— Мосьє Безбородько?

— Так.

— Капітан Поль Джонс,— виструнчився шотландець.— Щойно прибув з Копенгагена. Мені повідомили, що...

Безбородько перебив, його. Ніби не помічаючи обшарпаності прибулого та настороженості в його очах, він простягнув йому руку і вигукнув:

— Капітане, я з дня на день ждав вас! З приходом весни на Чорному морі розгоряться морські бої, і бажано було б, щоб ви були вже там!

— Я поспішав, мосьє,— скромно заперечив Поль Джонс.

— Так, так, я бачу, ви щойно з екіпажа,— і Безбородько досить безцеремонно оглянув вицвілий і пожмаканий капітанів камзол.— Заходьте, будь ласка, до мене. Пообідаємо і поговоримо. А потім я вас представлю імператриці.

Однак виявилося, що з обідом граф не поспішав. Він запропонував капітанові прийняти ванну, поголитися, а поки той усе це робив, слуги графа почистили і випрасували капітанський камзол та панталони, наваксували до блиску черевики.

Дещо зніяковілий морський вовк, зайшовши до їдальні, подякував Безбородькові:

— Дякую, графе. Я вельми зобов'язаний перед вами.— І він показав на себе.—Тепер не соромно показатися і перед її величністю.

Безбородько зробив рукою широкий жест.

— Ось пообідаємо — і поїдемо до її величності.

Через годину, як граф і обіцяв, вони ввійшли до кабінету цариці. Катерина прийняла шотландця вельми доброзичливо, розпитала про здоров’я, про дорогу з Копенгагена до Петербурга, подякувала за приїзд, який свідчив про готовність капітана служити Росії.

— Я весь до ваших послуг, ваша величність,— схилив поштиво свою рудувату голову Джонс.— Готовий виконати перше-ліпше ваше розпорядження! Жду ваших наказів, ваша величність!

— Похвально чути таке, капітане,— милостиво сказала Катерина.— До речі, наскільки я знаю, ви командували флотиліями, а маєте скромне звання капітана. Гадаю, це можна пояснити лише неуважністю ваших сюзеренів. Я хочу виправити цей недогляд і, зважаючи на ваші заслуги перед Америкою та Францією і відзначаючи ваші подвиги на морі, надаю вам звання контр-адмірала. Сподіваюсь, ви виправдаєте його новими подвигами на Чорному морі у війні проти Туреччини.

— Буду старатися, ваша величність.

— Відправляйтесь туди негайно! Час не жде!— тоном наказу сказала Катерина.— Гроші, подорожню, документи вам приготують. З вами поїде перекладач. Він же буде вашим ад’ютантом.

— Слухаюсь, ваша величність,— підхопився новоспечепий контр-адмірал.

— Бажаю успіху!

Нову наймичку Хуржик привів у неділю, коли всі обідали. Завів на кухню і сказав:

— Це Луша, тобто Лукія, наша нова наймичка. Вона помагатиме нам по господарству.— І підштовхнув дівчину до столу.— Сідай, Лушо, обідай зі всіма — знайомся: це мій син Василь, а то Параска та Катря — наймички, як і ти, але вони старші, все тут знають, і ти мусиш їх слухатись... Ось так!.. А Катря покаже тобі господарство, щоб ти знала, що робити... Дівчина сіла на край ослона, несміливо взяла ложку до рук — простягнула до миски, але очима в цей час метнула по всьому столу і по домочадцях, що сиділи за ним. І погляд той був такий чіпкий, пронизливий, що кожному здалося, як щось холодне і колюче торкнулося його серця.

Катря знітилася. Ну й очі — ніби просвічують тебе наскрізь! Мовби читають твої думки! А сама нічогенька — в міру округла, не товста і не кістлява, не руда, мов кішка, але й не чорна, мов галка, а якась середня — попеляста чи темно-сіра, як миша. От тільки очі чимось відрізняються від звичайних людських очей — якісь холодні, зелені, проникають в саму душу і перевертають в ній усе.

І де господар знайшов таку?

Зразу ж по обіді, коли Катря вийшла з хати, до неї підійшла Луша, взяла під руку.

— Знаєш, серденько, мені здається, що ми однолітки і, мабуть, сироти,— почала несподівано мову.— Бо який же батько віддав би свою дочку у найми?

— Так, я справді втратила батька,— тихо відповіла Катря.

