— Графе, а оті села, що ми бачили над Дніпром, чи не з однієї голови висіялися, що й цей хвіст? Га?

Безбородько беззвучно засміявся і приклав палець до вуст. Мовчи!

Хуржик потерпав: а що коли цариця відверне носа від чумацьких маж, наквацьованих дьогтем? Що коли їй не сподобаються самі чумаки і їхні пісні? Що тоді скаже вельможний Потьомкін? Чи не зашле туди, куди Макар телят не ганяв?

О Боже, яке лихо на його голову! І не сподівався такого! І стало ж Потьомкіну на думку показувати цариці чумаків! Х-ха! Сіятельному князеві — забаганка, а йому, Хуржикові,— страшний клопіт! Та де там клопіт — напасть!

Він наказав відігнати волів подалі від табору — в гай, щоб не розмахували тут хвостами, відганяючи гедзів та комарів, і не псували картини зеленого дніпровського берега. Вози поставили півколом, посередині розклали багаття, над ним підвісили великий казан — і кашовар почав варити кашу. Чумаки зранку попідстригалися, покупалися в чистій дніпровській воді, понадівали чисті сорочки й шаровари, що берегли на випадок нежданої смерті, Івась красувався у вишитій сорочці, настроював кобзу.

Хуржик ніби забув про сварку, запобігав перед парубком:

— Ти ж, Івасю, не підведи — заспівай так, щоб цариці сподобалося. На тебе вся надія! О Боже! Яке лихо! Не жалій свого голосу, Івасю!

Під’їхала карета — привезла крісло імператриці та стільці і дзиглики для придворних. Солдати поставили їх у тіні тополі, на зеленій траві. Капрал Фількін сказав:

— Скоро її величність прибуде. Як тільки закінчаться маневри, які показує їй наш генерал Суворов, так і ждіть! Та всі встаньте. Скиньте шапки, поклоніться матінці гречно, а не сидіть, як мужлаї необтесані. Понімать нада! Імператриця! О!— І він підняв угору вказівний палець.

— Чули, що каже чоловік?— помахав батогом Хуржик.— Щоб усі мені як один! І щоб не чухалися перед царицею, хоч і дуже свербить! А то...

Що “а то”, не сказав. Але чумаки загули:

— Та знаємо, знаємо! Не маленькі! Не бійся — не підведемо!

Та Хуржика це не заспокоїло.

— А як ти думаєш, служивий,— звернувся він до Фількіна,— чи не пригостити нам царицю чумацькою кашею?

Той витріщив очі.

— Ти що, хохол, здурів? Буде цариця їсти твою задрипану кашу! Та вона знаєш що їсть?

— А що?

— Вустриці!

— Вустриці? А що це воно таке?

— Ну, риба така! Без кісток! Ех ти, дєрєвня! Питаєш!

Чумаки здивовано перезирнулись, уперше почувши про

таку рибу. А колишній запорожець Безкровний, опасистий, поголений заради майбутньої зустрічі з “вражою бабою” (інакше він царицю не називав), гучно зареготав:

— Га-га-га! Та яка то риба! То морська черепашка! Молюск такий!

— Молюск? Черепашка? І ото цариця ласує ним? Гидота яка!

— Та наша каша в сто разів смачніша за якусь черепашку!

Чумаки розвеселилися. Хтось почав розповідати побрехеньку про царицю і Потьомкіна. Але капрал набрав поважного вигляду і гримнув:

— Ану, прекратіть! Хто сміє? Понімать нада! Цариця ж! О!

Чумаки замовкли і повернули голови до вулиці, з якої

вискочив вершник і помчав прямо до них. То був кінний посланець Потьомкіна. Ще здалеку він гукнув:

— Ідуть! Її величність! З князем і графами!

Берег затих. Скільки чекали на царицю, скільки було розмов, хвилювань! Аякже! В які-то віки простому чумакові випадає нагода побачити царицю, самодержицю всеросійську! І ось так раптово — іде! Хоч і чекали, а все ж ніби й не вірили. Буде — не буде! А може, щось трапиться? А може, не захоче звернути до них? А тут — на тобі! Іде!

Хуржик заметушився, ляснув батогом:

— По місцях! І не патякайте зайвого язиком! Я один говоритиму!

