Вона, як була напівгола, встала й пішла до їжака. Їжак чимчикував у своїх справах, та, зачувши присутність чужої істоти, швидко згорнувся в клубочок.
— Іване, йди, подивися, який він смішний, — сказала Тамара.
Іван звівся, підійшов. Колючий клубок лежав тепер біля чотирьох ніг.
— Як ти думаєш, то їжак чи їжачиха? — спитала Тамара.
— Хто його зна…
— А дядько Митро каже, що їжака тре полоскотати, тоді він скаже, скілько в нього дітей і хто він — їжак чи їжачиха.
— А як його полоскотати?
— Не знаю. Може, гілкою. Чи травинкою.
Тамара зірвала травинку, Іван перевернув їжака, і дівчина спробувала просунути травинку між колючок. Та їжак тільки гнівно пирхнув.
— Ну його, — сказала Тамарка. — Хай собі біжить. З нього ні напитку, ні наїдку. Ходімо вже, раз у тебе нівєста, за вутлом прісєста. Прийдеться мені ввечері з другімі хлопцями гоцатися. Али я зара спитаю твою мамуню, яка то в тебе нівєста завелася.
Іван похолов і став просити не казати нічого мамі. Бо мама розгнівається. Вельми розгнівається. А вона ж ще й випила типеричка.
— Наказаніє Боже, — сказала Тамарка. — Наказаніє і боягуз. Не піду я за тебе заміж. Ліпше буду Льоськіною любовницею.
«Ну й нехай, — подумав Іван. — Треба мені така сучка».
Тут у нього щось засвербіло. Не міг збагнути де — в носі чи голові. Так майже завше бувало, коли Іван хвилювався. Не те, щоб хвилювався, а коли йому було соромно.
«Нє, вона не сучка, — подумав Іван. — І не бля… Вона Тома, у якої не всі вдома. А в мене вдома тая чорна дівка. Ой, Божечку, як же її звати? Нивже ж Катрусю зновика доведеться питати?»
І тут він, добре наморщивши лоба, згадав — Таумі звати. Гуд бай, Таумі. Гуд монінг, ай лав ю. Слова, вивчені, подаровані йому вчителькою Зінаїдою Антонівною, стали творити у його бідолашній голові дивний танець.
— Що ти там бурмочеш? — спитала Тамара.
— Вчу чужу мову, — сказав Іван. — Знаєш, як по-англіцькі буде їжак?
— Як?
— Хедсхог.
— їжачий бог, — засміялася Тамара. — А ти, Іване, хоч і дурний, та розумний. Розумний дурнисько. — І легенько пальчиком своїм замурзюканим Івана по носі — теньк.
Іван хотів було образитися, та вони вже виходили з лісу. А ось і хати. І Тамарчина хата, схожа на грибка, набік схиленого.
— Не кажи мамі про нівєсту, — попрохав Іван. — Якщо вже так хочеш, то я на тобі женюсь.
— Треба ти мені такий — як з-під припічка віник, — засміялася Тамарка й змахнувши рукою, пішла кудись швидко-швидко. Може, до того ж Льоськи. Мо’, до іншого свого кавалера. Іванові стало сумно. І радісно водночас. Він-бо не зачепив цеї жінки. Бо ж у нього є своя. Та таки побачив голу жінку. Ну на річці, де всі голі, не щитається. У Таумі тоже на карточці видно груди, али ж не зусім. І ноги не до кінця.
«От би їх побачити», — зненацька подумав Іван чи то про груди, чи про ноги і геть засоромився.
Добре, що ніхто не бачив.
Дрімало серед теплої весни село.
У хаті ж сиділи й весело вели балачку мама Панаска, Олена, Митро й ще килько низнакомих Іванові людей. Мусів Іван сідати й трохи навіть горілочки випив. Крапелинку. Од чого в голові приємно зашуміло. Випив за їхнє з Тамаркою щастя. Життє щасливе. Боявся Іван сказати, що ніякого життя в них не буде. Сидів, пік раків і кліпав очима. Кудись плив світ, легенько, мов човен по тихій воді.
А річка теж ледь чутно плюскотіла. За човном плив їжак, а над ними маленька пухнаста хмарка.
«Я не буду вас кропити, — сказала хмарка. — Бо сьогодні Іван посватався. І житиме з двома жінками, як цар. Як той… Як…»
Тут Іван зрозумів, що хмарка тоже забула, як звати того царя, що живе з багатьма жінками, і засміявся.
— Чого тобі, Іване? — спитала мама Панаска. — Ик, чого тобі?
Коли на маму нападали гикавка, Іван то добре знав: пити їй більше не можна і пора йти додому. Він підвівся і став дєкувати. Тут згадали про Тамарку. Іван збрехав, що Тамарка пішла за конхветами, а мо’, й халвою. Що вони про всеньке договорилися. А їм тре збиратися йти, бо неблизька дорога. Ще ніч, чого доброго, тутечки застане, а там же яке-не-яке хазяйство.
