Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Ні, Наталка, певно, нічим би не виказала свого ставлення до брудного й смердючого одягу, навіть не наморщила б свого гарного носика, а от рідна сестра Маша точно розквокталася б — для неї важлива не сама людина, а те, в якій оболонці перебуває, вони разом з цим надутим півнем професором Василенком дивляться на таких з презирством і гнівом, обходять на тротуарі й ніколи не допустять до своєї комфортабельної квартири з килимами на підлозі. Але від думки про це не зробилося прикро, навпаки, Олег Данилович посміхнувся весело й зазирнув під капот.

— Тебе як?.. — запитав Шубравский. — Як звешся?

— Олегом Даниловичем.

— Ну й ну… — покрутив завгар головою. — Ти не з буржуїв?

— Про князя Олега чув?

Шубравський іронічно примружився.

— Ну, не трави, — мовив розважливо, — з князями ми назавжди покінчили.

— Той Олег княжив у Києві тисячу років тому.

— Ну й біс із ним, — полегшено зітхнув Шубравський. — А я думав, якась контра… — Раптом побачив чисті білі пальці Яновського, очі в нього зробилися підозрілими й пронизливими. — Звідки мотори знаєш? — запитав.

— Броньовик водив, — збрехав Олег Данилович.

— Отже, шофер?

— Виходить, так.

— А руки чому не робочі?

— Через півгодини не відрізните від своїх.

— Маєш рацію, — пом’якшав Шубравський. — І от що: ти кинь… Ну, на “ви”… Я, хоч і завгар, але ж, сам розумієш, однакові ми, братва — й точка.

— Точно, — погодився Яновський.

Олег Данилович підкачав бензин, насос діяв справно, тоді перевірив запалення. Іскри не було, магнето явно не працювало, і Яновський поцікавився, чи є запасне.

Шубравський сумно похитав головою:

— У запасі взагалі нічого не маємо. Там, — кивнув на сарай, — три “драймлери” стоять. Може, магнето з них підійде?

— Усе підійде, аби з головою. — Олег Данилович уже відчув себе в рідній стихії. Він швидко й вправно зняв магнето зі старого, пошарпаного й розбитого “драймлера”, й через годину вантажівка випустила хмару бензинового диму й завелася.

— Ну, ти й даєш! — не повірив спочатку Шубравський. — Ми з Грицьком над цим залізом дві доби чаклували, а ти за годину. Грицько! — загорлав щасливо. — Чуєш, Грицю, працює твій драндулет, три чорти йому в печінку, завівся, душа собача, хіба тобі позакладало?

З дверей дерев’яної прибудови до сарая висунулося заспане обличчя хлопця з розкуйовдженим волоссям, він, кліпаючи очима, недовірливо витріщився на бензинову хмару.

— А й справді, виходить, завівся, — мовив зачудовано, — чого ж раніше не хотів?

— О-о! — тицьнув Шубравський пальцем у Яновського. — Данилович дав йому лад.

Хлопець наче вистрибнув із дверей. Сонне обличчя його загострилося, навіть, здається, щось хиже з’явилося в ньому.

— Чого ж мене не розбудили? — розсердився. — Машина працює, і з Василькова треба пошту привезти. Сам товариш Тарасенко наказував.

— Еге ж, привіз би, якби не Данилович!

Грицько зупинився перед Яновським, жартівливо штовхнув його в груди.

— Виходить, Данилович? — запитав. — І механік, виходить? Нарешті дочекалися…

— Розбазікався! — сердито перебив його завгар.

Шофер махнув рукою. Дивився тільки на Яновського, і якісь запобігливі нотки з’явилися в його голосі:

— Я зараз до Василькова змотаюся, — пояснив, начебто це ще не було зрозуміло, — а потім ми з тобою її, — кивнув на вантажівку, — передивимось. Тягне, бува, погано, це чого б?

— Карбюратор не відрегульований.

— Вмієш, значить? — зрадів Гриць: — А я його як не кручу — чхає…

Яновський взяв викрутку.

— Ану, прогазуй, — наказав. Підкрутив кілька гвинтиків, махнув рукою, щоб їхав.

— Сьогодні не чхатиме, — пообіцяв.

Грицько сів за кермо автомобіля, дав газ, рушив, проте одразу ж зупинився.

— Тягне! — сказав здивовано. — Це ж треба, зранку стояла, а тепер їхати можна!

— Жени, — махнув рукою завгар, — пошта зачекалася.