Ледве встигли чумаки зайняти свої місця —хто біля багаття, хто біля маж, а дехто просто на зеленому лужку, як з міста виринула кавалькада вершників, а за нею — ціла низка ридванів та карет. Чумаки посхоплювалися зі своїх місць і схилили в поклоні чубаті голови. В їхніх очах зарябіло від блиску золотих еполетів, орденів, дорогої зброї, вишуканого одягу та не менш вишуканої кінської збруї.

З переднього ридвана, підтримувана під руки Потьомкіним, зійшла Катерина. Немолода, розповніла, з високою зачіскою, вона нетвердо ступала по м’якій траві і зразу ж сіла в приготовлене для неї крісло. Вона з цікавістю і деяким острахом споглядала на мальовничий гурт худих, жилавих, запечених на сонці чубатих чоловіків, що, вирядившись у білі полотняні сорочки та шаровари, вільно розташувалися великим півколом на траві та возах.

— Оце і є малоросійські чумаки?— запитала тихо.

— Українські, ваша величність,— так же тихо відповів Потьомкін.— Так вони себе називають.

— Хай і так,— погодилася цариця.— Чула я, що вони приносять велику вигоду торгівлі і всьому суспільству.

— Так, ваша величність. За літо чумаки перевозять сотні тисяч пудів різних товарів — пшениці, солі, риби, вина та багато іншого. Одні їдуть до Хаджибея, другі — в Крим, треті — на Дон та Волгу. Вся Україна поснована чумацькими шляхами. А під час війни їхня допомога просто неоціненна! Вони доставляють провіант, порох, ядра... Я вже не кажу, що без їхньої важкої і небезпечної професії весь народ залишився б без солі, ваша імператорська величність.

— Я розумію важливість цього. Піднесіть від мене чумакам по кухлю горілки — за вірну службу!

Хуржик упав на коліна.

— Спасибі, ваша імператорська величність, за ласку... Однак у поході не можна... Такий наш звичай...

Потьомкін враз насупився, перебив його:

— Царська ласка вище звичаїв! Приймай, отамане, подарунок імператриці та вгости своїх людей. А зараз хай чумаки заспівають її величності своїх малоросійських чи то пак українських пісень! Її величність наслухана про їхню мелодійність і солодкозвучність...

Хуржик ще нижче вклонився. Подумав — ну й дурний, що ляпнув про сувору заборону пити в поході. Хай хлопці вип’ють на дурничку! Хіба йому шкода!

Солдати тим часом знесли з воза чимале барило, поставили на лужку, поблизу багаття.

Хуржик гукнув до чумаків:

— Дякуйте паніматці за подарунок! Та заспівайте їй нашу гарну пісню. Івасю, починай!

— А яку?— спитав, Івась і сів на барило, поставивши на коліна кобзу. Чумаки, котрі вміли співати, вишикувалися півколом.

— Ну, щось, таке, щоб за серце брало. Про кохання, чи що! Паніматка любить такі пісні...

Почувши, як чумаки величають імператрицю, Безбородько, що сидів по праву руку від неї, усміхнувся і впівголоса пояснив.

— Ваша величність, “кохання” по-малоросійському — це любов, а “паніматка” — шанобливе звертання до високотитулованої особи жіночої статі.

Князь злукавив, промовчавши, що паніматкою на Україні називають кожну господиню поважного віку. Але Катерина відповіла:

— Я так і зрозуміла, графе.

Тим часом Івась пройшовся пальцями по струнах кобзи — пролунав їхній мелодійний передзвін, а до нього раптом долучився соковитий парубоцький баритон:

Івась заспівував, чумаки вторили басами, і ніжна мелодія цієї чарівної пісні, м’яко відлунюючись від темно-зеленої стіни гаю, довго лунала в золотих присмерках тихого травневого вечора. Цариця була заворожена, вражена. І чарами весняної української природи, і ліричним голосом співака, і всім романтичним антуражем, таким незвичним для Катерини. Коли пісня затихла, вона тихо вигукнула:

— Яка прегарна пісня! І який чудовий голос у того молодця!— і повернулася до Потьомкіна.— Князю, переговори з ним, щоб забрати його в Петербург, у придворний хор. У малоросів чудові голоси!