Кістлявий широкоплечий старик, що спускався слідом за ним, наздогнав його, схопив за лікоть, ривком повернув до себе. Хлопець щось злісно пробурмотів. Старик говорив докірливо й гаряче. Третій норвежець теж стис за лікоть і примусив зупинитися хлопця, що слабо опирався.

Старик попрямував до радянських моряків, які здивовано чекали.

Чиста синява очей блищала на його засмученому, вкритому червонуватим загаром обличчі. Він хотів щось сказати, але осікся, вдивляючись в Агєєва. Усміхнувшись, вимовив по-норвезьки кілька запитальних слів.

Боцман кивнув, відповів по-норвезьки, насилу добираючи слова. Старик урочисто потис йому руку. Хлопець у капелюсі похмуро дивився в землю.

Не випускаючи руки старого норвежця, Агєєв повернувся до Курнакова.

— Виявляється, зустрічалися ми з ним у сопках. Запам'ятав він мене. Він, мовляв, Олав Скурре, не вперше зустрічається з росіянами, бив фашистів у Північній

Норвегії. Точно, впізнаю його тепер — був такий партизанський ватажок. Ще, каже, — він рибалка з острова Б'єрней.

— Б'єрней! — Курнаков потряс руку старикові. — З цього острівця, товариші, в перші дні окупації Норвегії майже всі жителі-рибалки втекли на своїх ботах, вступили в армію Опору. Щоб покарати їх, фашисти вбили тих, що залишилися на острові, спалили селища. Скажіть йому, мічмане, — ми пам'ятаємо подвиги норвезьких патріотів.

— А от, як це сказати, товаришу капітан другого рангу?.. Мабуть, не зрозуміє…

Але старик, видно, прекрасно зрозумів переклад Агєєва. Його очі засиніли ще більше.

На вершині стежки з'явилася постать хранительки музею. Вона змахнула хусточкою, щось прокричала.

— Каже, поїхали американці. Запрошує в будинок, — сказав штурман.

— Ну, ходімо, товариші, — квапливо кинув старший механік і попрямував угору.

— Але в чому тут справа, мічмане? — спитав, не рухаючись з місця, Курнаков. Старий норвежець стояв нерухомо, димив люлькою, позираючи з-під жовтуватих брів, що їжилися біля перенісся. Хлопець у капелюсі весь якось осів, другий молодий норвежець усе ще міцно тримав його за лікоть.

Старик вимовив кілька фраз.

— А це, товаришу капітан другого рангу, батько з синами, — пояснив Агєєв. — Тільки, виходить, невдачливий у нього один синок. Під вплив фашистських елементів потрапив. Сьогодні напоїли його в порту, щоб він за нами погнався, яку-небудь провокацію вчинив. А старик з другим сином по дорозі його наздогнав, на розум, так би мовити, наставляє. Соромив його на чім світ стоїть, поки вони спускалися стежкою. А другий син, бачите, з батьком заодно.

— Москва! — сказав старик і притис до грудей жилаву, широку руку. — Слава! — виразно промовив він, киваючи на другого сина і щось пояснюючи по-норвезьки.

— Оцей його син, мовляв, гарпунником ходив в Антарктиду з нашою китобійною флотилією «Слава», з багатьма росіянами дружив, — перекладав Агєєв.

— Слава! — повторив молодий норвежець. Він почував себе явно ніяково, з вибачливою посмішкою струснув брата, що важко обвис, остаточно захмелів.

Старик заговорив знову.

— Просить він пробачення, — перекладав мічман. — І застерігає нас. Від якоїсь пастки, чи що… Чуєте, повторює: «Фаре, снаре» — це означає небезпека, западня.

— Фрюгте фор, — роздільно сказав старик.

— «Фрюгте фор» — це означає «бережіться».

— Кого берегтися? Чого? — різко запитав штурман. Агєєв повторив запитання по-норвезьки. Старик кинуз коротку відповідь, знову почав димити люлькою.

— Він каже: «Я не знаю». Хердівці знову піднімають голову. Про якихось зебр сказав… — переклав Агєєв.

— А-а, зебри… Я читав… Так норвежці називають фашистів-хердівців, які тепер маскуються під патріотів, — зовсім спохмурнів Курнаков. — Ну от що, мічмане, нам тут вести такі розмови не личить. Перекладіть йому — тепер мир, війна закінчена. Ми тут мимохідь, як друзі, ні з ким більше не воюємо.