Олег Данилович з Шубравським працювали мало не до вечора. Обдивилися три легкових “драймлери” й визначили, що дві машини можна сяк-так відремонтувати. Схаменулися, коли сонце сховалося за будинками й тіні видовжилися мало не втричі. Яновський дістав кишенькового годинника, захвилювався — за роботою не помічав часу, а Наталя чекає на нього вже півгодини. Переодягнувся і спробував відмити руки, але мило бути нікудишнє, й фактично розвіз бруд.

Шубравський дивився на нього з неприхованою іронією, нарешті порадив:

— А ти пісочком, — вказав на купу під сараєм.

Правда, й пісок не зовсім допоміг, і Олег Данилович, засунувши руки в кишені, просто через пасаж попрямував до Хрещатика. Здалеку побачив знайому постать у зеленій сукні на розі Миколаївської, перетнув Хрещатик швидко, мало не біг — Наталя кинулася йому назустріч. Дивилася тривожно й очікувально.

— Ну як? — тільки й запитала.

— По-моєму, все гаразд. Краще, ніж я гадав. — Олег Данилович потягнувся до Наталиної руки, щоб поцілувати за звичкою, та одразу згадав свої чорні від мастила нігті й тільки потиснув заспокійливо її лікоть.

Наталя сама взяла Олега Даниловича під руку, йшла, зазираючи йому збоку у вічі — хотіла, щоб він розповів Усе, про весь день з початку й до кінця, розклавши його На хвилини, вона б тоді пережила його знову разом із ним, Це було їй просто необхідно — бути завжди разом, а він Рантом розгубив усі слова, тільки дивився в її зелені очікувальні очі й думав: яка вона гарна — вродлива й розумна, а головне — вся його, це ж треба — така жінка й належить тільки йому, певно, подібне щастя випадає дуже рідко, он скільки дівчат і жінок на Хрещатику та Миколаївській, у модних сукнях і вродливих, та нема кращої за Наталю.

Вони проминули “Континенталь”, біля якого стояло кілька візників, й почали підійматися до театрального скверу. Назустріч прямували двоє дженджуристих чоловіків у модних котелках і штиблетах з гамашами, вони наче зійшли зі сторінок старої “Ниви”, від них на версту віяло старорежимністю й добропорядністю — подовжені англійські бачки й закручені догори вуса — чисто чиновники канцелярії генерал-губернатора або середні актори театру Соловцова, й такі випещені, паче не було революції, наче не прокотилися Києвом петлюрівщина й денікінщина з їхніми кривавими страхіттями. Дженджуристі молодики ще здалеку помітили Наталю, обличчя в них зробилися напружено-солодкими — нараз Олег Данилович спіймав на собі погляд одного з цих модних піжонів, здивований і навіть спантеличений; подумав, що могло так здивувати дженджура, та одразу здогадався — його зовнішній вигляд. Така гарна жінка в зеленій шовковій сукні — свіжа й пахуча стеблиночка — повисла на руці якогось робітника в кепці й пом’ятому бавовняному піджаку… Випещена дівчина й пролетар, з їхньої точки зору хам і мурло, клятий гегемон, який посмів зазіхнути на святая святих…

На мить, на одну невловиму мить Олегові Даниловичу зробилося боляче… Уявив: якби він ішов у полковничому мундирі, дивилися б поштиво її запобігливо. Але ж, подумав одразу, час цих дженджурів уже минув, і біс з ними. Ну, потанцюють зараз в “Континенталі” з вульгарними розмальованими шльондрами, покрасуються за столиками — новоспечені непмани. А може, не непмани, а просто повитягали із скринь піджаки та гамаши й тільки удають, що знову настала їхня життєва фаза…

У скверику перед театром чиясь дбайлива рука розбила клумбу й засадила її братками — виявляється, невмируще й прагнення людини до краси: ще не загоїлися рани громадянської війни, ще не встигли й чорного хліба наїстися, а вже думають про прекрасне, та й справді, що може бути прекрасніше за буйство братків — оксамитових, різнокольорових, ніжних, зовні непоказних квітів, які наче лукаво зазирають своїми оченятами тобі в душу.

Олег Данилович подивився на Наталю й збагнув: либонь, він усе ж неправий. Квіти, хоч і створені, мабуть, самим богом, таки поступаються жіночим очам — звичайним, зеленкуватим… Але ж ці очі випромінюють неземне світло, дивно, проте й вдень, коли нема нічого яскравішого за сонце, вони засліплюють більше, ніж сонячні промені, обпалюють, і водночас у них можна дивитися все життя.

15
{"b":"202703","o":1}