Побачив з вікна, як Глафіра Львівна, нарядно одягнена, ідучи до машини, раптом, ніби здивована, зупинилась. Обережно обійшовши її, Дімка Фролов — самовпевнений, стрункий — попрямував набережною між двома моряками.

«Значить, не пішла в місто Тетяна Петрівна… І від чого це голови так часто болять у дівчат? — подумав Агєєв. — Яка, однак, у неї ясна, хороша усмішка, е ж такі дівчата на світі».

У нього зовсім був з'явився хороший настрій — і знову внутрішньо напружився, глянув скоса на Тихона Матвійовича, який, полегшено зітхнувши, відкинувся на сидінні.

Міцні запахи порту овівали їх — запахи риб'ячого жиру і морської хвилі з ледь відчутним гіркуватим присмаком дьогтю.

Вони проминули рибний ринок, величезний квартал навісів, лотків, завалених свіжою, солоною, копченою рибою, ряди бочонків і кошів.

Машина звернула на вулицю, паралельну затоці. Гуло цікаво дивитися на всі ці гостроверхі, пофарбовані в червоне й жовте будинки, що збігали на гору, на прикриті смугастими тентами вітрини магазинів з величезними, почорнілими від часу прізвищами їхніх власників.

По бруку статечно котили велосипедисти. Тротуарами йшли пішоходи в дивно строкатих костюмах. Під капелюхами темніли скельця димчастих окулярів. Ось пройшов юнак у клітчастій, розстебнутій на грудях ковбойці, в замшових трусах, з-під яких виглядали загорілі коліна. Поряд дівчина в короткій сукні, у великих окулярах, з ремінцем фотоапарата через плече.

Машина вибралась на гребінь гори. Блиснула збоку, глибоко внизу, синя вода. І от розгорнулася під ногами панорама звивистих провулків, що тулились один до одного, а нижче довгі лінії портових будівель. Білі лайнери і чорні транспорти височіли над дрібнотою розгорнутих парусів, що розбіглися по рейду.

— З Гамбурга й Гулля, з Нью-Йорка й Середземного моря кораблі щоліта викидають сюди десятки тисяч туристів, — сказав замислено Курнаков. — Он вони заповнили вулиці Бергена. Кажуть, перед війною німецькі туристи так наводнили Берген, що місцевим жителям ставало не по собі.

— А тепер наче не по-німецьки розмовляють оці ось у строкатих блузах? — повернувся до нього кок Уточкін з переднього сидіння.

— Ні, тепер тут більше чути американські слова, — відповів штурман. — До речі, товариші, чи не оскандалимось ми без знавця мови? Я, правда, трохи володію англійською.

— А я з десяток норвезьких фраз сяк-так зліплю, якщо треба буде, — сказав Агєєв.

Він сидів, відкинувшись на зручну спинку сидіння. Вираз повної благодушності, насолоди од відпочинку сяяв на його обличчі. Стиснутий з обох боків кістлявим штурманом і товстим старшим механіком, він почував себе цілком затишно. Під свіжим вітерцем, що дув у відчинені вікна машини, витяг з верхньої кишені кітеля кругле дзеркальце, поправив коротке пасмо волосся, яке вибилося з-під козирка.

Машина пішла швидше, котилася тепер вулицями передмість.

Менше зустрічалося велосипедистів.

Насувалися на брук старі будинки, які щільно тулились один до одного.

Уже не вичепурені туристи, а мляві похмурі люди з шкіряних безрукавках і вицвілих комбінезонах важко йшли по крутих бруківках до своїх жител, що гніздилися високо над гаванню.

І знову розсунулася сонячна далина, ще раз просиніла і сховалася вода затоки. Вони виїхали за місто на гірську дорогу, що вилася серед зелені й дачних будиночків, розташованих біля темних скель.

— Скрізь і повсюди своя краса, — сказав Агєєв. — Може, скомандуєте шоферові не газувати дуже?

Старший механік досадливо ворухнувся. Він мовчав усю дорогу, його думки були зосереджені на одному. Іноді він починав усміхатися, мугикав якийсь мотив.

— Зараз би на травці полежати ось під таким деревцем, — зітхнув Уточкін, дивлячись на зелень. — Так, різні бувають у людей смаки. Що він, дивак, власної вигоди не бачить?

