Відтак, уже провалюючись, він іще встиг востаннє звернутися до Когось: «Чуєш, Ти, я ж просив – не зараз, не зараз!», а потім, вислизаючи у свою цілковиту самоту й ізольованість повз їхнє немовкнуче одностайне колись, повз витягнуту до нього Ромину руку, обважнілий та перекошений, устиг задерти їм перед носами середнього пальця, ніби хотів на чомусь наголосити. Другий і Третій розступилися, він – удруге за день! – загримотів усім собою, цього разу на газетні стоси, на їхню запорошену хрустку жовклість, на всі ці портрети, передові статті, ювілейні телеграми і листи трудящих.
Але цього разу чорнота, що його ковтнула, мала свою виразність. Його несло тунелем – кудись подалі від танучої оболонки світу, від повсюдного стугоніння талих вод, від нестерпно-млосної гірської весни, він опинився в якихось широких повстяних рукавах, так що зіткнення тіла з м’якими стінами йому зовсім не боліли, аж урешті невідомі пневматичні системи вистрелили ним, ніби з повітряної гармати, й він вилетів кудись назовні – в інші коридори, з іншим світлом, де товклося безліч якихось прохачів під зачиненими кабінетними дверима, всі вони про щось ненастанно перемовлялись, але Пепа не міг розрізнити жодного слова за винятком того, що всі прагнули потрапити до Илька Ильковича. Потім йому вдалося почути власне ім’я, вимовлене мегафонним голосом диспетчера, і то було ніби виклик. Тоді всі інші невдоволено розступилися, звільняючи для нього вузенький прохід – підштовхуваний сильними повітряними струменями у спину і в зад, він спотикаючись перевалив за поріг апаратної, де з глибини, від пульту, з усіх боків оточене десятками увімкнутих моніторів, на нього глянуло жовтувато-мінливе мерехтіння, замкнуте у невловних і нетривких обрисах людської постаті. Артур Пепа став посилено терти очі, щоб роздивитись бодай що-небудь у цьому випромінюванні, але від того лише погіршало.
– Вітаю з прибуттям, – сказала жовта постать чоловічим голосом, за яким раптово прорізався мажор і комсюк, громадянськи активний і вічно моложавий, з волоссям на проділ і збитою набакир краваткою. – На жаль, я так і не викроїв часу, щоб якось вас усіх навідати на Дзиндзулі особисто. Знаєте, надто багато справ, передсвятковий настрій. І всюди треба, знаєте, встигнути.
Він кивнув на монітори, у кожному з яких щось відбувалося – десятки і сотні фільмів, сюжетів, кліпів, блискавична зміна операторських планів, тремтіння контурів та діафрагм, обертання гримас і рухів.
– Ви Варцабич? – спромігся на здогад Пепа.
– Зокрема так. У мене надто багато імен, щоб я зміг тут оголосити повний перелік. Та й навіщо вони вам? Сподіваюся, трохи попустило? Як загалом дихається?
Артур Пепа і справді відчував непередавану полегкість, лишивши всю свою тахікардію десь там, у кинутій на пожовклі газетні стоси тілесній оболонці.
– Я мушу висловити своє захоплення вашою дружиною – громадянкою Воронич, – продовжував господар. – Вона попросила заступитися за вас – і я не можу відмовити.
– Про що ви кажете? – зажадав ясності Пепа.
– Про телефонний мобільний зв’язок, – мерехтливий господар знову кивнув у бік моніторів, звідки клоунсько-демонські голоси вмить заверещали як на замовлення «Спілкуйся Вільно – Живи Мобільно!». А тоді, з усіх моніторів нараз, одне одного перекривлюючи: «Спілкуйся Вумно – Живи Бездумно! Спілкуйся Гідно – Живи Фригідно! Спілкуйся Стильно – Живи Дебільно! Спілкуйся Чемно – Живи Нікчемно!», після чого все це моніторівське кодло зайшлося безецним реготом і реготалось доти, аж поки господар не змахнув своїм насичено-жовтим променем.
– На щастя, вона мала при собі цю іграшку. Власне, навіть не свою, а бідного Карла-Йозефа. Можливо, сподівалася, що він почне дзвонити на свій власний номер? Хоч у тих наших горах ніколи й нікуди не додзвонишся – це також правда! Але з того світу – чому б і ні? Як би там не було – добре, що вона здогадалася взяти цю штуку з собою, а ще краще – що зуміла викликати з пам’яті мій – я маю на увазі Варцабича Илька Ильковича – телефонний номер.
– Усе це жахлива бридня, – пирхнув Пепа.
