— Чуєш, стукають, хтось прийшов, та відчини ж нарешті, ледацюго…
Георгій Семенович позіхає і йде відчиняти, дорогою позіхає ще, думає про те, що вони даремно не допили другу пляшечку, та сливовиця, настояна на травах, яку привіз фізкультурник Роман Сидорович, була смачна-смачнюща, який тільки запах, цілий луг у роті, а тут якийсь дідько когось приніс. Охо-хунечки…
Георгій Семенович доходить до порога. Відчиняє двері, і сон триває, стає маревом, а як же інакше: перед ним виростає вродлива, але чорна жінка, пані невідомо з якої казки чи таки сну. Проте різкість сну збільшується, до нього щось каже чоловік поряд з чорною, ні, швидше коричнево-шоколадною гостею, і Георгій Семенович, кукуріцький директор, остаточно розуміє, що він все ж не спить. Тому вітається.
— Прошу вибачення, — чистісінькою українською мовою промовляє прийшлий чоловік. — Нам сказали, що тут живе вчителька англійської мови, Зінаїда Антонівна. Чи можна її побачити?
Звісно, звісно, можна, метушиться Георгій Семенович, вхід до неї з другого боку, ось прошу, я проведу, ходімте, панове, за мною, аякже. Він підтягає спортивні штани, бо черевце таки є і доволі неслухняне, підстрибом аж біжить до дверей у кімнату Зінаїди Антонівни (сам прорубав і ґаночок добудував), стукає, ах, треба делікатно, які гості, які гості, звідки, Боже мій, до Зінаїди Антонівни? Невже з-за океану, вона ж заповнювала якусь анкету на грант чи що там ще, зелену карту, ага. Ой, Зіночко Антонівно, ви вдома?
Зінаїда Антонівна вдома. Галюцинації тривають, добре, що я ще не перевелася, радіє вона, хай живуть лінощі, геть халат, отуди. Під ліжко-диван. Поправити зачіску і відчинити. Але звідки у Кукурічках Таумі Ремпбелл? І ще встигає подумати — добре, що відмовилася від споживання сливовиці, настояної на травах, ото був би запах для гостей.
Перед нею таки постає Таумі Ремпбелл (хоча бувають і двійники, пригадує Зінаїда Антонівна), вітається чистісінькою англійською мовою, Зінаїда Антонівна відповідає Таумі Ремпбелл, та питає, чи знають, хто вони такі, о, звісно, міс Ремпбелл, тоді вона каже, що її привела в це село, в Кукурічки, важлива для неї, хоч певною мірою й конфіденційна справа, як посла миру ООН, яку вона мусить тут вирішити. Тому чи не погодиться міс (чи місіс, даруйте, якщо я помилилася), ні-ні, каже Зінаїда, я міс. Чудово, відповідає Таумі Ремпбелл, тоді дозвольте зробити вам пропозицію: побути, попрацювати моїм перекладачем і помічником, доки я перебуватиму у вашому селі, звісно, за певну винагороду, ви можете навіть самі визначити суму! Ви згідні? Так-так, Зінаїда Антонівна згідна, для неї це велика честь працювати з такою видатною особою, тим більше, послом миру ООН. От і добре, каже задоволено Таумі, ми можемо відразу обговорити і план мого перебування тут, і подальшої нашої роботи. Вона вже визначила з цієї розмови, що ця міс вчителька пристойно володіє англійською, хоча й з певним акцентом, властивим для тих, хто не є носієм цієї мови в житті, але вимова чітка і зрозуміла. Перш ніж відпустити шофера таксі, котрий її привіз, каже Таумі, вона хотіла б вияснити два питання, вирішити дві проблеми. Перша: чи є тут транспорт, яким би вона могла користуватися, хоча б те ж таксі? І друга: чи є тут готель, в якому можна було б пожити два-три дні?
Таксі нема, відказує Зінаїда, хіба що в адміністративному центрі їхнього району, але це далеко звідси, але транспорт є, от хоча б машина містера Джорджа Семеновича (жест у бік господаря дому). Він відвезе куди треба. Що ж до готелю, то він є теж, тільки в райцентрі, але якщо будемо працювати тут, у селі, то ви, міс Ремпбелл, могли б пожити в мене, моя скромна оселя до ваших послуг, як і її господиня.
— Окей, домовилися, — сказала Таумі Ремпбелл.
Так розпочалося перебування супермоделі світового класу, суперкрасуні й посла миру ООН Таумі Ремпбелл у поліському селі Кукурічки. Коли був відпущений Борис, який відмовився від частування, бо попереду чекала довга дорога до Києва, а Георгій Семенович пішов до себе, Таумі виклала мету свого приїзду. За версією, яку обдумала дорогою сюди. Вона сказала, що комісію з гуманітарно-фольклорного співробітництва ООН, у якій працює, дуже цікавлять незвичайні випадки, пов’язані з легендами, міфами, фольклором різних народів. У тому числі й українського. З певних джерел їм стало відомо, що тут, у цих місцях, колись жила і діяла велика відьма, котра була носієм певних містичних знань. Як її звати? Ім’я достеменно невідомо, його треба встановити, та головним є дві речі — зібрати відомості, знання про відьму, як кажуть у Африці, велику мамбу, і побувати на її могилі. Ви знаєте, міс Зіна, про таку особу?