Машина йшла повільніше, проїжджала мимо літнього худого чоловіка, що сидів на кам'яній обочині дороги. Розклавши на колінах газету, норвежець неквапливо їв сушену рибу. Його майже торкнулося крило машини, що проїхала мимо.

— Закушує собі під курявою, на камінні, дивачина. А міг би пройти два-три кроки, на тій он галявині розташуватися, — сказав Уточкін.

— А вас не зацікавило, що означають оці стовпчики з написами по краях дороги? — різко спитав штурман.

— Бачу стовпчики… А хто їх знає, що там написано.

— Так от, учора, проїжджаючи по місту, ми поцікавилися цим, — сказав Курнаков. — На них написано «adgang forbudt» — вхід заборонено. Вся оця зелень, кожне деревце, кожна галявина тут — належать бергенським власникам дач. Ніхто не сміє торкнутися їх під страхом арешту або штрафу.

— Так, може, пустимо самим повним машину? Нудно стало дивитися на цю зелень, — сказав Агєєв.

Штурман кивнув. Машина пішла повним ходом. Агєєв знову витяг кругле дзеркальце з кишені, підніс до очей.

— Що це ви все у дзеркало на себе любуєтесь? — здивувався штурмам.

— А от назад погляньте, товаришу капітан другого рангу. Та не обертайтесь, а як я… — Агєєв простяг йому дзеркальце.

Курнаков глянув у скляний сріблястий кружечок. У дзеркалі відбився дальній поворот дороги. Було видно, як винеслись із-за цього повороту три велосипедисти, поспішаючи з усіх сил. Вони низько пригнулися до рулів, їхні коліна рухались, як у гонщиків на треку. Один мчав попереду, двоє інших — кроків за двадцять від нього. Мить — і новий поворот сховав їх з очей.

— Що б це означало, мічмане? — спитав Курнаков.

— А це означає, — сказав суворо Агєєв, — що перебуваємо ми, як ви точно висловились, у буржуазній країні. Ще в порту я помітив цих громадян — вони осторонь корабля стояли. По дорозі глянув у дзеркальце — вони тут як тут. Ми загальмували — і вони теж.

— Подивимось, що далі буде, — сказав Курнаков.

Машина звернула з шосе вбік, на нешироку лісову дорогу. З-за сосон і білокорих берез виникли обриси заміського будинку.

— Тролдхауген. Едвард Гріг, — сказав шофер, обернувшись до пасажирів. Загальмував біля будинку. Недалеко стояло кілька автомашин.

З напіввідчинених дверей і розкритих навстіж вікон будинку з високою заскленою терасою та квадратною башточкою мезоніна линули звуки фокстрота, важке човгання багатьох ніг.

— Схоже на те, що тут веселяться на всю губу, — сказав Уточкін. Від будинку, поспішно спустившись з ганку, йшла до нас невисока жінка в білому фартусі і старомодній наколці. Щось сказала Курнакову.

— Вона говорить, — переклав Курнаков, — що це веселиться молодь, американські туристи. Просить зайти в музей пізніше, а зараз пройти до озера, до могили Гріга.

Старший механік повернувся, швидко пішов по кам'янистій стежці вниз.

— Тихоне Матвійовичу! — покликав штурман. Старший механік не відповів. Він ішов усе швидше, майже біг, нібито звуки фокстрота штовхали його в спину. Всі інші рушили за ним. Зупинилися тільки тоді, коли музика завмерла вдалині. Їх охопила волога тиша парку, що розкинувся навколо.

Крізь листя дерев блищала тут бліда вода озера. Вкрита біля підніжжя довгими лезами папороті, густими кущами вересу, здіймалася гранітна скеля. Старший механік, опустивши голову, стиснувши пальці в кулаки, зупинився, придивився, зняв капелюх.

— Могила Едварда Гріга, — неголосно сказав штурман.

Моряки мовчки дивилися на врізаний у граніт широкий клинописний напис: «Едвард і Ніна Гріг», оточений диким розливом зелені.

Агєєв обернувся на шелест кроків по кам'янистій стежці.

По стежці швидко спускалися три чоловіки. Неважко було впізнати в них помічених мічманом велосипедистів. Усі троє були однаково одягнені — темні грубошерсті піджаки облягали широкі плечі, штани, мішкуваті в колінах, були заколоті шпильками на зразок велосипедних штрипок.

Попереду поривчастою, не зовсім твердою ходою йшов високий хлопець. На його смуглявому, затемненому капелюхом обличчі був визивний вираз.