Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

— Пластинку? — здивувався Агєєв. — Так, патефонну пластинку «Інвенції» Баха. — Тихон Матвійович сказав це неохоче, наче шкодував, що прохопився словом. — Але зрозумійте, я не хочу затівати скандалу. Вирішив знехтувати нею.

— Навіщо б їй пластинку у вас красти?

— Не знаю. В усякому разі заходила якось до мене в каюту, і після цього пропав цей рідкісний запис, який я встиг програти лише один раз. Відтоді не залишаю в дверях ключа.

— А з нею ви не говорили про цю пропажу?

— Пробував. Сьогодні якраз перед поїздкою сюди… Але вона знову почала про любов. Я, правда, вдівець, та це не дає їй права… Я вискочив на бак, наче з лазні… Злякала мене ця жінка!

— А ви де на баці стояли — біля трапа чи ближче до якір-ланцюгів? — без видимого зв'язку з попереднім, з цікавістю запитав Агєєв.

— Біля самого трапа стояв… — великою хусткою Тихон Матвійович витирав з обличчя піт.

Він глянув на мічмана — і здивувався. Напружена настороженість зійшла з обличчя Агєєва, змінилася доброю, м'якою, майже мрійною усмішкою.

— Значить, він в ілюмінатор дивився, — сказав мічман.

— Причому тут ілюмінатор?

— Під баком, якраз де ви стояли, — каютка-буфет. Там, певно, Тетяна Петрівна по хазяйству поралась, — пояснив трохи засоромлено мічман. — Ну цей хлопець, ясно, і задивився на неї з пірса. Може, в такий спосіб познайомитися хотів як малокультурний європеєць. Справа ясна: хто таку дівчину побачить — кожного до неї потягне.

— Так, звичайно, Глафірі він не підморгував би, — сказав Тихон Матвійович, здригнувшись. — Але, знаєте, мічмане, саме Глафіра Львівна, коли я відступив, так би мовити, під її тиском на бак, зайшла в ту каютку…

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

ЧЕТВЕРО В БАРІ

Три моряки не поспішаючи піднімалися з порту в місто. Прямо від води починалися дерев'яні, вкриті черепицею будинки: над гострокінцевими дахами — великі реклами тютюнових фірм, на шибках вікон і вздовж дерев'яних фасадів — прізвища власників розміщених тут крамниць і контор. Вітрини портових крамничок рябіли глянцевими пачками сигарет, хустками найяскравіших кольорів, ножами у шкіряних чохлах.

Біля дверей підвальних приміщень — приладдя для рибної ловлі, сіті, вудлища, бухти товстих і тонких тросів, складена купами парусина.

В одній з вітрин блищали сріблом і бронзою маленькі й великі хрести, темніли картинки релігійного змісту, лежали товсті книги з хрестами, тисненими на оправах.

— Тут місіонери своїм товаром торгують — відпущенням усяких гріхів, — сказав авторитетно Фролов. Не вперше бував він у закордонних портах. — А от якщо в ту крамничку, в підвальчик, зайти — тобі татуїровку на будь-якій частині тіла виб'ють за останнім словом техніки! — він лукаво примружив очі. — Може, зайдеш, Жуков? Розмалюють тебе, як індійця! А потім рядом хрестик і біблію купиш, щоб у морі тебе касатки не з'їли.

— Не дуже смішно, — відповів неуважно Жуков.

Вузькі, мощені кам'яними плитами переулки піднімаються вгору.

Дерев'яні будиночки, потемнілі від часу, з висячими галереями, що виступали над бруком, тісно туляться один до одного.

Важким запахом китового жиру, вогким, холодним повітрям тягне з переулків, схожих на щілини. Тут і там сидять біля дверей, лагодять сіті задумливі, мовчазні, худі люди. Жінки перуть білизну, на каменях, граються біляві діти. Шкіряні відра висять біля входів у будинки…

— Це у них, видно, протипожежна охорона, — сказав без усмішки Фролов, розглядаючи відра. — Не дуже-то солодко живе тут народ.

— Так, нуднувато живуть, у якихось йорах туляться, — озвався Ілюшин. — Дощенту знести б оцей мотлох, нормальні будинки спорудити.

— А чули, товариші, що норвезький лоцман розповідав? — спитав Жуков. — Портові квартали тут чотири рази згоряли з тих пір, як Берген стоїть. Зовсім недавно — у тисяча дев'ятсот шістнадцятому році — майже півміста пожежа знищила. А відбудовані ці квартали в колишньому вигляді, аж до шкіряних відер і гербів над дверима, щоб іноземні туристи древнім Бергеном могли любуватись. А свій народ нехай у вогкості й духоті живе, від туберкульозу гине.

