Його рука потяглася в Душманову кишеню, й тут йому дісталося в обличчя. Окуляри було розбито з кінцями, різкий біль у переніссі паралізував усе, крім відчуття жахливої несправедливості, тупого й дикого непорозуміння, тож він навпомацки ринув уперед, піймав руками вилоги Душ-манової куртки, але не встояв на ногах – Душман спершу піддався, а потім вислизнув, безодня знову гойднулась йому назустріч («в дупель угиканий» – вишепотів Карл-Йозеф, відганяючи біду, однак запізно) – ззаду вже надбігав Шухір, і його, Шухіра, рука, обтяжена темною пляшкою, злетіла на мить угору і каменем гахнула на дурнувато-зболену чужинцеву голову ще раніше, як той зарив усім собою в надбережну жорству.

Не було вже ні спалахів, ні липкої горіхової рідини впереміш із кров’ю, ні уламків скла, ні протяглого крику когось із двох. А була безвільність, було сповзання обважнілого тіла вниз, по каменях, сукувато-слизькому гілляччі, по глиці, шишках, вапнякових визубнях – і врешті води Потоку прийняли в себе велику дунайську рибу з її останньою потаємною ідеєю більше не повертатися.

«Ніхто з нас до ладу не знає, що таке життя. Але найприкріше, що ми так само нічого не знаємо і про смерть», – прочитали друзі в одному з його листів.

Багато років по тому Артур Пепа буде згадувати цей день як один з найдовших у житті. Попри все інше, він справді видався йому страшенно довгим. Звісно, все це відбудеться лише в тому разі, коли Артур Пепа взагалі доживе. Але якщо все-таки доживе, то обов’язково буде згадувати.

Безумовно, серед його спогадів мусить лишитися місце для того теплого, замалим не гарячого вітру, від якого відвалювалась голова. Крім того – для повсюдної й навальної відлиги, лункого стікання, дудніння, крапання тисячі пульсів, розповзлої під ногами і всередині брудної снігової каші. І, звичайно, там буде та кімната, в яку його привели – цілком запущена, з патьоками талої води на стінах, шматками відваленої сірої штукатурки, з понаставлюваними тут і там відрами та слоїками, що їх час від часу виносилося кудись у коридор, а потім знову поверталося на місце вже порожніми і розставлялося під водяними цівками з набухлої вогкістю потрісканої стелі. У своїх спогадах Артур Пепа сидітиме посеред цієї кімнати на табуреті і конатиме від власного серцебиття, до якого додасться тупе садніння під ложечкою, підтвердження того, що зустрічний удар автоматним прикладом йому аж ніяк не примарився. Будуть ще дві смуги від наручників на зап’ястях – спочатку блідезні, вони з часом почнуть прибувати кров’ю й почервоніють, скрадливо запульсувавши в єдиному зі стугонінням відлиги ритмі.

Але навіть якби нічого цього не було, Артур Пепа однаково міг би не сумніватись у тому, що втрапив у жахну халепу. Вистачало цього кружляння якогось одного, потім двох, а часом навіть і трьох силовиків у цивільному, вони ходили навколо його табурету, наближалися, віддалялися, зникали і знову заходили на чергові кола – але так, що в кімнаті завжди лишався хтось принаймні один, згодом з’ясувалося, що то саме він тут Перший, але тим часом Ар-тур Пепа ще нічого такого не розрізняв, нашорошено вслухаючись у розгойдування свого, вже як слід упізнаваного, серцево-судинного трепету. Йому понад усе хотілося підвестися з табурету і сісти просто на підлогу – у разі чергового провалу внікуди так було би значно безпечніше. Крім того, йому хотілося просто полежати на тій вогкій дощаній підлозі навзнак – він дивився б у стелю, ловив би ротом брудні водяні цівки, й, можливо, за якусь годинку-другу йому попустило б; однак про таке він тільки мріяти й міг – де це бачено, щоб допитуваний лежав, а слідчі лагідно схиляли над ним голови, ніби брати милосердя над мертвим героєм! Артур Пепа ясно розумів, що він тут допитуваний, це випливало передусім із того, що від нього вимагалось якомога більше відповідей («ваше прізвище, ім’я та по батькові?», «де проживаєте?», «місце роботи?» – останнє за всіх часів було найбільш ненавиджене ним запитання, адже немає нічого дурнішого, ніж у присутності незнайомих чужих людей уголос називати себе поетом – і що це за така робота взагалі, і де їй місце?). Він удався до звичного прийому – так собі, невинні хитрощі, не вельми суттєве підтасовування фактів, усі ми, зрештою, писаки, отже, назвався журналістом, що неминуче призвело до занудно-нестерпного з’ясовування «який друкований орган ви представляєте?». Розвалюваний зсередини дедалі прискорюваним руйнівним гупанням, він щось мляве відлопотав про співпрацю з інтернетом і радіостанціями, нагадав собі про статус незалежного дописувача («незалежний – це як, позаштатний»?), ну от, вони самі знайшли найкраще слово – позаштатний, тож він кивав головою на це їхнє позаштатний, але йому не вдалося скористатися бодай хвилинним послабленням. Це було так само неможливо, як намацати плечима хоч якусь опору – спинку, стіну, земну твердь, що-небудь – ні, табурети не мають спинок! Так само й зі слідчими – вони не дають ані хвилини на переведення подиху, особливо, коли повітря в тобі робиться все менше. Це голова, розумів Пепа, це кисень, який не доходить куди слід, а їм у цю мить, звісно, відразу ж хочеться знати, які саме теми і про що, і скільки на цих радіостанціях тепер платять, і ким ці програми фінансуються, й так далі – вони, виявляється, можуть відразу ж усе перевірити – тому один із них кудись вислизає, спритно протиснувшись між двох водяних цівок зі стелі, але це там, десь на самому краєчкові видимого Артурові простору, бо на передньому плані – той, як пізніше з’ясується, Перший, тобто його несамовито близько нахилена голова, вся в мікроскопічних порізах від гоління, і – «яка мета вашого приїзду, що ви тут робите?».

