Литмир - Электронная Библиотека

Їй нагадували: погроза Джавіртана, мага Джавіртана, була, існує, діє. Безглузда забаганка старого ідіота, божевільного, який вичислив, бачте, що якийсь там золотий (чи який там?) трикутник має вказувати на карті місце, де колись (колись! хтозна-коли!) жила біла відьма. Він сам не знає, де саме, якщо й жила. А вона, знаменита супермодель, одна з найвідоміших, найбагатших і найвродливіших жінок світу (а може, й Всесвіту, якщо наша маленька планета одна-єдина, що цілком імовірно, в космосі), вона мусить поїхати туди, сама розкопати її, швидше за все потаємну могилу, до того ж уночі, дістати звідти череп тієї відьми й привезти цьому божевільному старому, аби він став повелителем світу. Дурня! Цілковита дурня й більше нічого. Лишалося заявити в поліцію й викрити цього божевільного старого, а може, й цілу банду, яка за ним стояла. Їй, знаменитій, впливовій, підуть назустріч. Тим більше, що є знайомі й у американських владних коридорах. Кабінетах. Ще одна пригода тільки додасть популярності, ще більше приверне увагу до її королівської особи. Королівської? А що, як вона справді нащадок якоїсь там мамби, королеви, чаклунки? Те, що розповів Джавіртан, скидалося на правду. Чи не вперше Таумі задумалася: звідки вона та хто? Звісно, знала — з маленького містечка в Гаїті, потім жили у трохи більшому, вже американському місті, але теж невеликому, ну а далі розпочався її великий, могутній шлях, шлях великої Таумі — завойовувати цілий Всесвіт. Усе це було так, так було досі, а тепер після зустрічі з дивним чи й божевільним старим прийшло відчуття, що її власний світ розширився, раптово незмірно розширився, побільшав. І саме Джавіртан розказав їй про те. І навіть наочно показав крізь оте навіювання, сон, марення, коли вона мовби й справді побувала бозна-де, хтозна в якому столітті. Вона немовби справді втікала від людоловів, мисливців на рабів. Хай це було навіювання, гіпноз чи що там ще, але ж це насправді було з моїми далекими предками — ось про що раптом подумала Таумі.

«Нехай дуже далекими, але то справді був мій народ», — подумала далі вона.

Але ж її народ — американський, нехай таїтянський, то навіщо залазити в якісь там історичні нетрі? Та все ж дивне відчуття опанувало душу Таумі Ремпбелл. Вона відчула: це навіщось їй потрібне — бути приналежною до далекого, на знаного нею досі африканського народу.

Вона по-інакшому дивилася вже й на єгипетські піраміди. Коли вони оглядали найпівденнішу і водночас найвіддаленішу від Нілу на захід, по суті в глибокій пустелі, їм повідомили, що з пустелі насувається піщана буря. Тому треба негайно покинути територію біля піраміди або переждати бурю всередині самої піраміди.

Таумі обрала третій шлях.

Спочатку вона вдала (на мовчазне запитання Костянтина), що хоче переждати бурю тут.

— Чи це страшно? — спитала вона у гіда-єгиптянина.

— Можна сказати так, — відповів світлоокий араб. — Коли вітер — таке враження, що поруч, за стіною, звучать тисячі труб або виють сотні шакалів.

— Ви знаєте про шакалів? Хіба вони тут водяться? — спитала Таумі.

— Тут — ні. Але там, звідки я родом, у Нубії — так, — відповів гід. — То ви лишаєтесь?

Вони лишилися. Але коли на обрії з’явилася темно-сіра стіна, Таумі несподівано змінила рішення. Треба їхати, сказала вона, ми повинні втекти від бурі. Ти хочеш спробувати погратися зі смертю — Костянтин. А чом би й ні — Таумі. І до гіда:

— Від бурі можна втекти?

Чоловік зі стомленим обличчям дивився сумно. І з якоюсь дивною повагою і цікавістю.

— Можна, якщо дуже швидко їхати, — врешті сказав, повагавшись чомусь кілька хвилин. — Ваша машина, я бачу, потужна. Але буря може наздогнати. Тому рушайте. Буря рухатиметься на схід, а потім поверне на північ.

— Чому ви так вважаєте? — спитав Костянтин.

— Тому що така буря хоче поєднатися з великим морем, — серйозно вимовив єгиптянин.

Таумі бачила — Костянтин не схвалює її рішення. Взяв навіть за руку й міцно стис. Вона подивилася йому в очі. Ти боїшся? — питав її погляд.

То була шалена гонка й незабутнє видовище, поки їх наздоганяла темна страшна сила, що вила дедалі голосніше, як тисячі шакалів — згадала Таумі. Костянтин сам вів джипа. Дорога, прокладена серед пустелі, була добротною. Без жодної вибоїни — єгиптяни вміли догодити туристам. Таумі дивилася в заднє вікно. Величезний звір пустелі біг за нею. Ревів, хотів з’їсти.

