… Однак Чебаков теж пішов напрямки: — Я особисто і всі патріоти Росії, гадаю, вітатимуть війська Антанти в Києві та Москві. Європа простягне нам руку допомоги — що може бути кращого!

Хоч як дивно, але першим підтримав його Василенко-молодший: підхопився і зааплодував голосно, як клакер у театрі.

— Я зрозумів, що шановне панство не заперечує проти іноземної допомоги? — перепитав Вакар. — Це дуже важливо, бо цей аспект цікавить зокрема французький уряд, і від його позитивного вирішення залежить ступінь підтримки Центру дії в Парижі.

Микола Прокопович набурмосився.

— Але ж ми знаємо їхні апетити, — пробуркотів. — Усе має бути попередньо обумовлене.

— За все треба платити… — Розвів руки Вакар. — Не мені це пояснювати вам, панове.

— Так, — підтримав його Чолганський, — за врятування Росії можна заплатити будь-яку ціну.

Микола Прокопович посовався на стільці, та заперечувати не став. Зрештою, все правильно, та й платити доведеться не з власної кишені. Ця думка остаточно заспокоїла Василенка-старшого, й він мовив вагомо:

— Не заперечую!

Вакар задоволено потер руки. Взагалі, руки в нього весь час рухалися, як у диригента, допомагали мислити, відтворювали хід думок. От і зараз Микола Платонович підвів вказівного пальця, закликаючи до уваги, й мовив:

— Нам слід, панове, обміркувати й таку важливу проблему, як створення друкованого органу організації. На одному з перших засідань в Центрі дії висловлювалася думка про випуск журналу в Москві, але… Самі уявляєте, що таке нелегальне видання: приміщення, шрифти, верстати, я вже не кажу про добір абсолютно надійних поліграфістів… Крім того, московська організація Центру дії ще тільки в стадії створення, до речі, цими днями я їду туди, щоб налагодити справу. Отже, ми відмовилися від видання журналу в Совдепії і прийняли рішення випускати його в Парижі.

— Слушна думка, — сказав Смирнов. — Але чи вистачить у вас матеріалу, щоб журнал став бойовим?

— Сподіваємось на вас, панове. І зокрема на ваш літературний талант, Павле Петровичу. Журнал має носити пропагандистський характер і висвітлювати всі аспекти російської дійсності. Основні статті мусять бути написані тут, саме вами, панове, з залученням вагомого ілюстративного матеріалу. Тобто слід бити більшовиків місцевими фактами.

Микола Прокопович поморщився і зауважив:

— Ну гаразд, напишу я статно, а як переправити до Парижа? Звичайною поштою небезпечно, на кордоні листи можуть перлюструватися, крім того, поки лист дійде… Втрачається оперативність…

— Це питання продумане нами, — заперечив Вакар. — Існує відлагоджена система зв’язку між Києвом та Парижем, яка дісталася нам у спадок від такого геніального конспіратора, як Борис Савинков. У Києві мешкає повноважний представник Центру дії, він суворо законспірований. З ним підтримуватиме зв’язок лише один з Київської групи, той, кого ми сьогодні оберемо головою вашої організації.

— Згоден, — кивнув Василенко-молодший. — Ми, соціал-демократи, колись потерпали від порушення правил конспірації. Добродій Чебаков може засвідчити це, чи не так, Сергію Михайловичу? Тобто ми самі своєю неорганізованістю та легковажністю полегшували діяльність охранки, а тепер маємо такого серйозного супротивника, як ЧК, чи ДПУ по-нинішньому. Однак справа не в назві: хрін від редьки не солодший.

Чебаков кивнув.

— Маю повідомити шановне товариство, — вів далі Вакар, — що кілька днів його перебування в Києві не минули марно. Проведено переговори про організацію груп Центру дії ще з вельми поважними особами, а також з нашими молодшими колегами. Небезуспішні переговори, принаймні, вже зараз можна сказати про створення молодіжного осередку. До того ж, досить впливового й компетентного. І прошу всіх присутніх, звичайно, в міру можливостей кожного, залучати до діяльності Центру дії надійних і відданих нашій справі людей. Хочу наголосити: ідеї Центру дії мусять знайти широкий відгук у серцях прогресивно настроєної інтелігенції і, принаймні, посіяти сумнів у душах тих, хто схиляється до совдепів.

— Вашими б вустами та мед пити, — сказав Чолганський. — Але як журнал потраплятиме до цих прогресивно настроєних інтелігентів? До речі, як він називатиметься?

— Розповсюдження журналу стане однією з найважливіших акцій молодіжної групи, — пояснив Вакар. — А назву друкованого органу визначати вам, панове. Ви — фундатори журналу, ви — його майбутня автура. Прошу, хто має пропозиції?

Запала тиша.

— Чаю… — попросив Микола Прокопович. — Надійко, налийте мені чаю.

Надя взяла чашку, почала наливати.

— Журнал виходитиме російською мовою? — запитав Чолганський.

— Звичайно, він розрахований також на московську та пітерську інтелігенцію.

— А якщо назвати його “Отчизна”? — запропонував Смирнов. — Широко й вражаюче!

— Яка “Отчизна”? — заперечив Микола Прокопович. — Більшовики зараз горлають про радянську вітчизну… Ні, панове, давайте назвемо наш орган “Новью”, коротко й сердито, принаймні, у цьому слові є наша орієнтація. Так би мовити, чекання соціальних змін.

— Згоден, — підтримав Вакар.

— Не заперечую, — погодився Смирнов, хоча й не дуже охоче: неприємно, коли твоя пропозиція не проходить.

— Отже, “Новь”! — рука Вакара піднеслася і впала різко й рішуче, як у аукціоніста, що продав товар. — Залишається обрати голову групи, точніше, координатора дій. Пропоную Сергія Михайловича Чебакова, він має досвід організаторської роботи — йому й карти в руки.

— Хай буде так, — перший погодився Василенко-старший, хоч і відчув укол ревнощів. Проте швидко прикинув: зараз йому головування ні до чого, воно додасть обов’язків та відповідальності, доведеться контактуватися з людьми Бакара, брати участь в організації лінії зв’язку. “Тут і з депеушниками можна зустрітися, — подумав, — а це, звичайно, ох як небажано!” — Так, не заперечую, — сказав, — кращої кандидатури не бачу.

— Нема іншої пропозиції? — все ж трохи погрався в демократію Вакар. — Отже, панове, матеріали й статті до “Нові” передаватимете через Сергія Михайловича, вся Інформація до вас потраплятиме також через нього. І буде він для всіх нас не Чебаковим, а Сергеевим, прошу забути його справжнє прізвище. Ваша організація абревіатурно називатиметься КОЦД, тобто Київський обласний Центр дії. Підписувати ж усі матеріали, що йтимуть в Києва до Парижа, слід іменем “Катя”.

— Маємо розв’язати, панове, ще одне питання, — подав голос Чебаков. — З’ясувати для себе й поставити остаточно крапки над “і”. Бо живемо не в Москві і не в Тверській губернії, а в Києві, і це питання обов’язково виникне, хочете чи не хочете цього: наша програма відносно Малоросії, чи, вибачте, України. І наше ставлення до самостійників-петлюрівців та всіх інших. Шановний наш господар був навіть міністром у Скоропадського, от і хотілося б знати його точку зору.