— Так я в бібліотеку забігти встигну. Будете відходити — просигнальте, — сказав Агєєв і раптом відчув, як налилося жаром обличчя. — Подивлюсь, чи не звільнилася книжечка одна, потрібна мені для занять, — поважно звівши брови, кинув він матросові біля поручнів і тут же спохмурнів ще більше. Мічман не терпів неправди і прикидання…

Ні, не книжка для занять потрібна була Агєєву… Швидко пройшовши коридором, глянув він на двері з начищеними до блиску мідними буквами «Бібліотека». Двері були напіввідчинені.

Таня Ракитіна сиділа за маленьким столиком серед книжкових полиць. Перед нею білів незаповнений аркушик картотеки. На голові дівчини не було пов'язки, в якій вона обслуговувала салон. Густі кучері падали їй на очі, білий аркушик відтіняв руку, що лежала на ньому. Дівчина про щось замислилась, глибоко й сумно,

Стрепенувшись, Таня глянула на Агєєва. «Не виспалася теж, бідолашна», подумав боцман, побачивши синюваті тіні під очима дівчини.

— А, Сергію Микитовичу, ви тут? — усміхнулася Таня, простигши руку. Мічман зрадів у душі, що до нього звернена ця посмішка, але, як завжди стриманий майже суворий, ледве потиснув її тонкі пальці.

— Так, прийшов ось на «Топазі»… До речі, прочитати що-небудь узяв би, Тетяно Петрівно.

— А ту книжку, що взяли раніше, не здали? — сказала Таня з жартівливим докором. — Поки не повернете — іншу видати вам не можу.

— Як же не здав? Пам'ятаєте, ще в базі, коли ви з берега вночі повернулися, в бібліотеку йшли з товстою книжкою… Я вам тоді свою приніс… Тієї ночі, коли тривогу зіграли… На доку я вам набридав.

— Справді, я й забула в цьому клопоті.

Її рука ковзнула, по палубі розсипались аркушики картотеки. Мічман нахилився за ними, але Тетяна Петрівна швидко зібрала, уважно вирівняла їх перед собою.

— Та ось ця книжка стоїть! — пильний погляд мічмана зупинився на одній із полиць. Агєєв вийняв книжку з ряду інших. Покрутивши в руках, поставив на місце.

— Ну, а тепер що вам запропонувати?

Таня діловито підійшла до полиці.

— Чернишевського «Що робити?» читали?

— Ні. «Що робити?» ще не читав… А може, з радянських письменників щось прочитати? Або про плавання російського військового флоту? Цікавляться матроси.

Мічман сперся долонями на бібліотечний бар'єр.

— Розповів я їм, що, за вашою порадою, прочитав про лейтенанта Прончищева і його геройську подругу життя… Як зміцнювали вони бойову славу Росії…

Таня стояла біля полиці, обернувшись до нього, дивилася ласкавими очима.

— Чи нема чого про героїв Гангута, які при Петрі Першому шведський флот розгромили? — вів далі мічман. — Пам'ятаєте, Тетяно Петрівно, в базі, як пройдеш через сквер, гранітний пам'ятник морякам Тангутського бою?

— Ні, пам'ятника подивитися не встигла, не була з тому районі, — сказала Таня, перебираючи книжки. — А от про Тангутський бій зараз вам знайду дещо…

Мічман чекав, спершись на бар'єр. Ніколи ще, виникла чудова думка, не одержував стільки радості від зовні простої розмови, від такого ось чекання в маленькій, залитій сонцем каютці. Здавалося, не бібліотечну книжку чекає він, а приходу якогось незвичайного, величезного щастя.

Чи не тому, що зараз він побачив знову, ще раз переконався, що на руці Тетяни Петрівни немає більше тоненького, схожого на обручку персня, який завжди носила раніше?

Копенгаген пропливав лінією нескінчених причалів, стрілчастими вишками соборів, ніби звитих з туману, що оповив місто. Дощ перестав давно, туман на хвилях зник, але берег усе ще огортала вогка перлистосіра імла.

