Так, Роми вже не було – ані поруч у ліжку, ані в кімнаті: щойно перед світанком забувшись у нетривкому двогодинному чергуванні між сном та дійсністю, вона врешті рішуче перейшла на бік останньої. Потрапивши в коридор, упевнилась у тому, в чому і так була впевнена – Карл-Йозеф Цумбруннен досі не повернувся. Ніби це наслухання під його дверима, а потім обережний (дедалі вимогливіший) стукіт могли що-небудь змінити! Ще за чверть години вона зважилася натиснути на клямку, двері піддалися – звісно, ніякий ключ не зачиняв їх відучора і ніякого Цумбруннена там відучора не водилося.

Усі інші ще спали, пансіонат мовчав.

Тоді Рома Воронич пішла до більшої їдальні, звідки мала нагоду дивитися крізь вікно на полонинські підступи до будинку. При цьому вона розбила горнятко й заляпала підвіконня кавовими рештками. «Сьогодні навряд чи буде тепло», – вирішила вона. Учора ввечері їй довелося страшенно довго продиратись ялівцевими заростями крізь дивний холодний присмерк, що стрімко переходив у темряву ночі (куди, куди його понесло, цього бевзя?), Цумбруннен мусив рвонути вниз як підстрелений, вона занепокоєно глянула в бік трампліну, але відкинула думку про останній політ; аж під лісом вона його таки наздогнала, й вони рушили стежкою разом. «Я піду з тобою», – сказала вона, перевівши подих. «Sounds cool» [13], – погодився він. Щоразу, як тільки щось було не по ньому, вдавався до цих дурних англійських фраз. Деякий час він ішов на кілька кроків попереду. «Глянь, який місяць – ліхтаря не треба», – сказала вона. Але це не подіяло. «Чого ти мовчиш?» – запитала, пройшовши слідом ще з двісті кроків. «Ти повинна врешті когось вибрати», – відповів Цумбруннен, рішуче вибираючись із розкислої багнюки. Він повернувся до неї лицем, спинившися перед котримсь із шлаґбаумів. «До чого тут це?» – вдала нерозуміння вона, зосереджено дивлячись під ноги. Їй не хотілося бути заляпаною по коліна чи й вище. «Ти повинна вибрати між нами двома», – видихнув він усе, що мав. «Так не може тривати вічно, – сказав за хвилину, дивлячись, як вона крутить навсібіч головою, зважуючи наступний крок. – Мені здавалося, тобі зі мною добре. Ти просто вдавала, що тобі добре?» Не дочекавшись відповіді, він повів далі: «Я думав, це щось більше. Я дотепер так думаю. Тобі слід про все йому сказати – і всім нам відразу стане легше». «Ти вирішив це за мене? – озвалася вона, з жахом відчувши, як права нога провалюється в смердючу весняну твань. – Дякую!» «Не я. Ти сама все вирішувала. Мені здавалося, ти все вирішила ще тоді, першого разу, в тому готелі. І кожного наступного разу. Я пам’ятаю кожен з тих разів. Я думав, ти також пам’ятаєш. Якщо це не так, то ти просто…» «Хто, договорюй», – зажадала вона, почувши недобре багнисте чвакання тепер уже й під лівою ногою. «Тобі так цього хочеться?» – запитав він, спираючись обома руками на той гнилий шлаґбаум. «Мені хочеться, щоб ти договорив, – не лишила місця для втечі вона. – Ти вимагаєш від мене так багато, а сам?». Він стояв у місячному світлі цілком блідий. «Якщо це було тільки так собі, – його губи ніяк не складались у цинічну вузьку посмішку, – така собі тимчасова пригода з іноземним підопічним, то ти просто курва, повія – й нічого більше – от, я договорив!» Тоді вона ще раз подякувала, а потім сказала: «Дай нарешті руку! Не бачиш, як мені тут…» Отже, він подав свою жахливо зимну руку і, боляче стиснувши їй зап’ястя (вона почула цей холод навіть через куртку і светр), вирвав її з болотяної пропадні, але не відпустив, ґвалтовно потягнув на себе, друга його рука сповзла їй по спині до місця виопуклення сідниць, жадібно пропхалась у вузесеньку лазівку між колготами й трусиками, він став шукати губами її губи, незґрабно тицяючись то у щоку, то в шию, вона з усіх сил пручалася («ах, я повія, так?»), він валився на неї всім тілом, замкнувши її рамена своїми, нишпорячи руками під светром і всюди, йому, вочевидь, забаглося вдерти її прямо на тому сраному шлаґбаумі, він дихав у неї застояною горіхово-спиртовою сумішшю, але як тільки вчепився пальцями у блискавку на її джинсах, вона спромоглася («ну ні, аж такого задоволення тобі не буде!») вивільнити руку і вліпити йому збоку по щоці навідліг, збиваючи к бісовій матері ті його окуляри. Звичайно, вона не була б Ромою Воронич, якби все не закінчилось їхнім карколомним падінням удвох через той scheissener Schlagbaum [14]. Він опинився знизу, раптово присумирнілий, тож вона підвелася першою. «Ти тварина», – сказала вона трохи згодом, поправляючи на собі розшарпаний одяг. «Візьми свої окуляри і не смій мене більше торкатися», – додала наскільки могла твердо. Він одягнув окуляри (праве скельце тріснуло) й так само твердо відповів: «Іди геть. Я не хочу, щоб ти йшла зі мною». «І шуруй собі, – сказала вона українською. – Пензлюй! П’яна тварина!». Вона ледве стрималася, щоб не заревіти вголос, і рушила від нього навпростець по багнюці. Зараз потечуть дурні сльози – не вистачало б, щоб він це бачив. Карл-Йозеф зиркнув їй услід, махнув рукою, мов опудало порожнім рукавом, і ледь накульгуючи почвалав у свій бік.