Після довгого прощання мами Панаски зі свахою Оленою і сватом Петром, що звідкись нагодився, тоже добре похитуючись, вони нарешті рушили додому. Мама Панаска спиралася на Іванову руку і твердила, що то нічого, в такий день троньки мона і їй, старій, причаститися. Іван погоджувався — авжеж, можна, чом би й ні. Мона, мона, і пійнути самогона. Хі, мамо.
— Ик, — сказала мама Панаска.
Коли геть під вечір, обоє втомлені, дісталися нарешті додому, там на них чекав сюрприз. На лавочці коло воріт сидів якийсь старезний дід з довгою бородою, сивий, як лунь, як остання весняна паморозь, у потертому чорному костюмі, а біля ніг його стояла стара, теж потерта сумка.
— Доброго вечора, Панасіє, — сказав дід, коли вони підійшли близько. — Не пізнаєш? А то хто? Невже мій син Іван?
Дід дивився на них обох, і очі його стали сльозитися, а руки тремтіти. Враз він забухикав, затрясся. Кашляв довго й натужно, все не міг ніяк зупинитися. Затуляв рота долонею, а кашель і через неї просочувався.
— Вибачте, — сказав, коли нарешті перестав.
— Нащо ж ти прийшов? — спитала мама Панаска діда.
— Хіба не бачиш? — сказав дід. — Сина повидіти перед смертю хотів. Та й тебе. І померти біля вас, якщо дозволите…
— Померти? Он як! Він прийшов до нас умирати?!
Мама Панаска взялася руками в боки. Схожою стала на пантеру, тико білу, подумав Іван.
— А де ти раніше був? Де ти був, коли я з цим нещасним дитям мучилася? Чого ж ти, як заєць, посеред поля його покинув?
— Бо дурний був. Бо…
— Він був дурний! — Панаска змахнула руками, от-от полетить, здавалося. — А теперка, перед смертю, порозумнів, так виходить? Добрий розумник!
Чоловік перед ними мовчав і знову закашлявся. Іван уже зрозумів, хто то такий. Хто то. Нивже його батько, про якого він стико думав-передумав? Теплий жаль розлився Івановими грудьми.
— Мамо, — простогнав Іван. — То наш тато?
— Тато? Приблуда гаспидська, Юда Скаріот, а ни тато, — гримнула мама Панаска. — То тая паскуда, що тибе, маленького, нещасного, покинула разом зи мною, як узнала, яким ти будеш. Бач, тілігенське, вчительське званіє ни позволяло йому мати такого сина! Стидно йому було, в дурдом тебе хтів оддати. А як я не згодилася, то здимів, як тая кулька гамняна.
Мама Панаска схопила діда — тата Миколу — за плечі й стала трясти. Тоді зіштовхнула з лавки. А як він упав, сказала:
— Вимітайся з-перед меї хати, щоб ни мої, ни людські очі не бачили твого смердючого подобія. А ни забереся, міліцію покличу, альбо й наших кукуріцьких хлопців. Вони тибе у два щоти у рів якийсь викинуть. Там і здохнеш дострочно. Так що по-доброму вимітайся. Ще до ночі.
З тим мама Панаска і пішла до оселі. Побіля порога оглянулася.
— А ти чого стовбичиш, як гнилий пень коло болота? — до Івана. — Марш до хати, жених застовбичений. Свиню пора годувати, пійло поможеш робити.
Іван, зиркнувши на батька, що поповз до лавки і сперся на неї, щоб звестися, мусив плентатися за мамою. Ноги в нього були, наче ватяні, а тіло геть задерев’яніло. Його дрібно-дрібно калатала пропасниця. Губи то розтулялися, то стулялися. Розумів, що треба щось сказати батькові на прощання, али що?
Так він заплентався до хати.
— Чого ти як з хреста знятий? — спитала мама. — То ж наволоч. Сволочина безпутня і безпросвітня. Він і мене, й тебе кинув. То ж таке потороччя…
Мама казала щось далі. У Івановій голові загуділо і гуділо чимдужче. Він стис руками голову, щоб вона не одірвалася й не полетіла хтозна-куди.
— Мамо, хата кудись пливе, — прошептав Іван.
Мама підійшла й струснула його за плечі. Глянула у вічі.
— Йди, принеси зела. Там, у хліві, в кошику. Я зара води нагрію, запаримо льосі.
Мама здавалася вже геть тверезою. Іван хтів щось сказати, та не посмів. Поплентався до хліва. На півдорозі все ж спинився. Постояв, повернув до воріт. Виглянув. Батько чипів на лавочці.