Портові склади, круглі нафтові цистерни виростали, здавалося, просто з нерухомої чорної води. До тесаних плит причалів тулилися борти теплоходів і шхун, косі смужки парусів. Будинки набережної, що нависли над протокою, дивились у хвилі велетенськими готичними буквами на присадкуватих широких фронтонах.

Андросов закінчив обхід кубриків і вахтових постів криголама, піднявся на палубу з кочегарки. На траверсі розташувалася центральна частина міста. Андросов узяв у штурманській рубці бінокль, стоячи на містку, роздивлявся берегову смугу.

Він повів біноклем убік, і в райдужному обрамуванні лінз плеснулася вода. У здвоєне коло окулярів впливла двощоглова шхуна, нібито впаяна у водний свинець. Лише витягнутий вітром прапор — білий хрест на вицвілому червоному полотнищі — говорив про рух парусника.

Андросов розжав пальці. Місто, що, здавалося, пливло зовсім близько біля борту, віддалилося. Будинки, кораблі, багатовікові камені пристаней злилися в одну невиразну лінію на горизонті.

Біля дверей в рубку стояв лейтенант Ігнатьєв. Світле пасмо волосся вибилося з-під лакованого козирка його кашкета, зсунутого на потилицю. Ігнатьєв щось повільно вписував у загальний зошит.

Побачивши капітана третього рангу, перестав писати, дивився якось винувато.

— Вірші складаєте, товаришу лейтенант?.. — спитав Андросов.

Він знав — Ігнатьєв зараз не зайнятий по службі, тільки недавно здав штурманську вахту Чижову.

— Чому ж вірші? — зніяковів Ігнатьєв.

— Та я поета за десять кроків упізнаю, хоча б по волоссю! — жартівливо сказав Андросов.

Рухом руки лейтенант заправив волосся під кашкет.

Дві пристрасті були в лейтенанта Ігнатьєва: поезія і штурманська справа. Вірніше, штурманська справа і поезія. У товстому загальному зошиті з любовно виведеним на обкладинці малюнком бойового корабля, що розсікає бурхливі хвилі, лейтенант, ще будучи в училищі, почав записувати вірші про море, які найбільше полюбилися йому, чергуючи їх із строфами власного творення…

— Дайте прочитати, що написали. Слово честі, залишиться між нами, — сказав усміхаючись Андросов.

Стільки привабливої м'якості було в цій усмішці, що посміхнувся й лейтенант, сором'язливо простягнув зошит. Андросов прочитав чітко написані рядки:

— З вас може вийти поет, лейтенанте, — серйозно сказав Андросов, віддаючи зошит. Ігнатьєв спалахнув від задоволення.

— Добре підмічено: як затушований малюнок цей берег у тумані. А що це за Ересунн? Для рими, чи що, придумали?

— Зовсім ні, товаришу капітан третього рангу. Ересунн — це ж правильна назва Зунда. Так він на всіх штурманських картах позначений.

— Значить, без натяжок для рими? Це зовсім здорово. Вам і в пресі вже виступати доводилося?

— Друкувався в училищній газеті, дещо в нашу флотську давав… — Ігнатьєв дивився довірливо, вже бачив в Андросові найкращого друга… Трохи зам'явся… — Зараз мою пісню розучують матроси, музику до неї підібрали самі.

— «Бувають дні» — це ваш текст? — Ігнатьєв кивнув. — Пісня душевна, матросам вона полюбилась.

Ігнатьєв увесь сяяв.

— Тільки е прохання. Ви капітанові другого рангу Курнакову не кажіть, що я тут вірші складав.

— Чому ж? Ви ж не в години вахти писали?

— Все одно. Начальник штабу мною незадоволений. Вважає, що вірші писати — не справа штурмана.

— Чому? — сказав Андросов. — А я думаю що поезія і штурманська справа — досить близькі категорії. І там, і тут потрібна гранична точність роботи. До речі, лейтенанте, мені здається, з вас буде добрий агітатор. Секретар комсомольської організації не розмовляв з вами про це?

— Заходила мова. Та в мене велике штурманське навантаження…