Ці чотири особи, діставши за свої поклони щедру винагороду – гучні оплески, серед побожної тиші почали декламувати пролог, від якого ми охоче звільняємо читача. До того ж глядачів, як це буває і в наш час, значно більше захоплювали костюми дійових осіб, аніж їхні слова; і цілком слушно. Виконавці були одягнені у напівжовті, напівбілі костюми, які різнилися лише тканиною. Вбрання першого було із золотої та срібної парчі, другого – з шовку, третього – з шерсті, четвертого – з полотна. Перший тримав у правій руці шпагу, другий – два золоті ключі, третій – терези, четвертий – лопату. А на допомогу тугодумам, які, незважаючи на всю ясність цих атрибутів, все ж могли не зрозуміти значення їх, на подолі парчевого одягу було вигаптувано великими чорними літерами: «Я – шляхта», шовкового – «Я – духівництво», шерстяного – «Я – торгівля», полотняного – «Я – селянство». Серед цих алегоричних постатей кожний уважний глядач міг легко розрізнити двох персонажів чоловічої статі, бо вони були в короткій одежі і капелюхах, а обидві жіночі алегорії були вбрані в довгий одяг і мали на голові чепці.

Тільки дуже недоброзичлива людина могла не зрозуміти з поетичного пролога, що Селянство було в шлюбі з Торгівлею, а Духівництво – із Шляхтою і що обидва щасливі подружжя мали чудового золотого дельфіна[18], якого хотіли присудити найвродливішій дівчині. Отож вони ходили по всьому світу, шукали таку красуню, і, відкинувши одну по одній королеву Голконди, принцесу Трапезунду, доньку великого хана та багатьох інших жінок, Селянство і Духівництво, Шляхта і Торгівля прийшли відпочити на мармуровій плиті Палацу правосуддя, виголошуючи перед шановною аудиторією стільки сентенцій та афоризмів, софізмів, означень і поетичних фігур, скільки можна було почути лише на факультеті словесності під час іспитів, які магістри складають на звання ліценціатів.

Усе це було справді прекрасно!

Однак серед юрби, яку чотири алегоричні постаті навипередки заливали потоками метафор, жодне вухо не було таким уважним, жодне серце – таким тремтливим, жодне око – таким напруженим, жодна шия – такою витягнутою, як вухо, серце, око та шия автора – поета, нашого славного П’єра Гренгуара, який кілька хвилин тому не зміг устояти перед спокусою назвати своє ім’я двом гарненьким дівчатам. Відійшовши на кілька кроків за свою колону, він звідти слухав, дивився, завмираючи від насолоди. Відгомін прихильних оплесків, якими глядачі привітали початок пролога, все ще бринів у його серці, і Гренгуар був заглиблений у той стан блаженного споглядання, з яким автор серед завмерлої від захвату численної аудиторії слухає акторів, з чиїх уст злітають його думки. О достойний П’єр Гренгуар!

Хоча й сумно нам про це казати, але перше його захоплення скоро було порушене. Тількино П’єр Гренгуар наблизив свої уста до п’янкого келиха радості й тріумфу, як у той келих впала крапля гіркоти.

Якийсь обідраний жебрак, так затертий у натовпі, що ніяк було просити милостиню, певно, не вдовольнившись знайденим у кишенях сусідів і намагаючись привернути до себе увагу й подаяння, надумав вибратися десь на видноту. Коли почали читати вірші пролога, він видряпався по колонах зробленого для послів помосту на карниз, що облямовував нижню частину балюстради, й примостився там, аби своїм лахміттям та відразливою раною на правій руці привернути увагу юрби і викликати до себе її милосердя. А втім, він не говорив ні слова.

Поки він мовчав, дія пролога відбувалася без перешкод, і ніякого відчутного безладдя, певно, і не було б, коли б, на лихо, школяр Жоаннес з верхівки своєї колони не помітив жебрака та його кривляння. Несамовитий сміх охопив молодого пустуна, й він, не думаючи про те, що перериває виставу й порушує загальну зосередженість, весело вигукнув:

– Гляньте! Цей хирляк просить милостині!