Зіна відповіла, що нічого не чула, до того ж вона не місцева, але можна розпитати тутешніх старожилів. Почати завтра зранку.
Зінаїда Антонівна була на сьомому небі від щастя. По-перше, вона спілкувалася з Таумі Ремпбелл, так, це була таки вона, що засвідчили й показані посвідчення та папери, і весь вигляд, добре знаний з телеекранів, журналів та інтернету. По-друге, Таумі Ремпбелл визначила їй платню за роботу перекладачкою й помічницею заодно — п’ятсот доларів за день роботи. Це були її майже дві місячні зарплати. А якщо вона пробуде тут хоча б зо три дні! Господи, яку шубку зможе вона купити за ці гроші на зиму. І чобітки, хоча б віддалено схожі на ті, що на струнких суперніжках Таумі, не кажучи про рукавички й зимову хутряну шапку, на яку Зінаїда Антонівна якраз відкладала гроші. За роботу таксистом Георгію Таумі згідна була платити п’ятдесят доларів за рейс у межах населеного пункту (чи не забагато, ревниво подумала Зінаїда), а якщо доведеться кудись виїжджати, то й більше. Ця суперміс була навдивовижу щедрою.
Таумі відзначила подумки, що, хоч оселя її тимчасової перекладачки вкрай бідна — ліжко-диван, шафа для одягу, книжкова шафа, стіл, холодильник, телевізор, кілька стільців та репродукції картин (Пікассо, Брак, Макс Ернст, ну й, певно, місцеві) демонстрували гарний художній смак господині. На столі у вазі тішила око композиція із засушених рослин, квітів, багряних листків, яка свідчила, що міс учителька розуміється на мистецтві ікебани. Та й сама ваза хоч із простого скла, була вироблена доволі естетично. Це порадувало Таумі, й вона подумала, що перебути ці два-три дні у туземному селі буде легше, ніж можна було собі уявити, дарма, що вперше за багато літ без комфорту.
Для вечері з гостею — ой, Божечку мій, що ж ми їй покажемо? — були зарубані курочка й качечка, зроблені котлетки із м’яса, що зберігалося в директорському холодильнику, відкриті банки з маринованими огірочками й помідорчиками, зроблено салат із свіжої власної капусти, у крамниці прикуплено ковбаску, в тому числі для салату «Олів’є», а в барі Максима Руського пляшку іспанського — за його словами — вина. Ну й із серванта Георгій Семенович, котрий, коли дізнався, скільки йому плататимуть як перевізнику, аж підскочив з радощів, бідака, дістав пляшечку закарпатського коньячку.
Доки варилося та смажилося, Софія Петрівна запропонувала гості з дороги освіжитися в баньці. Георгій Семенович лазню відразу й розпалив. Таумі, яка найбільше любила поніжитися у ванні, проте, не відмовилася, бо знала вже й фінську сауну, й холодну африканську лазню, а в Києві побувала, як їй сказали, у «рашен банья». То їй цікаво було побачити лазню туземну.
Таумі Ремпбелл не була обтяжена жодними комплексами, до того ж знала, як можна приручити підручних і слуг. Вона без жодних вступів спитала Зінаїду Антонівну:
— Ми підемо у вашу «банья» удвох? Згода?
— Якщо ви бажаєте, — зашарілася Зіночка.
У маленькому зальчику дерев’яної зсередини, хоч обкладеної знизу спеціальним кахлем лазні Зінаїда переконалася, що тіло у Таумі Ремпбелл таки божественно-досконале. У напівтьмяному світлі воно здавалося взагалі якимось містичним чи містично-мерехтливим. І коли Таумі попросила натерти її привезеним з собою милом і шампунем, такими тонко-пахучими, що їх хотілося пити і їсти, Зіна з радістю згодилася. Треба сказати, що сама Таумі, критично озирнувши перекладачку-помічницю, зазначила, що хоч у тої тіло виглядає старшим, ніж у неї, насправді старшої на чотири роки, як вона вже знала, — все ж це тіло сільської вчительки було доволі породистим і струнким. Не надто вродлива на обличчі, хоч по-своєму і приваблива, Зінаїда, проте, мала, як каже сучасна молодь, класну фігурку і стрункі ноги, вміло вишліфувані творцем, з плавним потовщенням до сідниць. Незважаючи на сувору сільську реальність і роботу після уроків на директорському городі, Зіна, як уміла, доглядала і по-своєму викохувала це тіло. Потреба в цьому зросла, коли почала проходили закоханість у колись обожнюваного юною дурепочкою Жорика, й вона стала подумувати, кому дістанеться її майже досконале, чого там гріха таїти, тіло в майбутньому. Отож цьому тілу не були чужі креми й навіть епіляція ніг.
