— Поспішіть, пане кошовий,— просив Ілля Безбородько. — Наша дивізія поки що тримається, але несе важкі втрати. Особливо дошкуляє нам корабельна артилерія Гасана-паші.

Сидір Білий вирушив з флотилією уранці, а вже опівдні приєднався до принца, що з ескадрою стояв у Дніпровському лимані. З огляду на менші сили він не наважувався дати генеральний бій капудану-паші.

Сидір Білий, Антон Головатий та Поль Джонс піднялися на флагманський корабель, щоб домовитися про спільні дії.

Принц Нассау-Зіген був не в дусі. Напередодні Потьомкін дав йому прочухана за те, що дозволив Гасану-паші безборонно наблизитися до Кінбурнської коси, обстріляти її і висадити десант. Принц і сам розумів, що Суворов зазнав непоправних утрат через його мляві дії, через якусь незрозумілу нерішучість. Він не міг пояснити собі, що з ним сталося. Адже він ніколи не був боягузом. Брав участь у багатьох сухопутних та морських воєнних кампаніях, ув’язувався в дуелі зовсім з незначних причин і в багатьох із них ризикував життям. А тут сплохував раптом. Чи подіяв простий арифметичний підрахунок сил своєї флотилії і турецької, що був не на його користь, чи якесь внутрішнє передчуття біди? Невідомо. Ясно пам’ятав тільки, що його охопив страх, страх не перед смертю чи пораненням, а боязнь утратити флотилію, боязнь сорому, неслави. Не міг забути картини: нещасний адмірал Войнович, флот якого потопила страшна буря, повзе на колінах до Потьомкіна з донесенням, а той хапає його у гніві ручиськами за горло і душить, душить... Відпустив, коли той почав уже хрипіти.

Який сором! Чи міг би він пережити щось подібне? Тому й не посмів, мабуть, наважитися на відкритий бій з турками.

Кошовий спитав:

— Дамо генеральний бій, адмірале?

— З чим.? У Гасана-паші тисяча гармат, а у нас лише п’ятсот... Досить буде, якщо відженемо його від Кінбурна.

— В морських битвах перемагає нерідко не кількість, а військове мистецтво.— необережно вставив Поль Джонс.

Нассау-Зіген спалахнув. Цей американець, здається, повчає його!

— А за поразку, якщо, не дай Боже, трапиться, хто відповідатиме? Ви, адмірале, чи я?

Кошовий поспішив пригасити сварку, що назрівала:

— Справді, досить буде, якщо ми просто полякаємо турецького “крокодила”.

Вирішили продемонструвати силу увечері, ідучи при вогнях.

Здалеку це було вражаюче видовище. Ескадра Нассау-Зігена, поповнена безліччю запорізьких чайок, галер та човнів, з запаленими вогнями посунула на ворожий флот, що стояв на рейді якраз насупроти Кінбурна.

Сповіщений про це капудан-паша Гасан не повірив своїм очам. Уруси збожеволіли! Кожен їхній корабель —така прекрасна ціль! Лиш би підійшли ближче!

Але тільки-но хотів віддати наказ, щоб каноніри готувалися до бою, як вогні враз погасли, уруські судна розтанули, мов потонули в густій нічній темряві.

Серце Гасана-паші здригнулося. Якась пастка! Невже уруси зважилися на нічний бій? Але ж в історії морських воєн нічого подібного не було! І все ж — що робити? Ніч така темна — хоч в око стріляй! Де ворог, не видно! Що затіває, невідомо!

І ще раз здригнулося серце хороброго капудана-паші — і він звелів подати звуковий сигнал про відступ. До Очакова! Під захист його батарей!

Минуло кілька днів. Контр-адмірал Нассау-Зіген, користуючись тихою погодою, стояв на рейді проти Кінбурнзької коси, прикрившись з боку Дніпровського лиману запорізькою флотилією.

Гасан-паша не давав про себе знати, і на кораблях панувала тиша. Всі відпочивали, насолоджуючись вечірньою прохолодою.

І ось тоді, коли вже ніхто не ждав турків, у вечірніх присмерках раптом забовваніла ворожа ескадра. Вона йшла на веслах кільватерним строєм, дугою охоплюючи російську та запорізьку ескадри, а охопивши, зупинилася.

Сидір Білий та Поль Джонс на каюках перебралися на флагман. Нассау-Зіген зустрів їх питанням:

— Що будемо робити? Гасан-паша прибув сюди з явним наміром атакувати нас! У нього немала сила — п’ятдесят сім суден.

