Тож і цього разу, коли йому назустріч вискочило зі своїх чорних руйновищ із десяток циганських ґвалтуючих недоносків, ним же, до речі, цього вечора і накликаних, то він не став розвертатися й бігти назад: скільки б не біг, а вони наздоженуть і заб’ють, як уже забили того австрійця – берег довгий, Річку не перейти. Ні, Ярчик Волшебник пішов просто на них, на їхній щенячий дзявкіт (gimme, gimme some money, sir, gimme some candy, some cigarette, gimme your palm, your soul, your body!), і з розбігу протаранив їхні порядки (відбувшись при цьому деякими втратами: канапка номер три і канапка номер шість, чорт забирай!), вони розсипалися на всі боки, аж тоді він наддав бігу, хоч циганва й не надто гнала за ним, але це нам тут і тепер відомо, а в його страху очі були такі величезні, що він лише хекав (попереду застрибав міст) і не озирався; циганчуки, щоправда, трохи посвистали в його бік, але тим і скінчилося, бо саме тоді найстарший серед них і найвищий зростом побачив те, що вже встиг побачити Ярчик: Цумбруннена в Річці.

Щойно перебігши міст і ступивши на шосейне узбіччя великої землі, Ярчик Волшебник дав собі трохи віддихатись. Але це не означало, що він зупинився. Той самий внутрішній рефрен, що ніяк не полишав його увесь цей час, і далі гнав його вперед, у чортопільському напрямку, ледь видозмінений і дурнуватий: уйо, уйо – півцарства за уйо… Цілковито захоплений зсередини своєю медитацією, він стрімко крокував обіч дороги, не бажаючи помічати ані того, що до найближчої станції дороговкази обіцяють цілих шість чи навіть сім з половиною кілометрів (і ті кілометри, поза всякими сумнівами, були кілометрами гуцульськими!), ані того, що кліматична невизначеність прожитого дня врешті починає визначатись у снігову бурю. Десь приблизно на двадцятій хвилині його маршу вимерлою дорогою все й почалося: в небі кілька разів блиснуло, відразу по цьому прокотився раз, вдруге і втретє грім і, якби Ярчик Волшебник більше цікавився фольклором, то міг би в цьому місці згадати про передсвятковий виїзд святого Иллі на своїй колісниці. Проте нічого такого він не згадав, а лише закутався щільніше у куртку і пришвидшив ходу. Ще за півгодини, промоклий до рубця й по очі заліплений снігом, він усвідомив, що не бачить куди йому йти – за витягнутою вперед рукою починалася безвість. І навіть не використаний балончик з газом нічим тут не міг помогти.

Саме тоді виникло перше й вочевидь єдине на всю сітку реґіональних доріг авто. Воно вискочило з грому і снігу, а точніше з-за Ярчикової спини, з’їхавши на узбіччя, верескливо гальмуючи і замалим при цьому його не збиваючи. Авто бряжчало музикою, і в ньому сиділо повно лисих (насправді лише чотири, але такі п’яні, що видавалися принаймні втричі численнішими). Опинившись на задньому сидінні, акурат між двома найзапухлішими та найхрипкішими з них, Яр-чик Волшебник уперше не пожалкував, що не спокусився в пансіонаті котроюсь із відеокамер (чуйка, знову чуйка, хвалив себе подумки). Усі лисі включно з водієм передавали з рук до рук почату пляшку і, продираючись голосами крізь шумову завісу магнітофона (ветер с моря дул, ветер с моря дул, ветер с моря дул), взялись його розпитувати, хто такий і куди; авто різко рвонуло з місця і за хвилину перетворилось у тряский луна-парківський атракціон, задля додаткового ефекту вкинутий у сніговий хаос і щомиті готовий врізатись чи перевернутись куди-небудь к хрєнам собачьїм. Особливо якщо водій лише за третім разом вимовляє слово парабелум. Почувши Ярчикову відповідь-леґенду про заблукалого на самому дні снігового безумства ідіота-грибника (регіт і улюлюкання могли запростяк розсадити цю кнайпу на колесах ізсередини), задні все ж дали йому ковтнути з пляшки і, видихаючи в нього зліва та справа все, що назбиралося в їхніх нутрощах за дві-три доби безпробудної пиятики з курінням, пообіцяли довезти хоч до пекла. «А ти сам чорто-пільський?» – було йому при цьому запитання, від якого Волшебник по-хитрому відкрутився: «Я там декого знаю». Отже, вони мчали далі, а з магнітофона лізла їхня бандюцька попса (і Шуфік, і нє валяй дурака, і как упоїтєльни, і любе), і так тривало до безмежності довго: вибухонебезпечний лімузин у чотирьох непробивних стінах снігової білості, щемкі гальмування на поворотах, перегар, сидіння на півзадниці між двома розповзлими відморозками, незручно формульовані запитання, заноси, буксування, істерика мотора, награно-дурнуваті відповіді, анекдоти, регіт – аж поки все не заспокоїлось, передусім буря. Тоді Волшебник став сполохано думати про наближення моменту розплати і як при цьому він буде змушений витягати всю товсту гонорарну пачку з кишені номер один, тож навіть своїми найвужчими очними щілинами вони обов’язково засічуть отой набитий баксами грубший конверт; а проте немає кращого способу відвести геть від себе всяку біду, як своєчасно про неї подумати і – головне – в усіх найменших деталях собі уявити; отже, йому й тут пощастило: ціною двох бородатих анекдотів про чукчу і молдавана, більшої банки з пивом і – врешті – чортопільських номерів Лілі та Марлени (рєжисьор, класні тьолкі вотак нужни – бабла підвалило нємєряно, а трахатись ні з ким!) він був щасливо відпущений на свабоду бля, свабоду бля, свабоду – і о десятій вечора вже стояв перед головним входом до чортопільського жеде-центрального.

