— Значить, маєте намір поплавати ще років двадцять?
Боцман замислено кивнув.
— А то, якщо підете з кораблів, неодмінно розшукайте мене — може, знову попрацюємо разом.
— Разом книжку з філософії писатимемо? — усміхнувся Агєєв.
— Саме так! — сказав майор Людов.
Із стапель-палуби деку долинала матроська пісня:
Важка морська дорога, та в ній і честь, і слава.
Далеко стяг Вітчизни проносять моряки.
І де б лиш не ходив я, і де б лиш я не плавав,
Усюди мені рідні сіяють маяки…
Сливін, Потапов, Курнаков, Андросов, Жуков вдивлялися в кораблі, що наближалися.
На щоглі крейсера широко розвівалися, пружинилися на вітрі різноколірні сигнальні прапори.
— «Добро пожалувати у води дорогої Вітчизни. Поздоровляю з успішним закінченням плавання», — читав Фролов прапорний семафор.
— Та це ж Володя Ларіонов! Ач, яким красунем командує! — крикнув, витягуючись над поручнями, Сливін.
Його гостре око ясно розрізнило обличчя старого фронтового друга, колишнього командира есмінця «Громовий», який тепер тримає на грот-щоглі крейсера брейд-вимпел командира з'єднання.
Ларіонов стояв на містку крейсера, теж дивився в бінокль. Невисокий, дуже прямий, по-франтівськи затягнутий у чорну морську тужурку.
— Заходження! — скомандував капітан першого рангу.
Горніст, збігши наверх по трапу, вже чекав, приклавши до губів сяючу мідь горна. Військові моряки виструнчились, офіцери приклали руки до кашкетів. Дзвінкі протяжні звуки горна полилися з містка над хвилями.
І над палубою крейсера злетіли такі самі звуки — музика традиційного бойового привітання, яким обмінюються, зустрічаючись, кораблі нашого непереможного флоту.
І мічман Агєєв, випрямившись на юті, приклавши до кашкета сильну обвітрену руку, відчув новий приплив високого світлого щастя — щастя радянської людини, яка після довгого походу побачила знову береги милої рідної землі.