— Дивно! — хмурився Ілюшин.

Жуков з цікавістю і гідністю позирав навколо, з гордістю помічав, що саме на ньому насамперед зупиняються погляди зустрічних. Аякже, радянський військовий моряк! Жуков помітив, що Фролов, ідучи поряд, двічі схвально і майже заздрісно окинув поглядом його форму першого строку.

І справді — невідступне почуття раптом охопило Фролова, почуття не заздрості, а швидше образи на самого себе. Ось він, Дімка Фролов, бойовий балтійський моряк, північноморець-катерник, розвідник морської піхоти, йде не в овіяній легендами формі військових моряків, а в цивільному, та ще в костюмі іноземної продукції, в цій «погані в целофані», як до образи влучно висловився мічман Агєєв.

В океані - i_016.png

Інша річ пройти по місту цієї країни, яку допоміг визволити від фашистів, у сопках якої геройствував у воєнні роки, одягненим у матроську або старшинську форму, скромну і водночас мужньо-нарядну!

Так, даремно пішов він на цивільні кораблі з улюбленого військового флоту. Тепер уже міг би бути курсантом, учитися на офіцера, як багато матросів — друзів фронтових днів… Він замислився так глибоко, що не помітив, як позаду залишилися звивисті провулки. Із стін дивились усміхнені обличчя красунь, люті очі красунів з револьверами в руках — кінематографічне голлівудівське життя.

Під строкатою парусиною навісів, яку злегка коливав вітрець, стукали пивні кухлі, вабили відпочити глибокі крісла біля столиків.

— По кухлику вип'ємо? — запропонував Фролов.

— Подивимось, яке воно, норвезьке, — згодився Ілюшин.

— Хелло, рашен! — пролунав позаду них неголосний вигук.

До них підходив високий худий негр. Цивільний костюм з бавовняного лисніючого матеріалу мішкувато висів на його довгоногій постаті. Солом'яний капелюх зсунувся на потилицю, відкриваючи шоколадно-коричньове обличчя. Широкі щелепи розсунулися в радісній усмішці, заблищали два ряди рівних великих зубів.

— Хелло! — повторив негр. Простягаючи руку, пальцем другої руки вказував на себе. — Сімен! Амерікен шіп! Лонг лів сов'єт Рашен, Москва![5]

Стільки молодої радості, щирого почуття було з цьому привітанні, що радянські моряки одразу усміхнулись. Негр тис руки по черзі всім трьом.

Вони розглядали один одного із жвавою цікавістю і з деякою ніяковістю, яку відчувають люди, що симпатизують одне одному, але не володіють спільною мовою.

— От і порядок! — сказав Фролов, який ніколи не розгублювався. — З ним разом пивця й вип'ємо!

— Фрейндшіп! Бір![6] — указав він негрові на вхід під навіс.

Негр явно збентежився. Покрутив головою. Пішов по вулиці, манячи за собою російських моряків.

— Та ні, сюди ось у бар зайдемо, зрозуміло? — Фролов підніс до рота жменю. — В бар. Бір. Дрінк. От який нетямущий! Ходімо!

Він узяв за руку американця, що опирався, і повів під навіс.

За столиком чулася нерозбірлива гаркава мова. Сиділи люди в строкатих спортивних костюмах, через плечі — ремінці фотоапаратів. Томні дами в дуже коротких сукнях з сигаретами в зубах. Обвітрені широкоплечі хлопці, бриті й бородаті, з татуїровкою під розстебнутими комбінезонами. Далі — окремо — такі ж смугляві, червонолиці, але в накрохмалених комірцях, у світлих чесучових костюмах.

Фролов підійшов до столика з незайнятими плетеними кріслами навколо. Подзвенів кронами у кишені — зарплатою, одержаною на кораблі. Показав на одне з крісел американцеві.

— Сідай, містер, вип'ємо за дружбу народів.

Але негр не сідав. Нерішуче стояв біля столика. Розмова навколо замовкла. Майже силою Фролов посадив негра в крісло, сам сів поряд.

вернуться

5

Моряк! Американський корабель! Хай живе Радянська Росія, Москва! (англ.)

вернуться

6

Дружба! Пиво! (англ.).

39
{"b":"199664","o":1}