Після розповіді про сватання батько заплакав. А коли Іван втішати став — чого, тату? — мовив тихо, витираючи сльози:
— Яка ж я справді був сволота.
Іван затерп од тих слів, а потім несподівано усміхнувся. Мовби якийсь камінь з душі звалився. Чого б то? Батька простив давно. Хто він такий, Іван з Кукурічок, щоби батька не прощати?
— А я, тату, гамериканської мови гейби вчуся, — сказав, усе ще посміхаючись.
— Ну й добре, — сказав батько.
— Зінаїда Антонівна вельми добра до мене вчителька і зовсім не б’ється, — сказав Іван.
— Ой, синку, — батько погладив Іванову руку.
Іван вагався: розказати батькові про свою найбільшу таємницю, потрет темношкірої красуні-пантери на горищі, чи ні? Сміятиметься тато? А мо’, і зрозуміє таємну Іванову любов? Вирішив — потім розкаже.
Потім не було.
Того вечора батько сказав, що хотів би випити червоного вина. Сухого червоного вина, яке він любив колись у юності. Хоча б «Каберне», але може бути й інше.
— Тобі ж не можна, — мама Панаска.
— Уже можна.
Якось по-особливому сказав. Просто й страшно.
«Зимно чогось серед літа», — подумав Іван.
— Пам’ятаєш, як я тобі приніс пляшку грузинського? — спитав тато у мами Панаски. — А ти казала, що кисляк кисляком, на оцет перестояний схоже?
— Чом би не помнити…
Іванові здалося — на лиці у мами тоже сльоза зблиснула. Може, того й одвернулася до печі. Мо’, подумала, що вогник у печі злиже ту сльозинку? Альбо висушить.
— То я збігаю за вином? — спитав Іван.
І вже ноги у черевики — бух. І ногами тупу-тупу. Хоч і на місці.
— Та ж пів-одинадцятої, магазин зачинений, — сказала мама. — Завтра купиш. Ну?
— Та я в бар.
— Там же дорожче, кажуть. Та й бари вже зачинені.
— У Руського найдовше сидєть.
Таки пішов Іван. А мама таки грошей дала.
Не хотілось іти Іванові до Руського, а таки мусив дибуляти. Нутром чув — тре. Бо надто вже вдень батько важко дихав. За груди хапався, навіть кашляти не міг. Мо’, хоч вино поможе.
Не йшов Іван, а біг. Бо ж одинадцята година скоро — закриє чого доброго й Руський свою забігайлівку. Хоч літо, а на дворі темно. Того й перечепився об якусь гілляку серед вулиці. Встав, тернув рукою щоку. Цівка біжить. Нехай. Тернув долонею, а тоді облизав. Солоно. Чого ж кров солона, а не солодка?
— О, Іван, — зустрів Руський, у якого ще світилося і сиділо за столом двоє сільських п’яничок — той же Петро і Тимко Рудатий. — Где ето тебя так? Піво будеш?
— Мені вина, — сказав Іван. — Цілу блєшку. Додому. На гроші.
Тут Тимко заварнякав: Іване, ліпше пивка випий чи винця з нами. Чи вино своєму батькові на поминки береш?
Того вечора Іван уперше в житті вдарив людину. Хай таку, як той непутящий Тимко. Рукою по голові. Невміло так тицьнув.
— Ти що, охренів? — Тимко зірвався. — Та я тебе, бля, придурка, зараз на порошок зітру і на капусту розквашу.
Як не дивно, за Івана заступився Петро і той же Руський. Руський, як щеня, підняв Тимка за комір.
— У меня, блін, ша, — сказав. — Да і на улице не советую. У человека отец уміраєт. Может, віна перед смертью захотел. А у меня, блін, і такого, как у него, не било.
— Тебе що, мама в капусті найшла?
Тимко вищирився, а потім ще й зубами, як пес, клацнув.
— Сука, — сказав Руський. — Размазать би тебя по етой стєнке, да жалко. Ладно, живі да приході мозгі свої послєдніє пропівать. Ета месть получше твоей розбітой харі.
Такий був Руський, такий був Тимко, а такий Іван, що побожно приймав з рук Руського пляшку вина і обдивлявся з усіх боків.
— Воно направду червоне й сухе? — спитав.
— Нє, бурячкове й мокре, — вставив свої п’ять копійок Петро.
Але коли вже Іван дістав грошей, щоби розрахуватися, він раптом скинувся, бо щось згадав — те, що батько казав до матері. Про те вино, Господи, як же його?
— Что, Іван, денег не хватает?
— Не, хватає, — сказав Іван і раптом пригадав. — У тебе нема вина, не нашого, того, як його…
— Заграничного захотів, — хихонув Тимко.
