– Заспокойся і перестань, – не поступалася Рома.

– Добре, я сам, – махнув на неї рукою перебинтований боєць. – Чарлі, чуєш? Я. П’ю. Один. Пляшка. Фляше. Водка.

– Warum denn? [9] – запитав Карл-Йозеф.

Йому робилося все самотніше. Чим довше він тут сидів, тим менше розумів, що відбувається. Йшлося не тільки про ці слова погано зрозумілою мовою. Йшлося також про неї, про жінку, якій він за останній рік уже тричі пропонував кидати все і їхати з ним до Відня. «Ти зможеш викладати російську й німецьку в суботній школі, – тричі переконував її. – У нас тепер повно росіян, вони купують собі помешкання в першому окрузі й дуже багато платять за уроки. Я видам свій великий альбом. Я зароблю на нас двох. Чому ми не повинні бути завжди разом? Чому не сказати йому все як є?». Рома тричі просила зачекати і казала щось, чого він не розумів. Хоч вона й казала це німецькою. Зараз, коли все мало вирішитися, Карл-Йозеф провалювався в цілком глуху, зусібіч оббиту якоюсь світлонепроникною повстю нору нерозуміння й невизначеності. Його немов накрило чимось тяжким і задушливим, і в цій жахливо ущільненій мішкуватій пастці він чув лише настирливе зовнішнє дудніння її чоловіка:

– Дивись. Дас іст айне фляше. Я кажу: я її вип’ю. Трінкен, ясно? Ти кажеш: найн. Я кажу: вип’ю. Ти далі: найн. Парі!

– Wie so? [10] – запитав Карл-Йозеф.

– Зо-зо, – сказав Пепа. – Або не зо! Не так! Дивись!

Він поставив перед собою два гранчаки і по вінця наповнив їх тьмяною горіхівкою. Це була остання привезена з собою пляшка, й Артур Пепа ішов ва-банк. Рома обхопила голову руками.

Першою з їдальні вийшла Коля. За нею, знизуючи плечима і скрушно всміхаючись, поплівся професор Доктор.

– Не знаю, як ви, а мені пора, – сказав він.

Але відходячи не міг не зацитувати:

– Нас двох сьогодні забагато. І обидва ми уперті.

– Ти завтра будеш конати зі своїм серцем, – попередила Рома.

– Конати? – Пепа закотив очі. – Конати – це недоконаний вид. Чарлі!

Він простягнув Цумбрунненові руку. Нічого не розуміючи, той подав йому свою. Пепа гаряче стис її, й так вони завмерли – в рукостисканні, зустрівшись очима.

– Перебий, – сказав Пепа Волшебникові.

– Не треба, – зупинила Рома навислу над столом волохату тінь і перебила сама.

– Дякую, ластівко, – підморгнув їй Пепа і підвівся. – Чарлі! І ви всі! Показую!

Далі він проробив те, чому тренувався цілих півжиття і що постійно вправляв за нагоди чи й без. Гранчак, поставлений на зігнуту в лікті руку, було взято зубами, голову (цього разу перебинтовану) рвучко відкинуто назад – і тьмяно-коричнева рідина вільно полилася всередину. Працював лише борлак, ця адамова чоловіча прикраса. Однак це було аж ніяк не все: спорожнивши склянку, Пе-па не менш рвучко (працювала нижня щелепа) підкинув її догори в повітря й так само бездоганно впіймав на ту саму зігнуту в лікті руку.

– Супер! – не втрималися з оплесками напівзавойовані Ліля й Марлена.

Рома знов обхопила голову руками. У такі хвилини вона трохи пишалася своїм чоловіком, але не показувала цього.

– Зараз перемкне, – сказала вона.

Проте Артур Пепа так не вважав. Кілька разів глибоко втягнувши повітря й зосереджено прислухаючись до розповзання горіхової теплоти всередині, він зажадав «рахуйте вголос, дєвчьонкі!», після чого цілком справно крутнув сальто і став на руки. І лише коли обидві дєвчьонкі дружно збилися з рахунку, переваливши за сьомий десяток, Артур Пепа повернув себе у належне становище, знову ставши на ноги. Це був його тріумф – Ліля й Марлена били браво й пищали, Ярчик Волшебник барабанив долонями по столу, і пані Рома нарешті перестала хапатися руками за голову. Вона лише дивилась на нього – і все.

А Карл-Йозеф щойно тепер усвідомив, що мусить зараз же повторити все так само, інакше зазнає поразки. Щойно тепер до нього дійшло, що то був виклик, на який не відповісти не можна. Ув’язнений у своїй глухій повстяній камері, він заметався, заборсався – і взяв у руку другий наповнений гранчак.

