– Я – Його Ясність, цісар Австрії, король Угорщини. Глядачі (а було їх, невидимих, сотні тисяч на цьому концерті) засвистіли й затупали.

Тоді зі Світляної Стіни тим самим голосом мовило:

– Я такого не знаю. Хто домагається бути впущеним?

Йому на це знову сказалося:

– Я – цісар Священного Риму Карл-Йозеф, апостольський король Угорщини, король Богемії та Циганії, король Єрусалимський, замолоду фан «Джудас Пріст» і «Айрон Мейден», великий князь Трансильванський, великий герцоґ Тосканський і Краківський, герцоґ Лотаринзький…

На це зірвався ще потужніший обурений шквал їхнього стадіону.

– Я не знаю такого. Хто домагається бути впущеним? – запитало ще хрипкіше від Стіни утретє.

Й аж тоді новоприбулий знайшовся з відповіддю:

– Я Карл-Йозеф, бідний грішник, фотограф і перелюбник, здаюся на Твою ласку.

Невидимі Глядачі затихли. Всього на півсекунди, хоч здалося, ніби на дев’ять тисяч років.

– То можеш увійти, – мовило врешті від Стіни.

І тоді Стіна перестала бути стіною, а стала Світляними Сходами, і вони провадили – як це не дивно – вгору.

(Уявімо собі, що все сталося саме так. Бо що залишається нам? Тіло на докупи зсунутих письмових столах?)

Тієї самої миті Артур Пепа кладе долоню на Ромин теплий вигин. Це відбувається з ним якраз на середині шляху між сном і дійсністю. Уві сні щойно товклося повно галасливих людей, щось наче гуцульський хор чи театр. Вони викрали в нього з кишені писанку, всю в оранжевих зірках та хрестах, і відмовлялись її повернути. Побачивши, що він прокидається, вони одностайно зникають – кланяючись, пританцьовуючи і щось таке сороміцьке сором’язливо приспівуючи.

І хай це буде відхід героїв, але вже інших – з іншого роману іншого автора.

А нам з вами зараз теж годилося б відійти – у сподіванні, що цього разу Артур Пепа таки не проспить ранкової ерекції.

2001–2003,

Болсбурґ – Фельдафінґ – Станіславо-Франківськ