— Маєш якесь діло до нього?

— Катря має...

— Я чула... Хуржикову землю хоче продати?

— Так.

— А сама ж куди?

— Поїдемо в Таврію. Там землі досить.

Раптом відчинилися двері — і до кухні заглянув Пухляков. Побачив Івася.

— А-а, це ти?— вирячив очі.— А я думаю, хто тут балакає...

Луша повела бровою на кошіль з рибою.

— Ось приніс!

Пухляков втупився в кошіль, де лежали темні, гладкі в’юни та крутобокі карасики, розплився в усмішці, маленькі очиці його заблищали.

— Ох, яка розкіш! З ікрою! Ну, ти ніби знав, коли принести,— у мене саме гість... І ми з ним якраз говорили про Катрю...

— Хто ж це?— здивувався Івась.

— Капніст... Василь Васильович Капніст... Чував? Щойно повернувся з подорожі по заграницях і завітав до мене...— І глянув на Лушу.— Ти ось що, Лушо,— засмаж нам в’юнів. Ми з Василем Васильовичем поласуємо. Та й карасиків у сметані...

— Миттю, паночку,— заметушилася Луша.

З кімнати донісся голос:

— Хто там про мене згадує, Сергію Івановичу?

Пухляков кинув через плече:

— На ловця і звір біжить, Василю Васильовичу! Ми з вами про Катрю, а тут її наречений на поріг...

— Так хай зайде!

Пухляков глянув на Івася, на його засніжені чоботи, з яких уже залишилися мокрі плями на підлозі.

— Заходь! Тільки спочатку скинь свої чоботиська!

Івась роззувся і босоніж вступив до чималого покою, де за столом, у кріслі, сидів ошатно вдягнений молодий пан.

Іван вклонився. Пан простягнув йому руку.

— Так оце ти Катрин наречений? Івась?

— Так, пане, — знову вклонився Івась, обережно тиснучи простягнуту панську руку і дивуючись, що той її подав йому.

— То яке ж ти маєш діло до судді?

— Я ніякого діла не маю... Клопочуся за Катрю.

— Про що саме?

— Вона стала спадкоємницею свого загиблого чоловіка, після якого залишилася земля. А всі папери згоріли під час пожежі... От я й ходжу...

Останні слова Івась вимовив навмисне з притиском: мовляв, ходжу, ходжу, а толку ніякого... Капніст так і зрозумів його, бо зразу ж повернувся до Пухлякова і запитав:

— Так в чім же річ, Сергію Івановичу? Це ж так просто поновити документи! Справа ж ясна!

Пухляков злегка почервонів і, щоб Івась не бовкнув нічого зайвого, поспішно сказав:

— Та папери давно готові... Треба тільки, щоб Катря сама з’явилася в суд, власноручно розписалася, заплатила мито — і отримала їх.

Івась зрадів.

— Так завтра можна й приїхати?

— Авжеж можна.

— Ну, то я піду.

— Іди, Йване, йди,— погодився з ним Пухляков.

Та Капніст затримав.

— Як же Катря? Як думаєте жити?

— Катря жива-здорова. Дякує вам за заступництво... Живемо зараз у її матері в Мацьківцях, а навесні подамося в Таврію, на нові землі...

— От як! Це добре!— схвально відгукнувся Капніст.— Це добре, що ви помандруєте на вільні землі. Бо нашому народові ніхто не допоможе— треба зараджувати біді самим...— Він сумно похитав головою, ніби відповідав своїм думкам, потім поплескав Івася по плечу.— Років двадцять там не буде кріпацтва, а якщо отримаєш козацький наділ, то взагалі будете вільні... І діти ваші будуть вільні... Бо у нас тут зовсім не те...— Він раптом замовк, згадавши; мабуть, про Пухлякова, а потім додав:— Ну, йди! І хай вам з Катрею Бог помагає!

Наступного дня, вранці, Івась з Катрею прибули в суд. Пухляков прийняв їх люб’язно і зразу ж показав папери: одні, що Катря стала спадкоємницею Хуржикової землі та сіножаті, а другі про те, що вона продала п’ять десятин у Вищому Булатці та півдесятини в Лубнах йому ж таки, Пухлякову.

Однак розплачуватися не поспішав. Лише ткнув пальцем:

— Розпишися, Катре, ось тут, тут і тут! Мита не треба — я сам заплачу!

Катря взяла перо, яке Пухляков, умочивши в каламар, сам уклав їй в руку, і розписалася, як учив колись покійний батько.

