Голос майора пролунав так нещадно, що в Агєєва похололо в грудях. І разом з тим глибока радість усе більше охоплювала його.

— Як це сталося, товаришу майор, що ми наче все з однією людиною зустрічалися? — спитав мічман. — І Кобчиков — Мекензі Форд, і той, що Тані підморгував, і той, що Фролова ударив, і що на маяку був, як його норвежці описували, — всі точно на одне лице.

Андросов підвівся, зняв з полиці томик у строкатій суперобкладинці.

— На це запитання, товариші, здається мені, відповідає книжка, яку я купив у бергенському магазині. Ця стряпня якогось Флоерті, що прославляє діяльність Федерального бюро розслідувань, дає деякі цікаві фактичні відомості… Я наведу вам уривочок з англійського тексту.

Людов слухав з цікавістю. Андросов розкрив книжку на закладеній тасьмою сторінці.

— «Гувер з винятковою ретельністю добирає потрібні йому кадри, — перекладав Андросов. — Установлені зовнішні стандарти, яким повинен строго відповідати спеціальний агент ФБР. Він повинен мати вік 25–40 років, середній зріст, сильну мускулатуру і велику витривалість, мати прекрасний зір і добрий слух: чути неголосну розмову на відстані до п'яти метрів. Але насамперед його зовнішність не повинна впадати в очі і хоч скільки-небудь запам'ятовуватися».

Андросов поставив книжку на полицю.

— Ця цитата дуже доречна, — сказав майор. — Пригадую, наш друг, співробітник міліції, ніяк не міг описати портрет убитого. Цим агент «Ф 96» і був схожий на всіх інших агентів. Подивіться на знімок — у нього правильне, майже приємне, але таке стандартне, ординарне обличчя, що не запам'ятовується! Вони однакові своєю безбарвністю, вмінням непомітно пристосовуватись до будь-якого середовища.

Взявши з столу знімок, він замислено розглядав його.

— Думаю — ми не помилимось, знищивши тепер цей фотодокумент. В руках ворога він здавався страшним знаряддям шантажу. Переставши бути таємницею для нас, утратив будь-яке значення й силу.

Людов зробив два швидких рухи — фотокартка перетворилася на клапті вкритого лаком картону. Майор потягся кинути їх у попільницю на столі.

— А може, дозволите віддати ці обривки їй? — зніяковіло піднявся мічман. Смужка комірця різкіше біліла навколо його могутньої шиї. — Спокійніше дівчині буде, коли сама в море їх кине.

— Що ж, Сергію Микитовичу, віддайте, — розуміюче посміхнувся Людов.

— Дозвольте бути вільним?

— Ідіть, Сергію Микитовичу, — сказав Андросов.

Салон хитнуло, в товсте скло ілюмінатора вдарив пінявий пухирчастий сплеск. На кілька секунд потемніло, потім у стікаючих по склу струменях, по мідному обідку ілюмінатора заграли відблиски сонця.

Капітан першого рангу закінчив писати. Глянув на годинник. Вставши з-за столу, підійшов до дзеркала, почав прикріплювати до чорної парадної тужурки колодку з орденами іі медалями, то ледь подзвонювали.

Майор Людов сидів у глибокому кріслі, ввібравши голову в плечі, витягнувши худі ноги. Поряд з ним стояв Андросов. Він, як і Сливін, був у парадній тужурці, на його грудях блищала малинова й блакитна емаль орденів, кругла бронза медалей.

— Отже, виявляється, недосить було прекрасно провести підготовку до походу, щоб уникнути в дорозі деяких неприємних пригод, — сказав Людов.

— На жаль, це так, — відповів Сливін і глянув здивовано. — Дозвольте, майоре, я справді тільки-но подумав про це. Ви що — вмієте читати думки?

— До цього мені ще далеко, — м'яко посміхнувся Валентин Георгійович. — Просто я звернув увагу, як з хвилину тому ви захлопнули оцю книжку Амундсена «Моє життя», що лежала у вас на столі, і, спохмурнівши, відклали набік. Я пригадав ідеалістичне висловлювання знаменитого норвезького полярника про причини виникнення так званих пригод. Висловлювання, яке, природно, не може не викликати протесту з вашого боку, особливо після всього того, що сталося в цьому поході.

— Це правда, — погодився Сливін. — У такому поході будь-хто може втратити деякі ілюзії. Наприклад, ілюзії, що з закінченням відкритих воєнних дій закінчилася таємна війна фашизму проти нас. Ви чули, що сказав лоцман Олсен, коли покидав наш борт біля Гаммерфеста?