Ще за дві години, липнучи так і не просохлою спиною до немилосердно жорсткої полиці, сам-один у купейному вагоні дуже повільного і єдиного поїзда, він сказав собі: «Поїхали». А зійшовши вранці на сіруватий перон, продовжив думку і тут-таки її завершив: «Львів».

Вони ще встигли витягнути тіло з Річки (крижана вода перехлюпувала за краї гумових чобіт) і покласти його обличчям догори на березі, коло самого лісу. З протилежного – забороненого – берега його можна було бачити цілком виразно, і якби хтось там проходив, то обов’язково зауважив би потойбіч цю велику дунайську рибу на траві під глодом. Але це завтра, бо нині вже починає темніти.

Одного дня це мусило статися. Про це розповідали споконвіку: одного дня води Річки принесуть велику дунайську рибу. Ніхто з них не розумів, як це насправді можливо. Адже води Річки не можуть потекти навспак і води Дунаю теж. Таким чином, суть пророцтва залишалася неясною, з роками вони навіть потроху переставали в нього вірити, дедалі більше сумніваючись у докладності переказу.

Але от воно сталося – дунайська риба виявилася людиною, чужинцем, який ще недавно прогулювався тут берегом, грузько ступаючи по траві своїми дорогими й масивними черевиками. І все, що вони могли для нього зробити – це витягнути з води на берег його риб’яче мертве тіло з наповненими водою легенями, трьома переломами кісток і смертельною травмою голови. Хай інші відтепер знаходять його і хай ним опікуються – завтра. Можливо, той волохатий фраєр, що утікав берегом, поки не здимів у перспективі шосейки за мостом? Можливо, вже за кілька годин він приведе сюди цілу зграю мєнтів і почнеться те, про що говорилося у пророцтві?

Бо в ньому говорилося, що як тільки води Річки принесуть велику дунайську рибу, звідси треба йти. То був знак, що все змінилося і час перевалює в новий вимір.

Вони спромоглися на останню в цій країні сніговицю і, позбиравши звідусіль рештки найнеобхіднішого манаття, пустилися через ліс, до якого ніколи перед тим не заходили. Тим не менше вони йшли цілком упевнено: для того, щоб знати ліс, не конче в ньому бувати. Вони просувалися вгору розтягнутою між дерев мовчазною вервечкою з семи-восьми осіб – не рахуючи малолітніх, а також короля. Заметіль накрила їх своїм білим ковпаком, атмосферні розряди висвічували фраґменти шляху, всі на світі прикордонні пости було засипано з головою, солдати і їхні пси ховалися по випадкових криївках, попереду був хребет, вітер і двогодинне сходження на трансильванський бік, де зачаїлося в очікуванні інше майбутнє.

Про що могли розмовляти двоє людей, що прожили разом дванадцять років, увійшовши до лісу? Звісна справа, вони мовчали. Ліс накрив їх з головою своїм надвечір’ям. Перетнувши його межу, вони зробилися повільнішими й уважнішими. Так принаймні кожне з них подумало: повільніше, уважніше. Зламані гілки, бічна лазівка в заростях, прорізана уздовж стовбура стріла, як і розвернутий упоперек дороги і полишений причеп – будь-що могло виявитися натяком для пильних і вказувати на можливу криївку зниклого Карла-Йозефа. Але ніщо не натякало й не вказувало!