— Я думаю так само,— погодився Сидір Білий.— Але раніше, як зійде сонце, він не розпочне атаки. Вночі, думаю, не посміє...

— А ми?

— Хоч на годину, хоч на півгодини ми повинні розпочати раніше,— сказав Поль Джонс.—Тоді ініціатива буде в наших руках!

— А може, відійти?

Кошовий запротестував:

— І що ми вигадаємо? І далі гратимемося в кота-мишки? Адже коли-небудь змушені будемо розрубати цей гордіїв вузол! Все одно генерального бою з капудан-пашею нам не уникнути! Бо, допоки турецький флот буде цілий, Очакова нам не взяти, а поки не візьмемо Очакова, війна тут не закінчиться...

— Що ж ми вирішимо?— спитав командуючий.

— Атакувати!— коротко відповів кошовий.

— Сили все-таки не рівні. У турків більше гармат.

— Дозвольте мені слово мовити? — втрутився Поль Джонс.

— Кажи, адмірале.

— Щоб урівняти сили, ми не повинні вести довгу гарматну дуель, а йти зразу ж на зближення з неприятелем і брати його на абордаж. Гадаю, в рукопашному бою ми матимемо перевагу. Окрім того, ще перед сходом сонця, в темряві, ми повинні підійти якомога ближче до ворога і першими відкрити вогонь. Це приголомшить турків...

— Розумна думка,— зразу ж погодився Сидір Білий.—Так і зробимо!

Нассау-Зіген мовчав: удавав, що думає, зважує. Він і справді думав, зважував і... злився. Перед його внутрішнім зором пропливало все його життя: війни, безконечні дуелі, що найчастіше закінчувалися примиренням, кругосвітнє плавання, під час якого на острові Таїті він мало не загинув, бажаючи стати (і міг би стати!) королем таїтян, потім подорож до Африки, цього таємничого чорного континенту, де зустрічався на ловах сам на сам з тиграми та левами. Нарешті, остання війна Франції проти Великобританії, коли він, на його думку, мало не відібрав в англійців Гібралтар... Скільки пригод, скільки разів заглядав смерті в очі! І чого досяг? Багатства, почестей чи лише скандальної слави? А літа тим часом помаленьку пливуть і пливуть. А з ними й гроші з дірявих кишень... І залишилось одне ім’я — принц Нассау-Зіген... Потім доля закинула в Польщу — і тут вона усміхнулася йому: в нього закохалася молода і багата вдова польського магната Сангушка. Здається, чого ще треба? Та ні ж — у голові тіснилися нові прожекти. Як створити торгову компанію для сплаву по Дністру польських товарів і вигідно продавати їх у чорноморських містах? Цей новий прожект, як тепер він розумів, нездійсненний, привів його на Україну, познайомив з Потьомкіним і кинув у нову авантюру. Знову — і вкотре!— доводиться ризикувати головою за чужі інтереси! А власні? Єдина втіха — слава! Задоволене самолюбство! Але й тут на перешкоді стає якийсь авантюрист — янкі, що повчає тебе флотоводському мистецтву. А хто він? Самоучка! Однак подає слушні поради. Тут нічого не скажеш! Хоча й образливо, та варто до них прислухатись...

— Гаразд, так і зробимо,— нарешті вичавив із себе адмірал.— Готуйте людей до рукопашного бою! Сигнал — потрійний рев водяного бугая.

На лиман налягла густа пітьма, коли опівночі від флагманської чайки відчалив легкий двовесловий човен. В ньому сиділо двоє — запорожці-побратими Жонес та Івак на веслах, адмірал — біля стерна. Весла обмотані ганчірками і безшумно опускаються у воду.

Каюк зразу ж узяв напрям на турецьку ескадру.

Ще звечора Поль Джонс запримітив, що турецький флагман “Мелекі-бахрі” (“Володар морів”), сорокагарматний чотирищогловий корабель зі штандартом капудана-паші, став у центрі, серед сторожових корветів та бригів. Коли б пощастило спалити його, а ще краще взяти на абордаж і знищити команду разом з капудан-пашею, то це дуже полегшило б розгром усієї ворожої ескадри.

Ніч була тиха, парка і темна, віщуючи зміну погоди, як це часто буває на півдні. Івась укладав у весла всю свою молоду силу — і човен швидко наближався до неясних силуетів ворожих кораблів.

Обоє мовчали. Жодного сплеску, жодного слова. Розуміли, що необережний звук може викрити їх і вся ця ризикована затія в одну мить закінчиться смертю або полоном.