З видимим задоволенням мічман переклав ці слова. Обличчя молодого норвежця проясніло. Старик уперто потряс головою, заговорив.

— Він каже, — переклав Агєєв, — у радянських людей тут більше друзів, ніж ворогів, проте є й вороги. Каже: «фрюгте фор» — бережіться.

— Коротко й неясно, — сухо сказав Курнаков. — Не подобається мені вся ця історія, мічмане. Подякуйте йому, але скажіть: «Тут, у дружній, мирній Норвегії, ми не боїмося нічого». Запросіть його разом з нами оглянути музей Гріга.

— Не хоче він з нами йти, товаришу капітан другого рангу. Каже — краще, щоб не бачили нас разом.

— Тоді ходімте, мічмане. Не подобається мені вся ця історія.

Їх зустріла тиша двох просторих, облицьованих світлим деревом кімнат. Навколо стояли різьблені дерев'яні меблі кустарної роботи, поблискувало скло книжкової шафи. Чорнів полірованою кришкою великий концертний рояль з присунутим до нього довгим ослоном, накритим килимком.

З повагою, говорячи півголосом, оглядали музей радянські моряки. Курнаков підійшов до книжкової шафи.

— Життя й листи Петра Ілліча Чайковського, — переклав він уголос напис на спинці однієї з книг. Дверцята шафи були прочинені, нібито Гріг щойно виймав цю книжку про свого геніального російського друга.

Старший механік стояв біля рояля, дивився з благоговінням. Щоб він дав, аби доторкнутися до клавішів, на які так часто лягали пальці Едварда Гріга! Але кришка була опущена. Підняти б її трохи, хоч би глянути на клавіші.

— Перекладіть, Семене Іллічу, запитайте, чи можна відкрити рояль? — сказав, нарешті, старший механік.

Хранителька музею, що сіла в кутку кімнати біля столика з віялами карточок — видів музею, з готовністю кивнула. Тремтячими від благоговіння пальцями Тихон Матвійович доторкнувся до полірованої поверхні, підняв кришку і відсахнувся, наче побачив отруйну змію.

На слоновій кості клавішів лежала купка попелу і позолочений недокурок сигарети, очевидно, пригашений, кинутий тут одним із туристів…

— От які справи, Тихоне Матвійовичу, — сказав Агєєв, вийшовши на чисте лісове повітря і зупинившись поряд із старшим механіком. Тихон Матвійович мовчав, опустивши голову, стиснувши в кулаки великі, жилаві руки.

— І тут, значить, вони себе показали… А до речі сказати… — мічман коротко передав розмову з норвежцем, його застереження.

— Варвари! — спалахнув від обурення старший механік. Повнота почуттів вимагала виходу, і Тихон Матвійович був радий, коли, швидко підвівши очі, зустрів розуміючий, співчутливий погляд мічмана. — Яка наруга над мистецтвом! Щождо цього застереження… Ви ось що, поговоріть із сигнальником нашим — Фроловим. Бачив він, що якийсь тип підходив до борту «Прончищева», моргав комусь… Усього можна чекати від таких бузувірів.

— Так, Фролов мені вже сказав… — Тихон Матвійович підняв здивовано брови, але мічман спокійно продовжував: — І нібито прямо на вас, Тихоне Матвійовичу, дивився той хлопець. Я подумав — чи не знайомий викликав вас на пірс, може з якогось іншого корабля?

— Немає тут у мене знайомих, — буркнув старший механік.

— Якщо не вам він моргав — значить, ще хтось стояв на баку? — Тихон Матвійович знизав плечима. — А Дімка Фролов каже, ніби тоді, на баку, щось вас схвилювало дуже.

Старший механік, насупившись, мовчав.

— Зважте на той факт, Тихоне Матвійовичу, що тут, у секторі капіталістичних країн, ми, радянські люди, повинні стояти серце до серця, нічого не приховувати одне від одного. Так і народ говорить: хоч куди правда поверне, а з нею не розминешся.

— Нічого я від вас не приховую!

Мічман мовчав, замислено гриз травинку.

— І, якщо хочете знати, це глибоко приватна, особиста справа…

Тихон Матвійович почервонів від роздратування, притис до пухких грудей тремтячу долоню.

— Але кінець кінцем мене повинні якось захистити… У мене важка робота. Запевняю вас — я не давав приводу для цього переслідування.

— Так чому ж він переслідує вас?

— Хто такий він? Вона! Глафіра ота! Ходить за мною слідом, нав'язує свої почуття. Я певен — пластинку вкрала вона.