Далі були слова вдячності за запрошення в одну з найбільших європейських і слов’янських країн і сподівання, що конкурс виявить справжню красуню — міс планети.
Таумі сіла в розкішний лімузин, поданий до її ніжок, перед тим вислухавши од аташе американського посольства, що вона тут під охороною могутніх Юнітед Стейтс оф Амеріка. Лімузин у вервечці з десятка машин помчав вечірньою трасою з Борисполя до Києва. Таумі належало перебути чотири дні як голові журі, а тоді… У неї була двотижнева віза і згідно з угодою про візит за її побажанням протягом тижня мала право сама, без офіційного супроводу, оглянути цю країну. Така вже була примха супермоделі, котра у відповідь на запрошення до столиці далеко не першорядної країни очолити якесь там журі, висловила побажання самостійно по ній помандрувати. Ну, невеличка примха, доважок до грубенького доларового гонорару.
Для неї виділявся лімузин, але Таумі знала, що стоятиме він у ці дні на подвір’ї київського представництва однієї з фірм російського олігарха Кості Браннікова. Їй же належало самій, без охорони і будь-якого супроводу найняти таксі й поїхати чортзна-куди, кудись на північний захід цієї країни. А там визначити місце (їй мала підказати інтуїція, її нібито вроджене родинне відчуття), де похована велика біла мамба-чарівниця. Належало самостійно, за допомогою хіба лише одного тубільця вночі розкопати могилу і дістати звідти череп. І привезти його будь-яким способом магу Джавіртану. Без свідків. Інакше їй не відкриється заповітне місце. Такою була умова листа-інструкції.
Ще рік тому Таумі посміялася б із подібної маячні. Пропонувати таке їй, Таумі Ремпбелл! Тепер же вона знала, що зробить це. І не лише тому, що відчула силу Джавіртана і його поплічників. З якогось часу в ній жила мовби друга, інша Таумі. Та, якій випала місія. Якій належало здійснити Вчинок. Поєднати століття. З’єднати невидимий, але суттєвий ланцюжок свого роду.
«Це буде найвідчайдушніша з моїх авантюр», — подумала Таумі.
І був прийом — розкішний, багатолюдний, хоча Таумі бачила і розкішніші й багатолюдніші. Зі словами, схожими на шампунь, щедро налитий у ванну, де під пухнастою химерною піною вода, в яку можна зануритися й поніжитися, але яку не можна пити, інакше вона стане отрутою. З суперрозкішними сукнями дам, надто дорогими, щоб належно оцінити їхню елегантність.
«Тут не вистачає мого Браннікова, — подумала Таумі. — Він же знав, що я маю прилетіти до цього Києва».
Знала вона й те, що її Костья десь там далеко, на їхньому рашенському Далекому Сході, де вирішує свої бізнес-проблеми. А втім, це, може, й на краще. Бо захотів би мандрувати разом з нею по цій екзотичній країні.
На цьому прийомі Таумі була дорогоцінною річчю для оглядин, але до цього вона вже звикла.
Пан такий-то… Дружина такого-то…
Вечір в готелі, точніше ніч, за вікнами далекі вогні — за річкою Дніпро, і ще якось, казали, це по-грецьки… Борис…
Гаразд, завтра запитає. Якби вона колекціонувала річки, які бачила, й готелі, в яких ночувала!
«Ви самотня цієї ночі?»
Якби вона колекціонувала ці запитання…
Якийсь, певно, їхній бізнесмен, здається, казали депутат їхнього парламенту (тут теж є парламент?) так звернувся сьогодні. Точніше, вчора…
Вона вміла зневажливо посміхатися. Ледь-ледь зневажливо. І читати у відповідь мовчазне — а хто ти взагалі така?
І ще було чистісінькою англійською: міс Ремпбелл, зверніть, будь ласка, увагу на номер шістнадцятий. Чарівна дівчина, майбутня суперзірка світу моди. Її беруть за руку, і вона відчуває щось вкладене в долоню. Ледь-ледь загинають її пальці. Молодий, доволі вродливий чоловік із твердим поглядом поспішно відходить. У руках у Таумі маленька, зовсім маленька коробочка. Куди подівся цей чоловік? Це що, був підкуп, спроба підкупу? Покликати організатора, голову оргкомітету? Чи голову журі конкурсу. Гм, голова журі вона сама. Їй не раз дарували, робили дорогі й супердорогі подарунки. Таумі не сумнівається — такий дарунок у маленькій коробочці й цього разу. Подивитися? Ні! Хоча не виключено, що там справжній діамант.
Таумі йде до містера, який очолює фірму, що проводить конкурс. Простягає йому коробочку.