— От бачиш — я так і знала... А я кругла сирота — вже не один рік поневіряюся по наймах... І кінця-краю їм не бачу... Невже ж так нам і доведеться посивіти у наймах, як отій старій Парасці? Чи Бог нас красою обділив? Чи щастям? Чи ми не роботящі? Та невже ж не знайдеться той, хто візьме нас заміж і зробить господинями?

— Хтозна,— здвигнула плечима Катря.— Хто те відає?

— Ну, дівчина зразу відчуває, чи подобається комусь, чи ні. Ось, приміром, у хазяїна син уже парубок, женити пора. Чим не жених? І багатий, і собою не поганий. Невже не пробувала знадити його?

— Дуже треба!— фиркнула Катря.— Знаджувати осоружного!

— Хіба в тебе був хтось?

— Був.

— Де ж він?

Катрі не сподобався цей допит. Вона не розуміла мети його. Тому відповіла різко:

— Був, та немає... Поїхав у Крим та не повернувся!

Луша полегшено зітхнула.

— І ти його дуже кохала?

— Дуже.

— І нічого не матимеш проти того, щоб я закрутила голову Василю?

— З чого ти взяла, що я буду проти?

— Ну, ти гарна дівчина, а він багатій... Чому б і не спробувати?

— Ради Бога, не тули праведне до грішного!.. Коли б Івась був живий, то нікого мені не треба!

Луша подивилась на неї довгим, пильним поглядом

— Ну, Катре, дивись — не передумай, я тебе попередила!.. А тепер покажи господарство. Бачу, тут аби руки —то робота знайдеться! Коли б знала, що на себе працюватиму, то старалася б, а на дядю — хай Хуржик дурнішу знайде!

З цими словами вона рушила перша, ніби все тут їй було відоме,— заглянула і до коровника, і до свинарника, і до пташника. І Катря в душі дивувалася, як вона всюди прискіпливо приглядалася, цмокала язиком, ніби прицінювалася на ярмарку. Катрі стало смішно. Їй здалося, що вона розгадала потаємні наміри цієї дівчини, яка будь-що заповзялася вийти заміж за багатого і стати незалежною ні від кого господинею.

Разом з тим їй подумалося, що було б непогано, коли б Василь і справді уподобав цю дурноверху,— може б, від неї відв’язався зі своїми залицяннями.

Два тижні Івась не відходив від Керіма — поїв відварами та настойками трав, які готував старий знахар Щока, розтирав лоєм груди, бо старий уже не мав сили це робити, обкладав торбинками з гарячими висівками, а знахар двічі на день правив молитву над хворим, заглядав у рота та в очі і наказував молодому помічникові знову й знову терти Керімові грудину й ребра, аж поки з того не пожене піт.

Врешті одного дня Керімове тіло вкрилося рясним потом. Він ніби скупався в ньому — аж сорочка промокла наскрізь.

— Буде жити!— перехрестився знахар Щока.— Чуєш, Іваку! Житиме твій татарчук! Хвороба відступила від нього! Радуйся!

Івась уже звик до того, що запорожці звали його Іваком. Тому відгукнувся відразу:

— Радуюсь, дідуню... Керім — справжній друг. Він не раз виручав мене у скрутну хвилину. І дай Боже, щоб він видужав — мені та його матері на радість!

Однак минуло ще більше тижня, поки Керім звівся на ноги. Був він худий — аж світився і, здавалося, хитався од вітру. Та молодість брала своє, а щедра на сонце весна з кожним днем наповнювала його тіло все новою і новою силою.

І ось настав день, коли їх обох — Івася й Керіма — викликав до себе кошовий отаман Сидір Білий. До землянки заглянув молодий козак-джура і, жмурячи очі від темряви, що панувала всередині, гукнув:

— Івак тут?

— Тут,— обізвався Івась.

— А Кирик Татарчук?

— Теж тут.

— Негайно до кошового отамана! Виходьте!

Хлопці вийшли.

Джура понад берегом провів їх до чималої хати, що стояла на горбочку, над лиманом, і повів до немолодого козарлюги з повислим вусом, який сидів за столом, під грушею, і щось писав, вмокаючи біле гусяче перо у скляну чорнильницю. Поряд з отаманом на широкій лаві лежала чорна кирея, яку отаман, видно, скинув з пліч, щоб не заважала писати, а на ній — кобза.

— Ось привів, батьку,— сказав джура, кланяючись.— Оце Івак, а той другий, утлий після хвороби, Кирик Татарчук.