– Aber du sollst das nicht, Karl! – спробувала зупинити його жінка, заради якої все й відбувалося. – Sei kluger, du bist doch kein Idiot, Karl! [11]

Однак він не послухався і зняв окуляри, а тоді, зменшений до розмірів своєї ніякової посмішки, з якоїсь там тридцять третьої спроби все-таки встановив склянку на зігнутій руці. «Хіба я ніколи в житті не пив з таких склянок?» – запевнив себе і потягнувся зубами до пе-кучо-слизької стінки. Уже на другому ковтку, коли слово «Цумбруннен» стало означати не більше, ніж «язик, піднебіння, горлянка», його прошило здогадом, що «це буде ніч, коли я помру в Україні від горілки». Тож, не бажаючи гинути передчасно, його тіло збунтувалося, заблокувало самовбивче вливання, виштовхнуло рештки ядучої суміші назад, при цьому очі засльозились, а щелепи ослабли і розімкнулись, – і заледве на третину спорожнений гранчак вислизнув у глухо-повстяний простір, а відтак – о диво – вдрузки розбився на підлозі. Запахло спиртом і горіхом, і лише котрась із подруг дурнувато реготнула, а поза тим настала тиша, і в цій тиші Карлові-Йозефові подумалося, що ставати на руки вже немає ніякого сенсу.

Йому зробилося ще самотніше. Десь там, за межами мішка, в який його було закинуто з головою, брели, спотикаючись один на одному, їхні горлові голоси («горілка не гріх на горіхах загіркла горіхка з горілів») – усі за винятком одного, бо тільки її голосу там не було: вона мовчала. А Карл-Йозеф не мав сили на неї поглянути.

– Блядь! – сказав Карл-Йозеф і підвівся над столом. – Я іду. Я купую. Noch eine Flasche [12]. Гогілька тобі!

І він ткнув пальцем перед собою – туди, де мав би сидіти Артур Пепа, натомість лише ворухнулась якась велика пляма брудно-горіхового кольору.

– Нормальний хід! – відповіло Артуровим голосом з боку плями, хоч Карл-Йозеф не знав, як це розуміти. Тобто він розумів обидва ці слова, але в жодну розумну цілість вони не складалися. Так бувало не раз у цій країні.

Проте він усе одно потрапив на веранду, де нестерпно довго шукав вимикача, а відтак, не знайшовши, в дедалі густішій темряві, – ще нестерпніше і ще довше – свою куртку та саламандрівські черевики. Чомусь усіх їх теж понесло за ним на веранду – і Рома була серед них, і поки Карл-Йозеф нестерпно повільно зав’язував свої саламандрові шнурівки, вони щось нестерпно швидко обговорювали, це була жахлива суперечка, жахлива тому, що він і дійсно вже нічого з неї зрозуміти не міг («в такому стані? самого? а хто з нас програв? тоді я з ним!») – нічого, за винятком безліч разів повтореного словосполучення «13-й кілометр», але він і без них знав, що на світі є таке місце – 13-й кілометр – зараз його було нанесено на всі Цумбрунненові таємні мапи, тому що тільки там, на 13-му кілометрі, завжди продається горілова горіхка, як і будь-яка інша.

Тож він якимось дивом упорався із замком-блискавкою на куртці, а тоді ще й з усіма трьома дверними замками і випустив самого себе назустріч дорозі, що нею вже одного разу йшов. До повної темряви лишалася майже година – час, достатній, аби зійти полониною й перетнути ліс.

– Як собі хочете! – вигукнула Рома Воронич, хапаючи й собі першу-ліпшу куртку з вішака і вискакуючи навздогін. Хай так, думала вона, хай так, аж поки не побігла тим самим схилом униз, а воно все відлунювало в ній настирливим новоспеченим тюркізмом: хайтак, хайтак, хайтак…

– Я шота нє понял! – образився Артур Пепа, якого нарешті розвезло. – Водка кончілась, жена ушла, чьо дєлать будєм?

І вирішив трохи поспати – поки тих двоє принесуть виграну ним пляшку.

Але тільки-но зімкнувши очі, Артур Пепа знову прокинувся. Що це було – внутрішній сполох, виклик з глибин потойбіччя, сигнал до початку тахікардійської атаки? Чи це прийшло ззовні – з-за дверей, з коридору, з намацального простору ночі? Адже була ніч, і Артур Пепа сидів одягнутий на ліжку в цілковитій темряві. Друга половина ліжка лишалася порожньою й навіть застеленою. Отже, ніч не була така пізня – інакше ті двоє вже мусили б якось повернутися, на диво тверезо розсудив Пепа. Хоч – ніде правди сховати – набагато важливіше було зараз дізнатися що-небудь про всі ці шерехи і стогони за дверима, якщо вони взагалі існували. Дослідити їхню природу, знайшов Пепа найточніше формулювання. Саме так, дослідити їхню природу. І, хоча спітнілий в його долоні велетенський ключ з усіх сил скреготнув у замковій шпарині, намагаючись розбудити коли не цілий світ, то принаймні весь пансіонат, Пепа таки відчинив ним тяжезні тисові двері (звідки він знав, що вони саме тисові, невідомо), наліг на них плечем і нечутно, ніби дух, вивалився у коридор.