— Містер…
— Васьковський…
— О, містер Васковскі, ам соррі, хтось помилково вклав у мою долоню це…
— Можливо…
— Не помилково?
— Можливо, я навіть певен, вам просто подарували, на знак глибокої поваги… Ви перлина нашого конкурсу… На яку повинні… рівнятися… милуватися… Така честь… Ця річ належить вам…
— Ні, містер Васковскі, я знаю ціну подарунків, не ображайтеся, будь ласка. Не ціну в доларах чи євро… Ви мене розумієте?
Авжеж, містер Васковскі її розумів. У його холодно-захоплених застиглих очах Таумі прочитала запитання: дурепа чи прикидається? Чи веде торг? І відповідь у тих же очах-очках — не дурепа, дурепи багатими не бувають. Такими багатими і знаменитими. Він відвів Таумі — разом з перекладачкою — трохи вбік, відкрив коробочку. На її дні лежав невеликий, але дуже якісний, гарний, дорогоцінний діамант.
— То як, міс Ремпбелл? Ви можете взяти цей подарунок. Але це вас ні до чого не зобов’язує. Я вам гарантую. Певен, що містер, який вам подарував, зробив це з глибини своїх щирих почуттів.
— Він радив мені звернути увагу на учасницю конкурсу під певним номером.
На застиглому, ввічливо застиглому обличчі перекладачки вперше промайнув живий вираз. Живий інтерес. Людська цікавість.
Певно, містер Васковскі це помітив.
— Той пан зробив ставку не на той номер, — сказав так, мовби йшлося про кінські перегони.
Справжній підтекст того, що вона почула, Таумі почала розуміти наступного дня, коли відбувся попередній перегляд тридцяти двох модельок — двадцять сім від регіонів, сказали їй, і ще п’ять вибрані фірмами-співорганізаторами конкурсу. Вона обвела ряд вишикуваних довгоногих дівуль і страшенно здивувалася. Серед претенденток на звання справжньої красуні, суперкращої цієї загадкової Юкрейни, не було жодної справжньої красуні. Були симпатичні, такі, що можна було назвати умовно вродливими. Були стандартні, звичайні обличчя, таких у будь-якій країні Європи, будь-якому місті Америки зустрічалося мало не на кожному кроці. Але більше того — двоє дівчат були майже відверто некрасиві.
«На що ж вони сподівалися і хто їх відбирав?» — подумала Таумі.
Втім, усіх їх, коли вони дивилися на членів журі, серед яких, знала Таумі, були власниці модельних агентств, дизайнери, актори і акторки, навіть одна тутешня письменниця, композитор, всіх цих дівчаток-міс об’єднувало щось одне у виразі обличчя, очей. Таумі шукала слова, підходяще визначення і нарешті знайшла — запобіглива зверхність. Так, вони начебто й хотіли сподобатися цим відомим і, безперечно, впливовим дядечкам і тітонькам, від яких залежала їхня доля і місце на конкурсі, і в той же час вони знали щось таке, що членам журі було недоступне. Що вони не вирішували.
Таумі ще раз перепитала про принцип відбору на конкурс.
Позирки — насторожені — містера Васковскі і його заступника. Відбирали на регіональних конкурсах, авторитетне журі, так само і під час відбору в фірмах, була відповідь.
«Тоді це країна невродливих дівчат», — подумала Таумі.
І тут вона пригадала дівчат, котрі вручали їй в аеропорту білий хліб — коровай — дівчата були вродливіші. І дівчата та жінки на вчорашньому прийомі. Навіть офіціантки.
Таумі підкликала свою прес-секретарку Ніколь.
— Узнай в місцевих журналістів все про цей конкурс, — тихо сказала. — Геть усе. І про цих міс. Неофіційно.
— Зроблю, міс Ремпбелл, — сказала Ніколь, дивлячись на шефиню закоханими очима.
— Щось не так, міс Ремпбелл? — спитав заступник голови оргкомітету.
— Вас щось тривожить? — спитала висока напарфумлена директорка конкурсу.
— Все так, дякую, — відповіла Таумі. — Все гаразд.
Після цих оглядин їй влаштували екскурсію містом. Зелене, чисте, воно їй сподобалося. Сподобалися церкви Києво-Печерської лаври, собор Святої Софії, Свято-Михайлівський собор, Маріїнський палац, вид на Дніпро-Борисфен з оглядового майданчика. Потім Таумі зажадала прогулятися сама. Це ваша центральна вулиця? Кре… Як? Кре-тсчатік? О, вері гуд. Вона йшла тільки у супроводі охоронців і перекладачки. А назустріч їй раз за разом траплялися — одна, дві, три, чотири… Десяток, два десятки надзвичайно вродливих дівчат.
