— Ми випливли на своїх чайках у море. Куди пливти? Ніде нас не ждали, ніде нам не було притулку. Залишалося одне: піддатися нашому споконвічному неприятелю — турецькому султанові і просити його, щоб він дозволив оселитися за Дунаєм, на пустинних, майже не заселених ніким землях. Поки запорозька депутація подорожувала до Стамбула, ми тим часом зупинилися на Тілігулі[3]. Султан дозволив запорожцям поселитися на Дунаї, сподіваючись у майбутньому використати їх як військову силу. Значна частина їх під проводом похідного отамана Ляха відпливла морем у Дунайське гирло. А багато хто зостався біля Тілігула. Серед них і я. Та незабаром потягло мене у рідні краї — на Лубенщину. Так я опинився в Засуллі.

— А що ж кошові старшини, котрих заарештував Текелій? Яка доля кошового отамана Петра Калнишевського?— спитав Івась.

Безкровний сумно похитав головою.

— Мов у воду канули. Уже пізніше, в Лубнах, я дізнався, що Калнишевського заслали в Соловецький монастир, де його було замуровано в казематі як найтяжчого злочинця. Залишили йому замість вікна лише вузьку щілину, щоб подавати воду та їжу. Так і мучиться славний воїн у холодній темниці донині, якщо живий[4]. Інших отаманів теж покарано тяжко: військового писаря Івана Глобу запроторено в Білозерський монастир, військового суддю — в Тобольський, а полковників Чорного, Кулика, Пелеху, Порожню, Головка посаджено також на воду та хліб по різних фортецях та монастирях у сирі холодні каземати, ніби вони не славні сини Війська Низового Запорізького, а вбивці чи злодюги... Ось так з волі цариці Катерини згинула наша преславна вольниця — Січ Запорозька. І хтозна, чи відродиться коли-небудь... Розсіялися братчики по світах, як туман по долині,— хто на Соловках та в Сибіру, хто під султаном — молиться не нашому Богові, а хто залишився на нашій землі, той тепер служить у Херсонському та Полтавському пікенерських полках, а більшість стало гречкосіями — орють землю, сіють, жнуть, стають простими селянами, і великі пани, як Потьомкін, до прикладу, чи той же Браніцький помалу, без поспіху перетворюють їх у звичайних кріпаків... Ось чому, братове, коли потрапляю на ці споконвічні запорозькі землі, я неодмінно плачу. Та й як не плакати? Як не ридати?

Він замовк і втупився у малиновий жар багаття. І його сумний погляд туманився проти вогню сивими слізьми.

Переправа в Бериславі була довга і важка, а шлях до Перекопу — ще важчий. Рівний, безводний степ, що лише недавно перейшов з-під влади кримського хана під владу Російської імперії, ще був не розораний, хоча й поділений царицею поміж вельможами. Він густо заріс полином, буркуном та сивою ковилою. Під палючим сонцем бур’яни почали сохнути, чахнути. Широка наїжджена дорога, здавалося, не мала кінця-краю. І попереду, і позаду над нею здіймалися хмари куряви — то був знак, що по ній ідуть чумацькі валки.

Івась ішов поряд з волами, стомлено погейкував на них. На зубах потріскував пісок, обличчя та одяг запорошені — тільки очі поблискують. Страшенно хотілося пити, але Хуржик наказав видавати із запасів, що везли від Дніпра, лише по дві кварти теплої води — уранці та ввечері. Волів напували в напівпересохлих річечках, і вода в них була каламутна, гірка. А до Перекопу — ой як не близько!

Язик пересох і, здавалося, розпух, став шорсткий, мов тертушка. А сонце пече немилосердно. Небо над головою дихає розжареним горном.

Воли розімліли, пристали, чапають по пилюці, ніби варені. Мажі поскрипують, однак руху вперед майже не помітно: рівний, безмежний степ скрадає його. Окові ні за що зачепитися на ньому. Та Івасеві дорога знайома, і він знає, що незабаром безіменна річечка, де буде зупинка, а може, й вода.

Хай і непридатна для пиття, бо в ній кишать п’явки та черв’ячки, однак освіжити зморене тіло можна.

— Гей, гей, сірі! — гукає він на волів.— Уже недалеко!

Степова річечка майже пересохли. Лиш подекуди каламутно поблискує зеленкувата вода, але, побачивши її, воли раптом прискорюють ходу.

— Розпрягайте!— гукає Хуржик.— Тут днюємо, вечеряємо, а вночі рушимо далі. Їхати вдень — одна мука! Замордуємо волів!

