Він випив.

Горілка була міцна і на смак не гірша за віскі чи бренді,— зразу вступила в голову та в ноги. Джонс підняв перед собою порожню чарку і похвалив:

— Хо-о-о! Гуд! О’кей!

Військовий судця Антон Головатий, що сидів насупроти гостя, пояснив:

— Це ще не “о’кей“! Ось попробуй, пане-брате, перцівки! Тоді, якщо ти справжній козак, скажеш “о’кей”!— і налив адміралові та собі з пляшки, в якій плавало кілька червоних перчин...— За здоров’я батька кошового!

І швидко перехилив чарку під чорні вуса. Підморгнув адміралові — мовляв, ну ж!

Поль Джонс перекинув і собі. Ковтнув — і враз почервонів, заблимав очима. На хвилинку йому забило віддих.

Головатий подав срібну коновку з пивом.

— Запий, адмірале!

Джонс запив — видихнув гучно:

— О-о-о!— І ще гучніше зареготав.

Йому стало легко і весело на душі. Забувся сухий, стриманий прийом у штабі Потьомкіна, розплився і щез, мов у тумані, колючий, насторожений погляд Нассау-Зігена, який, видно, підозрівав, що “гроза володарки морів” не дуже шануватиме флотоводські здібності паризького серцеїда та баламута. Мабуть, не без його впливу і Потьомкін поставився до нього прохолодно.

А тут, серед цих простих на вигляд, але добрих і щирих людей він раптом відчув себе як дома, серед таких же простих янкі, що під його командою взяли в Атлантиці на абордаж не одно вороже судно або при спротиві пустили на дно.

Він розчервонівся, став незвично балакучим, як і його сусіди-запорожці, і не помічав, що його тут не розуміють, бо йому здавалося, що й він розуміє все, що тут говориться. Особливо після третьої чарки, коли запорожців потягнуло на співи, він з подивом відмітив, що ніякий товмач йому не потрібен. Ці люди, що оточували його, раптом здалися йому давно призабутими суворими земляками-шотландцями, які, бувало, випивши ячмінного елю, під звуки волинки затягували своїх тужливих кельтських пісень.

Невдовзі і козаки затягнули “Ой хмелю мій, хмелю”, але Сидір Білий підняв руку, вимагаючи тиші. Один по одному співаки затихли.

— Братове, не цю! Уважте мою волю, бо чує моє серце, що недовго вже мені ряст топтати на цій грішній але милій землі....

— А яку ж? Яку, батьку? І що це за мова — про ряст?

— Хочу я, браття, щоб Івак заспівав мені знамениту нашу пісню про Морозенка... Славний був козак! Лицар іі лицарів! Недарма народ склав про нього такі щирі, такі чулі слова: за тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче! Заспівай, Іваку, заспівай, хлопче! Хай защемить тугою моє серце, бо за мною вся Україна не заплаче...

— Ну, що ти, батьку!— загули козаки.— Що за думки! Ти ще не старий! Ще житимеш та ворога битимеш! Ого-го! Вдар об землю лихом-журбою!

Тим часом Івасеві подали кобзу, і він заспівав отаманові його улюблену пісню про Морозенка. Кошовий підпер щоку рукою і мовчки слухав, а коли Івась дійшов до слів “Вони ж його не рубали, з рушниць не стріляли, вони з нього із живого серце видирали”, всі побачили, як в очах кошового заблищали дві крупні і блискучі, мов перлини, сльозини і поволі скотилися на сивого вуса.

Поль Джонс був вражений як піснею, що меланхолійністю нагадала йому історичні балади рідної Шотландії, так і чулістю козацького генерала, як подумки називав він кошового.

Коли затихла пісня, він голосно промовив:

— Я теж хочу стати козаком! — А побачивши, що Сидір Білий не зрозумів його, ткнув себе пальцем у груди.— Козак, козак!

Головатий підказав:

— Жонес хоче, щоб ми прийняли його до свого товариства.

Білий витер кулаком мокрі від сліз очі, обняв адмірала.

— Справді? Хочеш стати козаком?

Поль Джонс по запитальній інтонації кошового зрозумів, про що той питає, і ствердно закивав головою.

— Єс, козак, козак!— І знову ткнув себе в груди великим пальцем лівої руки.