— Дякував вам за гостинність, здавалося, бентежився, що не міг запобігти аварії? — підказав Андросов. — Так, він міцно здружився з нами за цей похід. Не можна було без зворушення дивитись, як він ніс свою вахту на містку, навіть коли в ньому не було потреби.

— Ні, він сказав мені дещо більш характерне. Ця підступність з маяком перевернула його душу. Я нагадав йому народну норвезьку приказку: «Хто лягає спати з собаками — прокидається з блохами». Він відповів: «Тільки б нам позбутися собак, а блохи зникнуть самі по собі…» Старик настроєний войовниче, проте навряд чи дозволять йому відкрити рот. Справу на маяку, звичайно, замнуть…

— «Не спійманий — не злодій» — лейтмотив більшості буржуазних дипломатичних нот, — сказав Людов. — Оскільки тому суб'єктові вдалося втекти з маяка, все обійдеться тишком-нишком.

— Можливо, — сказав Сливін. Він знову глянув на годинник, склав і сунув у кишеню кілька списаних аркушиків. — Через п'ять хвилин звернуся по трансляції до особового складу у зв'язку із входом у вітчизняні води. Після цього, товаришу майор, сподіваюсь, ви не відмовитесь пообідати з нами… Юхиме Овдійовичу, підпишіть наказ…

— «Командирам доку, «Прончищева», «Пінгвіна», «Топаза», — читав Андросов рядки, написані розмашистим почерком Сливіна. — Поздоровляю особовий склад із входом у води дорогої Вітчизни. Начальник експедиції М. Сливін, начальник штабу С. Курнаков, заступник командира по політчастині…»

«Ю. Андросов» — акуратно вивів капітан третього рангу своїм дрібним, округлим почерком.

— До речі, Миколо Олександровичу, надійшла заява від Фролова, — сказав, випрямляючись, Андросов.

Він обережно вийняв четвертинку паперу, вручив начальникові експедиції.

— «Від колишнього червонофлотця Дмитра Івановича Фролова. Рапорт, — прочитав Сливін. — Цим рапортом прошу зарахувати мене в особовий склад наших Військово-Морських Сил. Як учасник Великої Вітчизняної війни і сигнальник першого класу хочу бути корисним у ще більшому зміцненні рідного флоту».

— Категорично! Що ж, підтримаємо, — сказав Сливін.

— До речі, треба вирішити нарешті, як бути з рапортом, який ще в базі подав мені старший матрос Жуков. Хороший моряк, але після того романа…

— Той роман послужить йому уроком на все життя. Я розмовляв із Жуковим, він тяжко переживає цю справу. — Андросов випрямився, одразу став нібито вищий і стрункіший. — Якщо командування визнає за можливе прийняти мою поруку за комсомольця Жукова..

— З вашою порукою, Юхиме Овдійовичу, навряд чи відмовлять йому в честі продовжувати службу на Військово-Морському Флоті, — з глибокою повагою сказав Сливін.

— Підзмінити? Збігай, одягнися тепліше. Бачиш, не дуже-то воно ласкаве, наше Баренцове море, — прокричав Фролов крізь вітер Жукову.

Жуков заперечливо хитнув головою. Він справді дуже замерз на різкому північному вітрі в своєму короткому, щільно застебнутому бушлаті. Але він невтомно, закляклими пальцями, притискав до очей важкий бінокль, вів ним по хвилях, по береговій лінії, по небу в своєму секторі спостереження.

Щоб не зірвало вітром безкозирку, Жуков тримав її стрічки в зціплених зубах. На його смуглявому чорнобровому обличчі був якийсь особливий значущий вираз.

Фролов давно вийшов на місток. Шрам на голові майже не болів. Сигнальник зовсім не був схожий на хворого. Його повні, свіжі, рожеві губи щасливо посміхались, теплою синявою блищали великі очі.

Майже весь час проводив він тепер на верхній палубі, незважаючи на пронизливий вітер і збільшення качки.

Вітер усе сильніше гудів у снастях. На сірих, довгих хвилях, що бігли від океану, спалахували білі язички піни. Горн прямовисно обривалися до води то коричньовочорні, то біліючі сніговими вершинами, то до самого підніжжя порослі ніжнозеленим мохом. Вузькі тріщини фіордів прорізали берегові масиви.