Стали табором. Воли зразу ж кинулися до води. Вона гірко-солона, скаламучена, але п’ють. Цмулять потроху, крізь зуби, бо п’явки аж звиваються в ній, а чумаки навіть дивитися гидують. Лиш кашовари проціджують крізь полотно і починають варити куліш. Ще й жартують: з м’ясом!

Івась знайшов чистіше плесо — умився. Вода тепла, та все ж трохи освіжила запечене тіло. Потім нарвав оберемок ковили — приліг біля мажі. Приліг і мов провалився — заснув.

І сниться йому диво дивне: звучить троїста музика, люди йдуть з церкви. А попереду — Катря. Святково вдягнена, у стрічках барвистих, іде поряд з... Чекай, чекай! То він чи не він? Кидається наперед, приглядається — ні, не він! Якийсь чужий чоловік! Вид його в тумані, розпливається — не впізнати. А Катря смутна. І сльози в очах!

На Івасеві груди враз наліг важкий камінь. Давить, давить його! Він хоче крикнути: Катре — ні, ні! Ти ж моя! Як же ти могла таке вчинити? Чом не ждала мене? Катрусю!

Та Катря проходить мимо, ніби не бачить його. А дружки співають, а троїсті музики грають-витинають...

А він як став — так і закам'янів. Не ворухнеться! Мов стовп!

Розпач роздер йому груди. І від того болю, що теж приснився, він прокинувся.

Серце шалено калаталося. І лоб змокрів. І до тями він довго не міг прийти. І все ще, думаючи, що то сон триває, допитувався сам у себе: з ким це вона ? З ким? О Боже!

Хтось штовхнув його ногою під бік.

— Вставай хлопче! Пора! Ми вже й повечеряли, а ти все спиш! Твоя миска з кулішем — на возі. Швидше вечеряй, закладай волів у ярма — та й у путь!

Над ним стояв Хуржик. Довкола чумаки лаштувалися в дорогу. Вечір запалював на небі дрібні свічечки.

Івась протер кулаками очі — схопився, швидко проковтнув вихололий куліш і кинувся до волів.

Хуржик скочив на коня. Свиснув. Потім подав голос:

— Руша-аймо!

Валка рушила — насупроти місяця. Заскрипіли ярма, загейкали на волів чумаки. Степ, тихий, сонний, враз сповнився голосистим цвірінчанням степових цвіркунів, потривожених стукотом коліс, сопінням волів та кінським іржанням.

Івась, як завжди, іде попереду, важко ступає запиленими чобітьми по розбитій степовій дорозі. У правій руці — батіг, у лівій — налигач.

Над головою, у темно-синьому небі, ясно зоряніє Чумацький Шлях, вказує напрям на Крим. Уже вкотре Івась веде валку по ньому! І кожного разу його дивне молочно-сріблясте сяйво викликає в душі якийсь неясний тривожний щем. Куди ведеш ти? Скільком чумакам, чумацьким поколінням указував ти шлях, що й назву тобі дали — Чумацький? І наврочував долю — щасливу чи лиху? Що ж наврочиш ти мені нині? Щастя чи горе?

Мовчить Чумацький Шлях. Не відповідає. Розметнувся по небу сріблястим поясом — через усю Україну, і через Крим, і через море — і мовчки зирить вниз, на дрібних, мов комахи, людей, на сірих круторогих волів, що поволі чалапають по холодній нічній пилюці, на безмежний степ, якому — ні кінця, ні краю.

Ти — їхня доля на довгі віки. Куди ж ведеш їх ти? Чумацький Шляху, Чумацький Шляху...

За тиждень чумаки подолали відстань до Перекопа, а ще за три дні — по перешийку — до озера Солоного, куди Хуржик водив валку щорічно і де в нього було багато знайомих татар-торговців.

Отаборилися прямо серед степу. Звідусюди до них сипонули покупці.

Передусім продали все, що везли з України. Прибутки були рясні, чумаки раділи з того і в останній день торгів дозволили собі перепустити по келишку абрикосової ракії, а потім поїхали на соляний базар.

Сіль лежала просто на березі озера — купами. Чумаки великими дерев’яними лопатами насипали її в лантухи — вантажили на мажі. Ніхто солі не важив — ні мір, ні ваг не було. Здавна кримчани продавали її на око — мажами. Скільки навантажив — те й твоє. Тому кожен намагався взяти якомога більше — аби витримали дубові осі та потяг-нули воли. Були й такі хитруни, що в степу, перед Перекопом, де ханська сторожа брала мито, залишали порожні вози, а потім перевантажували на них надлишки солі, щоб якось довезти додому. Вигода була подвійна — за кожну мажу платили менше власникові солі і відповідно менше мита в ханську казну, бо мито сплачувалося теж від воза.