– Я цього не сказав би, – ледь ображено заперечив господар. – Коли ті так звані правоохоронці відвезли її на своє дознаніє, щоб чимскоріше, як вони це називають, розколоти у справі незручного австрійського трупа, вона ще нічого не знала про вбивство, як і, зрештою, ви. Але вона знала про те, що мусить вас рятувати – вас ударили автоматом у груди, ніби останнього бандита, ви впали на сніг – от і все, що вона бачила, потім її відвезли на так звану дачу – колишня психушка для жінок, де тримали в зачиненій холодній камері, і тут у неї з’явився час, аби цілком слушно згадати про мене, вона добру годину про-морочилася, згадуючи мій номер, а потім її осінило, що Карл-Йозеф мусив би цей номер мати у телефонній пам’яті, і він справді мав – от тільки не на W і не на V, а на B – так ніби я Бартсабитш який-небудь… Але що там казати – розсіяний до краю був чоловік цей Цумбруннен Карл-Йозеф!.. Добре, що принаймні колись він переписав їй свій персональний телефонний код – ви ж розумієте, стосунки були досить інтимними…
Мажорний комсюк непомітно перетворювався у захоплену власними скоромовками й домислами старосвітську даму-пліткарку.
– Вона до вас подзвонила – і? – нагадав про нить історії Пепа, витягаючи поперед пліткарки більш звичного комсюка.
– І сказала так…
Далі був телефонний гудок, і воно заговорило Роминим телефонним голосом:
«Пане Варцабич, я вас не знаю, й ви не знаєте мене, але вони схопили мене й мого чоловіка, все-таки ми ваші гості тут, невже ви нічого не зробите для нас, може, вони вас послухають, усі тільки й говорять про вас і вашу всемогутність, вони його б’ють, вони його вб’ють…»
– І так вона це промовляла своїм жіночим трепетним голосом, – продовжило воно, вимкнувши телефонну Рому, – і найбільше про мою всемогутність, аж поки я не сказав: «Добре, як-небудь посприяю».
Останнє слово вже цілком не могло належати дамі-пліткарці – то знову був зачесаний на проділ діяч.
– Тоді вона розплакалась у телефон – і саме вчасно, – продовжив він, – бо якраз приїхала майорша з району, щоб її обшукати, то й мобільник у неї вилучили, от лише розкодувати їм так і не вдалося – занизький рівень профпридатності, специ з нормальними головами на плечах у приватний бізнес, а хто і в загранку чухнули, бо хто я їм такий, щоб за двадцять баків на місяць грижу наживати (Пепа зауважив, як Варцабич на мить робиться містечковим комп’ютерним генієм з претензіями найбрутальнішого зламувача кодів), от вони й дивляться тепер на ту мобілу, як чукчі. Подумати тільки – вони з вас уже вбивцю шиють, пінкертони довбані! Пародія на пародію! Ну який ви вбивця?
– І я теж, – зітхнув Пепа, перед яким раптово стали розверзатися інші глибини їхньої історії. – Ми всі потроху вбивці. Але хто по-справжньому, хто це зробив?
З крайнього лівого монітора в шостому верхньому ряді на нього кліпнуло велике, посічене червонястими прожилками каламутне око. Згодом камера від’їхала, око виявилося розташованим на нещадно зім’ятій щетинястій мармизі. Власне кажучи, таких мармиз було аж дві – обидві нажахані і заслинені, вони пласкими рибами металися в моніторному просторі, ніби намагаючись кудись із нього вирватися.
– Їх уже колють, – прокоментувало з боку Варцабича, цього разу бультер’єра і мордоворота. – Двоє відмо-розків з околиці, так собі, ніхто – грязь із-под ногтєй, шалупєнь і шелупонь. Дорвалися до його бабла – показалось нємєряно, ну їх на тьолок потягло – гулять так гулять. Якесь падло – ти його знаєш – здало їм Лільку і Марленку в Чортополі, тіпа там адреса, тєлєфони. Ну, вони там туда-сюда, потім діла-дрова, потім одна з дєвчьонок у Душмана чисто случаєм бумажник цього вот Карлуші засікла і вспомнила, шо то Карлушин бумажник, чисто случаєм запомнився – у нього там такий бумажник фірмовий з наворотами, ну там подумала чисто украли або на дорозі валявся, прикинь. Тоді в них по п’яні сварка, відморозки зразу в стакан, стали тьолок обіжати, наїзди там усякі, фуйо-муйо, Марленку защемили і давай душити на двох, тіпа розпишемо, а Лілька когті рванула, давай моїм пацанам дзвонити, з бригади – так і так, відморозки борзіють, іностранним баблом швиряють, мої з ходу налетіли, піздюлєй там, фуйо-муйо, тоді розкололи на сознанку – а-а-а, так вони фірмача замочили, ну ні я сєбє… Знаєш, мої пацани в такі розклади не клеяться, передали чмошників мєнтам – хай колють по-своєму. От вони зараз і колються, а то зовсім уже без понятій – взяли і гостя мені замочили…
