Ніяк не проявивши своїх почуттів, він мовчки вручив ще одному, останньому, козакові медаль і звелів подати карету. Святковий настрій його був зіпсований, а образу князь приховав глибоко в серці — на дні.

Вислухавши Капніста, суддя Пухляков відпив ковток чаю і довго дивився у вікно, обдумуючи те, що почув, а потім важко зітхнув:

— Заплутана історія... Я й сам розумію, що Катря навряд чи могла підпалити хатину зсередини. Свічкою її не підпалиш... Тоді виникає запитання — а хто ж? А за ним друге — хто підпер кілком двері? Палій чи хтось інший?

— Треба шукати того, кому це вигідно,— сказав Капніст.

— Ось у цьому вся заковика — я не бачу того, кому це вигідно,— відповів Пухляков.— Хто мав би користь із загибелі Хуржика? Родичів у нього, окрім сина Василя, немає. Василь чи так, чи інак свою частину отримав би. До того ж він сам потерпів: по всьому видно, до останку згорів у вогні, бо коли б був живий, досі озвався б... Наймити та наймички у смерті господаря не зацікавлені: тепер вони змушені шукати собі нове місце. Може, хтось із гостей?

— Не думаю,— заперечив Капніст.— Хто б зважився на таке? Могли б помітити. А це — тюрма! Або Сибір!

— Ну от, бачите, яке зачароване коло! Підозра падає на одну Катрю...

— Не тільки...

— Що ви хочете сказати?— здивувався Пухляков.— Невже ви ще кого-небудь підозрюєте?

— Не підозрюю, але й не виключаю з числа підозрюваних.

— І хто ж це?

— Луша та Василь.

Пухляков витріщив очі, зовсім не приховуючи того, що він не згоден з думкою свого співбесідника.

— І на якій же підставі ви зачислили їх до підозрюваних?— поцікавився він.— Які у них були мотиви для підпалу?

Капніст відсунув від себе недопиту чашку з холодним чаєм і, збираючись із думками, тихенько потарабанив пальцями по столу.

— Бачите, Сергію Івановичу, можуть бути мотиви не тільки суто матеріальні, а й інші... Ну, скажімо, душевні: ревність, помста, заздрість... Та мало що може підштовхнути людину на злочин!

— Ви маєте якісь факти?

— Ну, фактів я не маю. А з розповіді Катрі дізнався, що Василь був страшенно закоханий у неї.

— То й що з того?— хмикнув Пухляков.— Через це підпалювати власну хату?

— Чого не зробиш у відчаї, вельмишановний Сергію Івановичу! Ревність — страшне почуття! Бажання відомстити батькові, Катрі, просто всьому світові — хіба це не причина?

— Ну, добре, хай і так, хоч віриться з трудом... А Луша? Яка у неї була причина?

— Ну тут значно простіше: непогана собою дівчина, але убога сирота, вирішила будь-що заманити в свої сіті заможного вдівця або його сина, щоб стати багатою господинею. Однак обидва Хуржики — старший і молодий — відкинули її домагання, і вона, дівчина недурна, зразу зрозуміла, хто стоїть на перешкоді. Катря! Отож тут маємо справу теж з помстою. Помста за розрушені і втрачені ілюзії — ось мотив дій цієї дівчини... Одним махом вона хотіла усунути і Хуржика, і Катрю. Зостався б один-єдиний спадкоємець

— Василь. І коли б не стало Катрі, він скоро забув би її і, може, кинув би оком на живу і непогану собою дівчину — Лушу... Так їй гадалося, та не так сталося: Хуржик згорів, Катря врятувалася, його вдова і законна, нарівні з Василем, спадкоємниця. І хоча Василь по всіх Божих та людських законах не мав права тепер одружитися з нею, своєю мачухою, але й розлюбити її не зміг би так швидко. Це в Лушині наміри зовсім не входило. Отож вона пускає чутку, що то Катря підпалила хатину. А щоб було вірогідніше, вигадує й друге, що Катря — відьма, бо ворожінням привабила до себе обох Хуржиків у надії, що хоч один з них та клюне на її приманку.

Пухляков потер пальцем кінчик носа, закотив очі під лоба.

— Тут щось є, але дуже вже складно. Навряд чи проста дівчина - наймичка до всього цього могла б додуматися.

— А чому б нам з нею не поговорити? З одного боку, ми дізналися б, що воно за цяця, а з другого — змусили б її занепокоїтися і, як наслідок, десь у чомусь допуститися помилки.

