— Так,— ледь чутно видихнула Катря і знову заплакала.

— Чому вони тебе лякають? Невже Хуржик не відстає від тебе?

— Не відстає! Більше того — наполягає, щоб я пішла за нього!

— Заміж? І ти... погодилася? Дала слово?

— А що мені робити? Мати хвора, Настуня ще мала, щоб утримувати господарство і матір. Без моєї допомоги вони пропадуть. А моя допомога залежить від Хуржика. Захоче дати — дасть, захоче відмовити — відмовить. Я вже і так заборгувала йому. І він це знає краще за мене— і матері прямо про це сказав... Змусив її погодитися... Ну, скажімо, не змусив, а умовив погодитися на мій шлюб з ним. Наобіцяв їй бозна-чого! Я вам і те, я вам і се. Просто — золоті гори наобіцяв! Та не забув і пригрозити — мовляв, ви вже більше року живете моєю милістю. Мовляв, Катрина служба не варта того, що я вам дав за цей час. А далі ж, мовляв, вам буде ще важче! Як проживете? Отож мати й погодилася та й мене умовила... А я заради матері та сестрички на все згодна... А що мені було робити? Коли б Івась вернувся або коли б я напевне знала, що вернеться, то по-іншому вчинила б! Але ж його нема... Нема та, мабуть, і не буде...

Катря схилилася Парасці на плече і знову захлипала. Стара погладила її по голові і втішила:

— Ну, не плач... До року ще далеко, а за цей час, дивись,— щось і зміниться... Треба ще поворожити!

— До Гомонихи я вже не піду! Хіба сама поворожу...

— А ти вмієш?

— Гомониха показала і розказала, як це робиться.

— Ну, то й поворожи... Що для цього треба?

— Трохи воску та миску води.

— Ну, цього добра у нас вдосталь. Поворожи, поворожи сама! Може, легше тобі стане на душі.

Вона дістала із судника грудочку воску та миску — поставила на стіл і залишила Катрю одну.

Катрі стало страшно. Що скаже ворожіння? Чи на добро воно буде, чи на зло? Може, не треба? А то, не вміючи, можна і наврочити! Але якась внутрішня сила чи переконаність, що не може вона завдати лиха Івасеві ні ділом, ні словом, змусила її підвестись, знайти мідну кварту, вкинути в неї віск і поставити в піч на жар. Поки віск розігрівався і танув, налила у миску води. Дістала кварту з печі.

— Боже, поможи йому, — прошепотіла тихцем, маючи на увазі Івася, а перегодя додала: — І мені поможи, Боже!

І вилила розтоплений віск у холодну воду. Він розплився по всій мисці, утворюючи якісь чудернацькі візерунки та фігурки чи то людей, чи то звірів. Ось ніби постать людини вималювалася. Невже це Івась? І ніби усміхається, ніби руки простягає до неї... Боже, це він! Справді — він!

Катря аж скрикнула на радощах. Ще і ще раз пильно вдивляється в нечітке зображення на воді і не почула, не помітила, як тихо прочинилися двері і на порозі виросла Луша.

— Ти що робиш, Катре? Ворожиш?— спитала здивовано.

Її несподівано різкий голос оглушив Катрю, мов грім.

Дівчина зблідла, підхопилася з ослона і остовпіла. Чого-чого, а появи Луші саме зараз ніяк не сподівалася! Адже ж сказала, що йде до церкви,— і на тобі! Як сніг на голову!

Луша заглянула в миску.

— Авжеж — ворожиш! А я й не знала, що ти ворожка! Тепер мені ясно, чим ти обкрутила батька та сина! Ну й хитра!

Катря вихопила з миски віск і зім’яла його в грудку.

— Не твоє діло! Геть звідси! — крикнула спересердя.

— Ось ти яка! Кричиш? — Луша лиховісно блиснула очима.— Відьма!— І, крутнувшись на одній нозі, вибігла з кухні.

Катря отетеріло глянула їй услід, відчувши раптом, як потерпли ноги, ніби мурашки по них забігали, і безсило опустилася на лаву.

Адмірал Джонс два дні знайомився з козацькою флотилією. Він уже довідався, що все Запорізьке Військо налічувало понад дванадцять тисяч козаків. З них близько трьох тисяч кінних і майже десять тисяч піших, які знали також і морську справу. Власне, як він дізнався пізніше, кінні теж знали морську справу і відрізнялися від піших лише тим, що мали коней.