— Так об чім мова! Ми про твої подвиги чували — знаємо тебе! — сказав кошовий отаман і звернувся до полковників: — Приймемо Жонеса до свого товариства запорізького, братове? Чи як?

— Приймемо! Приймемо!— загули козаки. — Горілку він п’є добре! Гадаємо, і ворога битиме не гірше!

— Яку ж ми кличку дамо йому? Поль Джонс — дуже вже відоме ім’я,— спитав Безкровний.

— Та ми вже його назвали Жонесом, то хай і буде Жонес! сказав Антон Головатий.

— Славно! Славно!— загули знову козаки.— Хай буде Жонес! Слава Жонесу! Віват!

До адмірала простягнулося багато рук. Всі щиро вітали його, і він за багато років, що минули після війни за незалежність Штатів, у якій проявив немало військового таланту і хоробрості, а потім незаслужено був забутий співвітчизниками, раптом відчув себе серед цих чужих йому, але близьких по духові людей щасливим. Сльози радості заблищали на його очах.

Загальний гамір знову припинив кошовий отаман Сидір Білий.

— Браття! — гримнув він, підвівшись, на всю хату.— Ще рано вітати нашого гостя, а тепер запорожця Жонеса!

— А що ж таке, батьку? В чім річ?— почулися голоси.

— А в тім, що кожен запорожець, по нашому звичаю, повинен мати побратима! Бо як же без побратима йти у бій? Хто ж тебе в ньому супроводжуватиме та охоронятиме? Хай сам Жонес вибере собі побратима, якого побажає! А достойні серед нас усі!

До цього часу Поль Джонс обходився без товмача і все прекрасно розумів, бо мова жестів, міміки, інтонацій, загальнолюдських почуттів, врешті, була йому зрозуміла, а тепер він безпорадно озирався, поглядом шукаючи мічмана Недашківського.

Мічман з протилежного кінця столу прокричав:

— Ви маєте вибрати собі, адмірале, побратима, названого брата!

— А-а, брадзер, брадзер,— зрозумів Поль Джонс і щасливо усміхнувся — Є серед вас такий, що врятував мені життя! Його і хочу назвати побратимом!

— Хто ж це? Хто?— зашуміли козаки і враз стихли, ждучи відповіді.

— Івак!— промовив голосно адмірал і повторив: — Івак!

— А не молодий?— засумнівався хтось.— Сам же щойно прийнятий!

Та Сидір Білий миттю цей сумнів розвіяв.

— Хоч і молодий, та бувалий! А крім того, бажання гостя — закон для нас! Отож щоб усі знали: у нашому запорізькому братстві з’явилося ще два побратими — Жонес та Івак! За це слід випити! Наповніть чари!

Поки наповнювали чарки, сивочубі отамани завели запорізьку застольну:

Від грому дужих козацьких голосів захиталися жовто-полум'яні язички свічок, а новоспеченому братчику Жонесу раптом здалося, що задвигтіла і почала підніматися стеля отаманського куреня.

В цю мить він відчув, що є щастя на світі, що він знову комусь бажаний і потрібний.

Після ворожіння Катря була щасливою. Івась живий! Живий!

Так ворожка наворожила! Та минали дні, і радість гасла, зменшувалась, аж поки зовсім розтанула і щезла, мов ранковий туман. А натомість у серце знову почала заповзати холодна тривога, а потім і безнадія. Глибокий сум зачаївся в дівочих очах.

— Що з тобою, Катре?— запитала Параска, заставши одного разу дівчину в кухні в сльозах. І, сівши поряд на ослоні, обняла її за плечі. Стара наймичка була єдиною щирою душею, якій Катря могла довіритися.

— Господи, як же мені важко!— простогнала дівчина і, припавши до плеча старої, заридала вголос.—Так важко, що й не сказати!

— Що ж трапилось? Адже Івась живий?

— Не вірю я ворожці! Не вірю! Коли б був живий, то досі б на крилах прилетів, ящіркою б приповз! А від нього ні слуху ні духу! А дні біжать, і все ближче та ближче до роковин...

Тут Катря, ніби спохватившись, замовкла і перестала плакати.

— Яких роковин, дочко? — злякано спитала Параска.

Катря мовчала. Стара відсунулася від неї, підвела її схилену голову і пильно заглянула в очі.

— Яких роковин, питаю?— голос и прозвучав суворіше. — Кажи! Невже роковин смерті Ганни?