— Можна й поговорити,— погодився Пухляков і покалатав дзвоником.

У кімнату зайшов Грицько.

— Чого зволите, пане?

— Ти ось що, хлопче, піди до дяка Непийпива і поклич сюди Лушу... Ну оту дівчину, що служила в Хуржика, а тепер служить у дяка. Ти ж знаєш!

— Та знаю...— Грицько м’явся.

— То чого ж стоїш? Іди! Та щоб одна нога тут, а друга — там!

Грицько поволі поколивав до дверей. Там став, подумав, потім, почухавши голову, перепитав:

— Так, Лушу?

— Лушу, я ж казав.

— Щоб сюди?

— Та не кудись! Звичайно, сюди!

Грицько пішов. Повернувся з Лушею лише через півгодини.

Пухляков, що з нетерплячки уже совався на стільці, аж руками сплеснув.

— І де тебе носило? Це ж поряд, через дорогу!

— Та як іти!— огризнувся Грицько.— Якщо прямо, то близько, справді через дорогу, а якщо через Кузні, то й зовсім не близько! Он гак який!

— Та що тебе носило через Кузні, йолопе!

— Ніщо не носило. Але ж пообідати чоловікові треба чи ні?

— Я скільки тебе вчив: зроби діло, а тоді гуляй сміло!

— Та я ж так і роблю, пане. Хіба обід не діло?— обурився Грицько.

— Поговори мені! Іди! Горенько моє!— зітхнув Пухляков і показав на лаву.— Сідай, Лушо! Ось Василь Васильович поговорити з тобою хоче!

Капніст уважно оглянув дівчину з ніг до голови. Років двадцять. Може, трохи більше. Смілива — дивиться прямо, не відводить погляду, але в очах — очікування, змішане з тривогою. Досить миловидна. Була б навіть гарна, коли б не якась хижість в обрисах рота, наповнених дрібними, як у миші, зубами.

— Лушо,— звернувся він до неї,— я хочу поговорити з тобою про пожежу у Хуржиків під час весілля. Ти ж, кажуть, була там?

— Була. Я вже розповідала панові судді,— відповіла та стримано.

— Я знаю... А скажи мені, Катря справді відьма чи ти це вигадала?

Луша не чекала такого запитання — збентежилася.

— Люди кажуть, то й я кажу.

— Ну не всі ж зразу так сказали. Хтось перший сказав, що відьма. Хто?

— Не знаю.

— Я маю відомості, що ти перша так її назвала.

— З чиїх це слів ви взяли?

— Зі слів самої Катрі.

— Ну якщо знаєте, то чого ж питаєте?— Луша настовбурчилася. — Може, колись і сказала спересердя...

— Ну гаразд. Облишимо це... Скажи краще, а молодого Хуржика, Василя, ти бачила під час пожежі?

— До пожежі бачила, а коли горіло — ні.

— І яким він тобі здався?

— Був сам не свій.

— А чому?

— Бо Катря і його причарувала, як і батька, старого Хуржика.

— Як це причарувала? Вона що — ворожка?

— Атож. Я сама бачила, як вона ворожила... От Василь і попався в її тенета. Аякже! Катря не дурна — знала, кого причарувати! От Василь і присох серцем до неї... Та Катря не довго крутила йому голову. Як тільки помітила, що старий Хуржик накинув на неї оком, так і відшила молодшого. Бо ж коли Василь стане господарем? Тільки після батькової смерті. А пожити господинею хочеться зараз, поки молода. От і поміняла сина на батька... А як же Василю це переносити? Ви уявляєте, з яким серцем сидів він на батьковому весіллі?

— Звичайно, уявляю, Лушо,— погодився з нею Капніст і переглянувся з Пухляковим.— Справді, було йому не легко... А до речі, де він зараз може бути? Не знаєш?

Дівчина стенула плечима.

— Не знаю...

— А коли ти востаннє його бачила?

— Тоді, як жінки вели молодих до хатини — на першу шлюбну ніч.

— І яким він був?

— Як смерть! Ви вже питали про це.

— Що значить — як смерть? Блідий, жовтий, очі погасли?

— Ні, страшний... Очі палали якимось божевільним вогнем, руки стиснуті в кулаки, а губи закусив до крові... А на виду справді — жовтий, мов мрець! Мені аж страшно стало. Я ще подумала: “Чого ти, хлопче, так побиваєшся, чого віку собі вкорочуєш? Хіба світу, що в вікні? Поглянь, скільки дівчат довкола! Вибирай, яка краща!"

— А ти пішла б за нього?