Востаннє спалахнули бліки. Навздогін кинуто кілька в’їдливих реплік про незрозуміле шоу.

— Рекламне шоу, — ще в’їдливіший голос.

Але Таумі не обернулася. Тільки ледь-ледь сіпнулося її смагляве плече, з якого зсувалася шлеєчка мереживної суконьки. Якби могла, вона б убила, розтерзала цей смердючий набрід.

Як вони вивертають — зараз, у ці миті — її душу. Так, вона любила рекламу — своєї особи, її власного божественного тіла, всього, що вона творила в цьому грішному світі. Реклама — скандальна, задумана заздалегідь і спонтанна — була частиною її життя, її діяльності. Але не зараз. Вона не любила того, чого не могла зрозуміти, усвідомити. А зараз був саме такий випадок.

Вона завела Іветту на подвір’я, де вже та кілька разів була. Спинилася, глянула на подругу, що розіграла таку виставу.

— Ну, ти задоволена? Хоча я не розумію…

— О, люба, прекрасна Таумі…

Іветта знову опустилася на коліна. Простягла до Таумі руки.

— Перестань ламати комедію. Нас ніхто не бачить, — Таумі пересилила себе і вимовила це майже спокійно.

Вона виразно поглянула на охоронців, і ті миттєво здиміли. Тоді Таумі повернулася до Іветти. Торкнулася рукою її голови.

— Вставай же.

Але Іветта не підвелася. Коли ж вона звела вгору очі, Таумі побачила в них сльози і муку.

— Чому ти не хочеш мені повірити? — спитала Іветта.

— Повірити в чому?

— В тому, що я справді хочу стати твоєю служкою, твоєю рабинею, — сказала Іветта. — Я винна перед тобою. Прокляте плаття!.. Чому я тоді одягла його?

«Вона й далі прикидається, ламає комедію чи говорить щиро? — подумала Таумі. — Якщо говорить щиро, то виходить, що вона… Вона справді дуже, до самозабуття любить мене? Може, мені теж опуститися поруч з нею на коліна?»

Але вона не зробила цього. Таумі сказала, що в душі давно простила Іветту, що теж винна за той свій вибух. Тож хай Іветта підводиться, вони разом підуть до її кімнати, до тієї, в якій Іветта завше любила зупинятися, поки гостювала у своєї подруги Таумі, Таумі їй покаже, які гарні прикраси прислав їй останнім часом один прихильник, котрий довгий час був таємним, це кліпси у формі півмісяців, що водночас нагадують пелюстки, всередині чистої води діаманти, а ще Таумі купила картинку, ту, що ми бачили у графа Борденфонда у його баварському маєтку, граф подарував своїй племінниці, це та, де танцівниця з квіткою в руках, білою-білою трояндою, а на піднятій нозі великий браслет…

— Я подарую її тобі, — сказала Таумі. — Вона тобі дуже сподобалася тоді, правда?

— Ні-ні-ні, — простогнала Іветта. — Я не гідна такого подарунка й нічого не гідна, о Таумі, зроби мене справді своєю служницею.

— Ти божевільна, таки божевільна, — вже закричала Таумі.

— Ні, — крикнула й Іветта.

— А якщо ні, то я тебе зроблю служкою, зроблю посудомийкою, ти митимеш підлогу й виконуватимеш найбруднішу роботу, ідіотко чортова.

Таумі вигукнула це люто й, рвучко повернувшись, майже побігла до головної будівлі маєтку. Вона ще почула слова: «Дякую», сплюнула на бігу і, коли вбігла в один з своїх передпокоїв, відразу з люттю змела зі стола вазу. Ваза — доволі гарна, у вигляді полум’я, у яке переростала її основа — жалібно вдарилася о підлогу й розбилася, але що вона значила тієї миті для розлюченої тигриці Таумі? Таумі металася по кімнаті й трощила все, що потрапляло їй на шляху. А тоді вибігла до іншої кімнати. Там вона впала у розкішне крісло. Вчепилася в нього руками з гострими довгими нігтями — наче смужки крові розлилися по боках.

«О мадонна, ця сучка знущається з мене», — подумала Таумі, а потім вимовила ці слова вголос.

— Маріонелло! — гукнула Таумі. — Маріонелло, йди сюди негайно.

Її різкий голос, здавалося, пронизав весь маєток. І майже відразу перед Таумі з’явилася сама Маріонелла: товста стара негритянка (афро-американка), зодягнута у довгу сіру сукню. То була управителька цього маєтку.

— Моя люба дівчинка чимось розгнівана, — жалібно-обурено констатувала Маріонелла. — Хтось посмів образити мою незрівнянну дівчинку!