— Гру… Гру… — видихував Іван.
— Грузінского, что лі?
— Во-во, — Іван зрадів, бо аж зіпрів, пригадуючи. — Тоже червоного, али грузинського.
Руський на нього пильно зирнув, повагався, а тоді:
— Єсть у меня одна бутилочка заветная. Для корєша прибєрьог. Да ладно… Відно, тебе в самом деле нада? Для отца ведь?
— Для тата, — ніжно-ніжно проказав Іван, мовби проспівав.
— Ну вот… Только оно дорогоє будєт. Сто сорок рублей, то єсть грівен по-вашему.
— Та я, Руський, не сумлівайся…
Іван заглянув господарю в очі.
— Я, Руський, завтра й принесу гроші…
Руський дістав звідкись з-під прилавка високу пляшку. Іван змикитив — таки не по-нашому на ній написано.
— На вот, — простяг господар. — Да бері, чудак. Настоящее грузінскоє віно, не поддєлка.
— Спаси Біг тебе, Руський, — вклонився Іван, як мама вчили.
— Ну вот єщо, — Руський обтер пляшку, вручив Іванові. — Крєпче дєржи только. Пакет дать?
— Нє, я так.
— Ну, гляді…
І аж до дверей провів і там уже:
— Меня, мєжду прочім, Максімом звать…
— Максимком…
— Да, Максімка… Блін, бабка меня так звала, что за мамку била… Ти вот что, Іван… Разніцу можеш не приносіть…
— Спаси… Руській… Максі…
Іван нахилився до його руки.
— Ну вот єщо… Я нє такой добрий, как ти думаєш… Ти заході ко мнє півка попіть… А то к другім, я слихал, заходіш, а меня мінаєш…
— Буду заходити, — пообіцяв Іван.
Легко йому йшлося додому. Пляшку грузинського вина до грудей тулив. Зігрівав її своїм тілом. Здавалося, пляшка теплішає, а десь він чув (од кого, думає Іван), що тепле вино лікує. Чи гаряче? Раптом Іван думає, що варто було би спитати, як те вино називається. Певно, в тих грузинів чудернацькі назви. Оно Вітько Таранців їздив, казав, заготовляти круглячки солодкі, як то вони, мандарики, чи що, то потім дивні слова казав — кацо, гена… гена… валє… цалє… як там? Мо’, й грузинської треба спробувати навчитися, раз уже за гамериканську чи то аглицьку взявся.
І приніс Іван вино до хати, перед порогом ледь не впустив з рук, та таки втримав і гордо ступив через поріг. І пили вино втрьох за столом, мама тоже не відмовилася, тильки скривилася, що кисле, то всип цукру, сказав тато, Іван потвердив — кисле, але на язику затримав і уявив, що то пиво. Татові очі світилися по-особливому. Щось, видно, думав про своє. Згадував щось.
Добре було Івану отако втрьох сидіти, і хоч кисле, та пити вино. Він взяв до рук блєшку. У рештках темного напою плавав корок, бо ж у хаті теї штукенції, що його витягає, не виявилося, то довелося всередину ножем заштовхувати.
— Руський Максимко казав, що вино хороше, — мовив.
— Таки не підроблене, — сказав тато і вкинув до рота шматочок сиру, з того, що вчора мама Панаска в магазині купила.
— Може, ти би завтра таки в районну больницю з’їздив? — сказала мама. — Коля Мартошин їде свею машиною, то й тебе завіз би й привіз…
— Куди там мені вже, — одказав тато. — Як не наївся, то не налижешся. Пізно. Та й порушувати, силувати себе не хочу. Зі старою каргою я ще вспію привітатися. Наливай-но ліпше, Іванку, рештки вина. За маму твою вип’ємо. Заслужила вона, я дурень, колись того не розумів.
— Помовч ліпше, — сказала мама.
Іван обережно розлив вино у три чашки.
— За вас, мамо, — сказав поважно.
Шукав ще якихось слів. Та що казати? Мама і є мама, і приголубить, і насварить. Мама була такою звичною, як цей вечір, чи вже й ніч за вікном, як ранок, що настане завтра, а може, вже й сьогодні, як саме життя — дивне й любе Іванові. Світ його плив кудись, спинився і довкола себе став обертатися.
«Впився я», — подумав Іван.
Та те визнання його чомусь ніяк не засмутило. Більше б отако впиватися, втрьох.
— Як цеє вино зветься, тату? — спитав і відчув — язик таки трохи заплітається.
— Кіндзмараулі, — сказав тато.
— Підеш зара спати, Йване, — мама.