«Корчма «На Місяці», – відповідає хтось інший з Артурового тіла. – Це такий пансіонат. На Дзиндзулі. Я туди запрошений і там живу. Вже кілька днів. Щось ніби конференція». Але тут-таки до Артура доходить, що той інший в його тілі своїми відповідями його підставив, дурень, бо на запитання «яка конференція, тема, про що, характер?» йому сказати цілком нічого – і справді, як усе це називалося, що там з біса було в тому запрошенні? Голова Першого бере до відома його неспроможність («дивна у вас конференція! навіть самі не знаєте, чим ви там займаєтеся!»); звісно, він не зупиняється на досягнутому: «Хто ще перебуває з вами на Дзиндзулі?». Артур поволі перелічує, хоч йому щоразу когось бракує, він учетверте починає спочатку, приберігаючи Рому на сам кінець, але вони – і Перший, і Другий (той саме вискакує з-за Артурової спини) в один голос чіпляються за австрійця: «Хто такий цей фотограф? Як давно ви знайомі?», а потім – зовсім уже зненацька – «Чому у вас голова забинтована?». Артур (чи той, інший?) щось каже про поєдинок на мечах – і це звучить, як остання безпорадна нісенітниця. «На мечах? – чує Артур звідкись від дверей. – Ви мали намір убити його мечем?» Ах, ну так, то повернувся Третій – і не просто, а з якимось папірцем – «та ні, то все жарти, краще сказати, дурощі – фехтування на мечах», Артурові сяк-так вдається витиснути із себе геть незадовільну відмазку, на що Перший, вчитавшись у принесений щойно папірець, заперечує: «Такі поважні, широко відомі люди – і дурощі? Приїхали на конференцію, а самі – за мечі і фехтувати?» «Це була п’яна ідея», – остаточно провалює справу інший в Артурі. «Ви багато п’єте? – ловить на слові Перший. – Це ви свого часу підписували отакого листа?»

Чому листа, якого ще листа, не розуміє Артур, відводячи думку про невідворотність симптомів – стиск у грудях ліворуч, божевільний гін серцевого м’яза, наростання неспокою («чуєш, Ти, не зараз, не зараз, не зараз, прошу!»), ах так, лист, відкритий лист відносно того вбитого газетного пролази, навряд чи вдасться тут і зараз пояснити їм усе як слід, скажімо, що є така форма ненасильницького реаґ-вання на загрозливі суспільні тенденції, тьху, як огидно сформульовано – ні, не те, просто було страшно, як оце Ніщо дозволяє собі з нами бавитись і забирає в ніч найкращих людей, розмазуючи їх уздовж залізничної колії, «так, я підписував» – ясно, що тепер усе піде не на життя, а на смерть, от тільки б не всцятися при зімлінні! Бо вони ж тільки цього й чекають – може, їм для порахунку достатньо, аби тут перед ними всцятися?! Задля такої мети вони ні перед чим не зупиняться – тож, і далі один одного перегавкуючи, Другий і Третій атакують із протилежних боків: «А він, між іншим, а він, цей фотограф, а він, щоб ви знали, а він промислові об’єкти, ясно? І військові теж, ясно? Шпіонаж, ясно? Аґентурні дані – отак!».