— Так, образити, посмів образити, — сказала Таумі. — Посміла. Ця сучка Іветта. Вона розіграла дешевий спектакль. Та ти, я гадаю, все бачила.

Маріонелла відповіла, смиренно опустивши очі, що вона нічого не бачила й не чула. Але до неї щойно справді прийшла міс Іветта й сказала, що просить собі роботу. Найпростішу й найбруднішу роботу. Вона, Маріонелла, звичайно, цьому не повірила. То що сталося, моя люба пані, моя королево? Ах, що сталося, що сталося, стара негіднице й насмішнице? Таумі схопила подушку з сусіднього крісла і пожбурила у свою управительку.

Взагалі-то, Маріонелла була єдиною, хто так довго терпів примхи господині маєтку. Володарки маєтку. Королеви й імператриці в одній особі. Бо всі інші — хоч у цьому маєтку Таумі жила не часто, два-три місяці на рік, — мінялися щороку. Коли Таумі приїжджала до маєтку переважно несподівано, це нагадувало прихід урагану, справжнього, який доволі часто навідувався у ці місця. Вона літала по маєтку, як справжня відьма, тільки що без мітли: ось це не так покладено, а це, навпаки, не так лежало, коли вона їхала звідси востаннє, це вікно треба завісити, це, навпаки, відвісити. Переставити стола, шафу, поміняти кахлі, перефарбувати стіну. Хтось із новеньких (втім, у маєтку «новенькі» було поняттям перманентним) намагався заперечити, в нього летіло, що під руку потрапить. Чи ж дивно, що обслуга звільнялася, попри велику зарплатню?

Маріонелла колись витримала цей шквал. Ще коли була звичайною покоївкою. Тільки спитала:

— Дівчинко моя, ти стомлена?

Таумі тоді спинилася, зиркнула розлюченою жовтоокою хижачкою.

— Що ти сказала?

— Я сказала — дівчинко моя…

— Дівчинко? Це хто — твоя дівчинка, чорне одоробло?

— Ви, моя ясна білява пані.

— Та ти насміхаєшся! — вже крикнула Таумі.

— Боже борони, — відповіла Маріонелла. — Але якщо моя пані так вважає, то нехай буде — таки насміхаюся.

— Ти звільнена, — сказала Таумі.

Але щось, певно, відчула ця свавільниця споріднене у товстій масивній служниці, таке, що поєднувало їх, крім кольору шкіри. Маріонелла тоді й не подумала піти, а Таумі не нагадувала, що вона звільнена. Не раз ще Таумі дряпала це велике тіло своїми довгими кігтями — червоними, синіми, зеленими, жовтими, фіолетовими. Маріонелла терпіла, аж поки раз після чергового дряпання не схопила міцно за плечі свою господиню й володарку, нагнула й, задерши коротеньку спідничку, приклала до гарненької шоколадної дупки важку п’ятірню.

— Що? Як ти смієш, брудна мавпо? Та я тебе…

Здається, Таумі ще ніколи не верещала так голосно.

— Уже звільнятися, чи ще щось зробити, погане дівчисько? — сказала Маріонелла.

Таумі дивилася отетеріло. Вона не знала, що їй чинити далі. Ніхто, окрім мами в ранньому дитинстві, ще не піднімав на неї руку. Ніхто, окрім цієї проклятої тварини, яка вміла так її задовольняти, боксера Джиммі Мейсона, який ті кілька разів добряче віддубасив. Теж чорного.

«Та що ж це діється на цьому світі?» — подумала Таумі.

— Ходімте, я ліпше викупаю вас, моя пані, — сказала Маріонелла просто, чітко і ясно.

Таумі зиркнула на служку (тоді ще тільки служку) люто й здивовано водночас. Люто й здивовано. Її лють готова була перерости у справжній рик пантери. Чи тигриці. Але білки очей Маріонелли випромінювали дивне світло. Вона зовсім не кепкувала й не ображала її, ця гора чорної плоті. Вони теж дивувалися, ці очі. Більше того — вони мовби хотіли пригорнути — не могутню супермодель, свавільну королеву подіумів, власницю маєтків, замків, цілої колони дорогих автомашин і кількох яхт, а маленьку, трохи розгублену дівчинку, якою враз себе відчула Таумі. На якусь мить Маріонелла здалася схожою на її рідну покійну матусю. Матір, що жила невміло, неправедним, грішним, шалопайським, розхристаним життям і померла за загадкових обставин. Але матір, до котрої колись, крім постійного опору й неслухняності, Таумі час від часу відчувала дивну ніжність.