Пухляков присипав її підпис піском, почекав хвилину, здмухнув пісок у череп’яну миску, що стояла тут же, на столі, потім один аркуш простягнув Катрі, а інші обережно заховав у шухляду й .замкнув її. Заховавши ключ в кишеню, він люб’язно усміхнувся і легенько торкнувся Катриної руки.

— От і все, Катре. Діло зроблене. Було нелегко його провернути, але всьому буває кінець, і я радий, що допоміг тобі. Тепер ми з тобою квити!

Ця несподівана заява приголомшила Івася. Як! П’ять десятин! Цілий лан! І — квити? Та де це таке видано?

Він розгублено подивився на не менш розгублену Катрю і почав поволі багровіти. Права рука його поривчасто занишпорила біля бока, але не лівого, де висіла шабля, а правого, і не знаходила її там.

Помітивши цс, Катря підхопилася, вчепилась в ту різко напружену руку і потягнула Івася до дверей.

— Ходімо, Івасю! Ради Бога, ходімо!— А з порога кинула: — Спасибі вам, пане суддя! Ви мені дуже допомогли! Спасибі!

Спродавши землю і все, що можна було спродати, почали готуватися до від’їзду. Спорядили три мажі, накупили всього необхідного для господарства — реманенту, насіння для посіву, хатнього посуду і вирушили рано-вранці у Вербну суботу.

Коли виїздили з двору, мати заплакала. Обцілувала хатні двері, вікна, пустила сльозу над криницею, що дихала прохолодою під крислатими весняними яворами, вклонилася сусідам, що вийшли проводжати, і тільки тоді сіла на передню мажу — до Івася та Катрі.

Параска правувала другою мажею, а Керім з Настунею — третьою.

За поворотом, біля кладовища, зупинилися.

— Попрощаємося з батьком,— сказала мати.

Знайшовши могилку, порослу молодою травою, схилилася на хреста, а дочки опустилися на коліна — припали до холодного горбика. Хлопці стали поряд з ними. Всі мовчки молилися, жінки тихо плакали.

Нарешті мати підвела очі.

— Прости нас, ріднесенький наш, що залишаємо тебе тут одного. Спи спокійно, а нам — пора!

Опівдні добралися до річки Войнихи, що за Солоницею. Тут їх уже ждав Михайло Безкровний з сім’єю та двома супутниками, що теж, заохочені його розповідями про розкішні південні степи, зважилися на переселення. А ввечері добралися до Хорола і зупинилися на ночівлю під гаєм, на звичній чумацькій станції.

Поставили, як водиться, вози в коло, волів, коней та корів, яких узяли з собою, пустили на бережину пастися. Назбирали сухого хмизу і розвели багаття, щоб зварити вечерю, молодь нарвала бур’яну для постелі. Застилаючи її ряднами, Катря спитала:

— Ти й минулого разу тут ночував, Івасю?

— Тут. Це постійна чумацька станція для тих, хто їде з Лубен. Тут починається Ромоданівський шлях, що веде аж до Кременчука.

— А чому його називають Ромоданівським?

— Кажуть, більше ста років тому по цих степах вів на турка, під Чигирин, своє військо московський воєвода Ромоданівський і залишив після себе такий широкий слід, що по ньому і чумаки почали їздити і назвали його Ромоданівським.

— Я його собі так і уявляла: широкий битий шлях... Коли

ти не повернувся з Криму, я навіть пісеньку про нього склала.

Івась здивувався.

— Сама склала?

— Сама... Ждала тебе, ждала і не могла діждатися... Так було тужно!

—- То заспівай! Хочу почути!

Катря зніяковіла.

— Так почують же — сміятимуться. Незручно якось...

— То ходімо на берег — поглянемо, як товар наш пасеться...

— Ходімо.

Вони спустилися вниз, сіли під кущем калини. Товар розбрівся по широкому лугові, йдучи попасом туди, де росла більша і смачніша трава.

Івась обняв дівчину.

— Ну, тепер заспівай! Тут ніхто не почує...

Катря пригорнулася до нього, тихенько завела:

До Хорола все дорога, до Криму стежечка,— прийшла туга від милого до мого сердечка.

Ой ти, туго, ой ти, турбо, не пристань до мене: є в самої туги много край серденька мого!

Катря раптом заплакала.

— Ти чого?— кинувся Івась.

— Згадала той час... Боже, як я тужила за тобою! Світ був не милий, очі від сліз не висихали!

Івась рукою витер її мокрі щоки, міцно пригорнув, поцілував.