Побувавши на всіх галерах, чайках, байдаках та човнах, він спочатку був дещо розчарований. Жодного сорокагарматнот-го, та навіть двадцятигарматного, корабля! А в турків, він знав, цілком сучасний флот. Як же з ним воювати? У нього навіть виникла думка взагалі відмовитися від участі у цій війні. Та, помітивши, з якою довірою ставляться до нього запорожці, з якою надією дивляться на нього, він присоромив себе і вирішив відкинути подібні думки. Честь, подумав він, над усе!

З тієї хвилини він почав діяти. Оглянувши вітрильники, що звалися тут чайками, та познайомившись з їхніми командами, переконався, що це цілком боєздатні кораблі. З того дня він перейшов жити на флагман, забравши туди мічмана Недашківського та побратима Івака. В свою чергу Івась упрохав його взяти також Керіма.

Потроху хлопці призвичаювалися до запорізьких порядків, освоювали військову науку і навіть звикли до нових імен, даних їм запорожцями. Тут ніхто їх не називав Івасем та Керімом, а лише Іваком та Кириком, і вони сприймали це як належне і відгукувалися на ці нові клички.

Поволі спливали весняні дні. Зазеленіли, забуяли гаї та плавні, пишно розквітли привільні південні степи. Мирне сонце стояло над землею, і аж не вірилося, що цей мир і ця тиша оманливі, що десь у штабах уже визначені дні і навіть години, що перевернуть це мирне життя, понівечать долі багатьох людей.

Цей день настав у травні, і була це неділя.

Вранці веселі дзвони запорізької церкви закликали козаків до заутрені, і всі, хто не стояв на чатах чи не виконував інших військових обов’язків, поспішали до Божого храму. Разом з усіма пішов і Поль Джонс, або адмірал Жонес, як називали тепер його запорожці.

Почалася служба Божа. Не встиг панотець довести її до кінця, як страшенний гуркіт бомб, що вибухали десь поблизу, сколихнув землю. Церква здригнулася, заблимали свічки в панікадилі.

Хтось від порога крикнув:

— Турецька ескадра ввійшла в лиман і обстрілює Кіш!

Поль Джонс подався було до виходу, але натовп стояв нерухомо. Жоден м’яз на козацьких обличчях не здригнувся.

Адмірал оглянувся на кошового — той стояв попереду незворушно і спокійно хрестився. Дивно,— подумав адмірал,— певне, він не чує? Та зразу ж і прогнав цю думку, бо знову пролунав залп — і земля загула, і підлога здригнулася. Ні, не може він не чути! А якщо справді не чує, то мусив би звернути увагу на землетрус під ногами.

Та кошовий на те і оком не моргнув. Дивлячись на нього, зберігали спокій і запорожці, нехтуючи тим, що однієї турецької бомби було б досить, коли б вцілила в церкву, щоб усіх тут перебити та поранити.

Лише тоді, коли панотець закінчив молитву, почувся голос Сидора Білого:

— Браття, на кораблі! Дамо прикурити капудану-паші Гасану!

І ось тепер запорожці відчинили всі троє дверей — і церква миттю спорожніла. Всі навпростець, поза зеленою стіною молодих очеретів, щоб не помітив ворог, помчали до затоки, де стояла флотилія. Жодна бомба не впала сюди,— турки, видно, не розвідали, де стоять запорізькі кораблі, і безуспішно обстрілювали курені, в яких не було жодної людини.

Почувся голос кошового:

— Вперед, молодці! Вперед! — і перший рушив на широкий простір лиману.

Але турки бою не прийняли. Побачивши, що наміри козаків рішучі, вони зразу ж припинили обстріл берега, налягли на весла і кільватерною колоною поспішили і лиману, а там повернули до Очакова, під захист фортечних гармат.

Це була маленька безкровна перемога, але вона віщувала майбутні кровопролитні бої.

Вони розпочалися через тиждень.

У четвер уночі до Коша, щасливо обминувши турецькі заслони, приплив на простому каюкові у супроводі двох солдатів штабс-капітан Ілля Безбородько з депешею від Суворова, що витримував шалені атаки турків на Кінбурнській косі, якраз насупроти Очакова. Генерал просив кошового всією своєю силою допомогти російському флотові під командуванням принца Нассау-Зігена і прогнати Гасана-пашу, який намагався скинути Суворова в море.