А тепер його не було. Між десятою й одинадцятою до їдальні посходились інші, щоправда, не всі, а лише троє з них: Артур Пепа, Волшебник і Коломея. Розмова не клеїлася, побрязкування горняток і виделок доводило ситуацію до нестерпності («непогано ж йому там сидиться, на тому тринадцятому», – звісно, це був Артур, завжди щось каже, щоб тільки не мовчати), режисер мовчки споруджував собі дедалі більші канапки, типи в чорних ґольфах – сьогодні, здається, інші – циркулювали між їдальнею й кухнею, Пе-па затягнувся четвертою зранку «прилуцькою» («маємо нового мешканця?» – питав, щоб тільки не мовчати).

Професор, схоже, від’їхав ще перед світанком («то що, ми тепер без Антонича?» – Пепа скрушно втупився в оленячі роги на стіні. «Я його це саме… відпровадив, – сказав Ярко Волшебник. – Просив переказати всім вітання». «Що ж він так раптово», – зітхнув Пепа, струшуючи попіл у керамічний постолець). За хвилину піймав Ромин відсутній погляд, знову перевів очі на режисера («а твої класні дівчатка сьогодні що, не снідають?»), переконався, що таким чином йому зараз Роминої уваги не відволікти, пустив пару димових кілець. Волшебник довершив будівництво їстівної піраміди листком салату («вони теж… як би це… поїхали. Відзнялись – і до побачення. Кошторис такий…»), після чого взяв свій найновіший витвір обіруч за краї й з насолодою впився в його багатоповерхову структуру. Пепі ці справи були до глибокої дірки, але ж неможливо так увесь час напружено мовчати під пташині крики знадвору («то вони що, разом зі старим поїхали?» – «Ну, якось так», – відповів Ярчик, пережовуючи). Артур уявив собі, як супроводжувані вайлуватим професором – хай притримує на вітрі капелюха двома руками! – Ліля й Марлена в турецьких куцих шкірянках запурхують до гелікоптера, потім підтягують за руки немічного дідугана – і як в останню мить його капелюх, знесений вітром з голови, відлітає в бік густої трансильванської темряви. Могло статися, подумав Артур.

Коля вийшла на терасу, постояла поруч з невідомим кучерявим хлопчиною (той розповідав щось веселе, бо вони вдвох трохи посміялися), знову зайшла до їдальні («сьомий обруч – це коли з кимось раніше не знайомим почуваєшся легко і вільно, ніби сто років знаєшся»), почала вибирати з вази яблука («маємо нового мешканця?» – повторив недавнє запитання Пепа). Коля вибрала два найбільші і найчервоніші («ага, теж зі Львова, приїхав на вихідні» – «з компанією?» – «здається, сам»), повитирала з них серветкою водяні краплі і знову пішла на терасу («шампунь у вашій кімнаті, ма? Я хочу помити голову»). Пані Рома провела її поглядом («роби що хочеш, там у ванній на столику побачиш») – і знову очима за вікно, де нічого, крім набридлого неповторно чудового краєвиду: мінлива хмарність, прояснення, вітер, велика тінь на сусідньому хребті, кілометровий, чи не річковими каменями викладений, напис КАРПАТСЬКА ІНІЦІАТИВА: СВОГО НЕ ЦУРАЙМОСЯ («а це звідки взялося: вчора ще не було – і як це на таку висоту стільки каміння виперли?»). Але вчора – не сьогодні, подумалось їй. Вчора було ще по-одному, а сьогодні вже зовсім по-іншому.