— Якщо ми врятуємося, в готелі я тебе добряче відлупцюю, — повернув голову Костья.

— Чим? — Таумі спитала це з єхидством.

— Хоча б і паском, — сказав Костянтин Бранніков. — Ти гадаєш, так можна ризикувати життям? Так можна гратися?

— А чому б і ні? — огризнулася Таумі.

— Тому, що я проти дурних авантюр.

— Тоді зупини машину, нехай мене з’їсть буря, — сказала Таумі.

— Дудочки, — відказав Бранніков. — Я, здається, справді в тебе закоханий, свавільна пантеро.

Вони таки втекли. Втекли, втекли, втекли. І буря справді повернула на північ. Чорна стіна промчала за кілометрів два од їхнього джипа. Від неї лишився пісок на зубах. У готелі Таумі сама дістала зі штанів Кості паска, й простягнула йому. Костя засміявся і поцілував.

«Розумний олігарх», — подумала Таумі.

Через місяць Таумі Ремпбелл виходила на подіум на святі великого Сонця в Іспанії. Вона вже знала, що трапиться. Але як могла опиралася цьому. Добре продумала, як ітиме. Босоніж. А чому б ні — вона вже не раз так ходила подіумом, і це викликало захоплення. Перший раз був справжній фурор. Босоніж, отже, не зламається каблук. Як можна спіткнутися босоніж на рівній, гладенькій, без жодного рівчака доріжці? А до прожекторів, юпітерів, фото- і телекамер, як і сотень поглядів, звернутих на неї, — хіба їй звикати? Таумі відпрацювала кожен свій крок. Продумала ритм ходи. Йшла дуже уважно, демонструючи глядачам вдяганку, що символізувала ранню осінь. Все в порядку, ось уже й кінець доріжки. Десь там, збоку, посміхається, дивиться захоплено її коханий Костя. Вона теж посміхнулася. Чарівна посмішка викликала захоплений шелест і оплески. І тут Таумі спіткнулася. На рівному місці. Відчула, як підкошується спочатку ліва, потім права боса нога. Щось наче штрикнуло під лівим коліном, потім правим. Затремтіли обидві ноги. І вона опустилася на коліна. Торкнулася руками доріжки. Зал ахнув. Все ж Таумі, стиснувши зуби, звелася і продовжила ходу. Розвернулася і пішла назад. Ішла, намагаючись гордо тримати голову, виглядати, як завше, по-королівськи. Але вже бачила заголовки завтрашніх газет: «Падіння чорної пантери». Чи «Несподіване падіння чорної пантери». Чи як там ще…

А в її кімнаті Таумі став душити кашель, сухий надсадний кашель. І в цю хвилину зазвучав мобільник. Таумі схопила його і пожбурила об стіну.

— Вам погано? — спитав розпорядник, який зайшов.

— Зачиніть двері, — заревіла Таумі. — Через десять хвилин я вийду на подіум.

І справді вийшла. Гримерувальниця заретушувала сліди напруги і сліз. Таумі йшла вже в шикарному, трохи вичурному костюмі й кидала виклик невидимому ворогу — ну ж бо, насилай ще одне падіння.

Але нічого не сталося. Хід був тріумфальним. Костюм — діловий і водночас модерний — викликав захоплення. Усмішка — ще сліпучішою. Оплески, шквал овацій. А повернувшись до себе, Таумі стала ждати нового дзвінка. Його не було.

Зайшов Костя і не сказав жодного слова. Наче нічого й не сталося. Обняв і поцілував. У щоку, потім у губи.

«Розумний рашен», — подумала Таумі.

Вже в готелі їй повідомили, що її хоче бачити якийсь чоловік. Вона спустилася вниз. Чоловік був молодий, з білою шкірою. Він простяг їй конверта. Таумі заспокійливо змахнула рукою охоронцям.

У конверті лежав маленький клаптик паперу з написаним від руки текстом, рівним, синім чорнилом: «Напишіть, будь ласка, одне слово: так або ні». Вона взяла в портьє ручку й написала: «Так». І жбурнула аркуш під ноги спортивної статури молодика. Той взяв, прочитав, тоді дістав з кишені другого конверта. Таумі дала знак охоронцеві й сама ступила до посланця. І дала йому добрячого ляпаса. Пальцями другої руки дряпнула по щоці. Даремно кидалися до неї охоронці. Молодик лишився незворушним. Навіть не торкнувся щоки, з якої зацибеніла кров. Посміхнувся так, наче вона його поцілувала, і мовчки пішов до дверей готелю.

34
{"b":"191191","o":1}