Той, кому доводилось коли-небудь кинути камінь у болото з жабами чи стрільнути у зграю птахів, може собі уявити враження, яке справили ці недоречні слова, що пролунали серед загальної тиші та уваги. Гренгуар здригнувся, наче його вдарило електричним струмом. Пролог раптом урвався, і всі обернулися до жебрака, а той одразу зметикував, що це може стати нагодою зібрати добру пожертву, і, ніскілечки не збентежившись, напівзаплющивши очі, заходився жалісно виводити:

– Подайте, що ваша ласка!

– Стривайте! – вів далі Жоаннес, – та це ж, клянусь душею, Клопен Труйльфу! Гей, ти, друже! Напевно, твоя рана дуже заважала тобі на нозі, що ти переніс її на руку!

І, кажучи це, школяр спритно, як мавпа, кинув дрібну срібну монету в засмальцьований капелюх, якого жебрак тримав у своїй хворій руці. Той, не змигнувши й оком, прийняв і милостиню, і знущання, жалібно тягнучи своєї:

– Подайте, що ваша ласка!

Цей епізод розважив глядачів, багато їх на чолі з Робеном Пустеном і всіма школярами жваво аплодували незвичайному імпровізованому дуетові, що його посеред пролога виконували школяр і жебрак, один верескливим голосом, а другий – байдужо-монотонним скиглінням.

Гренгуар був дуже незадоволений. Але він скоро отямився і, не удостоївши двох порушників тиші навіть зневажливого погляду, щосили гукнув чотирьом акторам на сцені:

– Грайте далі, хай йому чорт! Далі!

У цю мить він відчув, що хтось тягне його за полу камзола. Гренгуар з досадою обернувся й через силу всміхнувся. Не міг не всміхнутися. То Жіскета Жансьєн, просунувши гарненьку ручку через балюстраду, намагалася привернути до себе його увагу.

– Добродію, – спитала молода дівчина, – вони гратимуть далі?

– Аякже, – відповів Гренгуар, вражений цим запитанням.

– Коли так, месіре, – попросила вона, – будьте ласкаві, поясніть мені…

– Те, що вони казатимуть? – перебив Гренгуар. – Гаразд! Слухайте…

– Та ні, – заперечила Жіскета, – поясніть, що вони казали досі.

Гренгуар підскочив, наче людина, якій зачепили відкриту рану.

– Чортове дурноголове дівчисько! – пробубонів він крізь зуби.

З цієї миті Жіскета геть усе втратила в його очах.

Тим часом актори знову почали грати, і глядачі, побачивши, що вистава триває, стали слухати, хоч, у зв’язку з подією, яка так несподівано розірвала пролог на дві частини, вони проґавили чимало красот п’єси. Гренгуар з жалем подумав про це. Але всі помалу вгамувалися, школяр замовк. Жебрак перелічував монети, і спектакль тривав далі.

То був справді чудовий твір, який, на нашу думку, трохи переробивши, можна було б використати й сьогодні. Фабула, дещо розтягнута й малозмістовна – на ті часи явище нормальне – була проста, і Гренгуар у глибині душі щиро захоплювався її ясністю. Само собою зрозуміло, що чотири алегоричні постаті, обійшовши три частини світу і не знайшовши пристойного способу позбутися свого золотого дельфіна, трошки втомилися. Це дало нагоду виголосити похвальне слово чудо-рибі з тисячами тонких натяків на молодого нареченого Маргарити Фландрської, який у той час перебував у сумному відлюдді в Амбуазькому замку, не знаючи, що Селянство і Духівництво, Шляхта і Торгівля заради нього обійшли весь світ. Отже, згаданий дельфін був молодий, гарний, дужий, а, найголовніше (о прекрасне джерело всіх королівських чеснот!) – він був сином лева Франції. Я тверджу, що ця смілива метафора просто чудова і що в день, присвячений алегоріям та епіталамам на честь короля, природознавство, яке процвітало в театрі, анітрохи не бентежив той факт, що лев породив дельфіна. Саме це рідкісне поєднання і є доказом поетичного натхнення. Проте, говорячи критично, поет міг би розвинути цю чудову думку, обійшовшись без двохсот рядків віршів. Щоправда, за розпорядженням пана прево вистава мала тривати з дванадцятої до четвертої години, а акторам треба ж щось говорити! А втім, юрба слухала терпляче.

Несподівано, саме в розпалі суперечки між Торгівлею та Шляхтою, у ту хвилину, коли актор, що грав Селянство, виголошував напрочуд гарний вірш: