– Слухай, ми такого тут натворили, – заклопотано сказав Пепа. – Земля горить під ногами!

Він глянув у небо й побачив, що сонце зникає за параваном далеких вершин. Артур Пепа не надто добре знав, що таке параван, але був упевнений, що зараз сонце зникає саме за параваном. Ще він побачив навколо себе голови – ціле товариство згромадилося над шахівницею, збуджено обговорюючи становище й тицяючи своїми завбільшки з колоди пальцями в недобиті фігури.

– Шлехтерсмайнкопфбляйбен! Штрайхмальвідерцурюкк унд брухшляйфенвандерндцузаммен! – аґресивно сказав Карл-Йозеф.

На це Артур Пепа хитро посміхнувся і рішучим помахом руки скинув усі фігури з шахівниці.

Однак ще того самого пополудня, чи вже наступного, дуель було продовжено. Сталося це, щоправда, не на терасі, а вище – на вежі, розташованій з південно-західного боку пансіонату, куди всі перемістилися слідом за рухом сонця. Згори на вежі був оглядовий круглий майданчик, з якого відкривалися всі сторони світу з трансильванською включно – і тут виявлялося, що світ цей складається переважно з гір. І ще виявлялося, що немає в цьому світі нічого цікавішого від спостерігання за тим, як напівзасніженими гірськими верхами пересуваються тіні від хмар. Адже пополудні з’явилися хмари.

І дивлячись на них крізь тьмяні скельця своїх захисних окулярів Giorgio Armani, режисер Ярчик Волшебник обдумував, як він усе робитиме: «Я посаджу його в це… в одне з крісел… там є такі красиві… справжній тобі цей… ну трон. З дуже дорогим фоном – шпалери там, гобелени… Одна перед ним на колінах… чи краще раком?… ну, це все одно на колінах… побачимо. Друга ззаду… за спинкою цього… трону. Що вона може робити?… Обіймати його?… Може, не ззаду?… Тоді вертикалі не вийде… Класна така вертикаль: тіло один – потім він сам – тіло два…»

Зрештою, не тільки Ярчик Волшебник перебував тої хвилини в полоні задуми. Споглядання гір і хмар спонукало до самозаглиблення. Обмінявшись першими захопленими вигуками з приводу краєвидів, усі затихли, можливо, мріючи про віднайдення втраченої на терасі нірвани.

Проте нова поява Артура Пепи пожбурила їх із хмар на землю, чи принаймні на вежу.

– Ага! – закричав Пепа. – Я знову тут, поживо для шакалів!

На голові в нього був якийсь перекошений берет, але справа навіть не в береті – справа в тому, що в руках він тримав по мечу, і це були справжні бойові мечі, трохи затуплені і щербаті, але кожен десь із метр завдовжки (насправді один метр і сім сантиметрів – так щонайменше всім здалося), і ці мечі були вже самі по собі небезпечні, але ще небезпечніше було те, що Пепа говорив п’ятистоповим ямбом:

– Тримай меча, розбещений австрійцю! Я знаю, ти здолав мене у шахах – побачимо, як раду даш мечам! Відомо ж бо, що шахи – королівська… забава. А чи в лицарській ти пан?! Тримай меча!

По цих словах він кинув один із мечів – клинком, на щастя, донизу – в бік Карла-Йозефа, котрому не лишалося нічого іншого, як той меч упіймати, причому досить зґрабно, за руків’я.

– Отож, прийняв ти виклик! – утішився Пепа і потряс мечем у повітрі.

– Артуре! – пересохлим голосом нагадала про себе пані Рома.

– Офеліє, за мене помолися, – сказав їй Артур. – А ти, австрійський гостю, захищайсь!

І він рішуче заатакував Карла-Йозефа, відразу притиснувши того до металевих перил, за якими вже чигала тільки прірва. Щойно тоді Цумбруннен зрозумів, що він не жартує.

– Хтось може це зупинити? – стрімко вкривалася блідістю пані Рома. – Я вас дуже прошу, що-небудь зробіть…

Її благання могло адресуватися виключно Волшебникові – єдиному серед присутніх, хто надавався до категорії «чоловіки». Професор Доктор поки що в рахунок не йшов, оскільки за всіма ознаками належав до протилежної категорії («старики, жінки, діти»), в якій так само перебували й відверто зацікавлені новою розвагою Ліля-Марлена («він шо, тіпа по приколу»?), і вирвана з глибокого толкієнівського заціпеніння принцеса Коломея Перша («шостий обруч – це залізне кільце двобою велетнів»), і сама Рома Воронич («Боже, повбиваються!»).

Але Волшебник не квапився з голими руками кидатися поміж суперників – ситуація сподобалась йому насамперед візуально, тож він лише ступив на кілька кроків ближче, налаштовуючи камеру («нефігова картинка!»).

Прийнявши виклик, Цумбруннен двома-трьома помахами – з мечів сипонули іскри – відбив атаку нападника. Свого часу він захоплювався фехтуванням і навіть відвідував спеціальні класи шляхетних єдиноборств при академічному братстві «Тевтонія», хоч і змушений був згодом від цього відмовитися через погіршення зору. Однак щодо техніки його тіло зберегло у своїй клітинній пам’яті чимало. Блискавично впоравшися з невмілим Пепиним випадом (ледь завеликий берет так і намагався сповзти Артурові на око), він сам перейшов у наступ і, аби чимшвидше все це завершити, цілком упевнено вдарив по ворожому руків’ї знизу. Артурів меч вилетів у того з долоні і, описавши смертоносну дугу над головами присутніх, брязнув на цемент майданчика за їхніми спинами. При цьому Карл-Йозеф дещо не розрахував силу свого удару: продовжуючи за інерцією рух угору, його лезо все-таки напоролося на суперникову необачно наставлену голову, черкнувши по лобі й залишаючи вмить набряклу кров’ю смугу, щось ніби ще одну життєву борозну.

– Гаплик мені – австрієць переміг! – закричав Пепа і картинно впав навзнак.

Карл-Йозеф обережно відклав убік свого меча і першим схилився над заюшеним Пепою. Другою була Рома, яка, повторюючи без упину «дурень, дурень, який несосвітенний дурень, а якби в око», кинулась тамувати кров – спершу злощасним беретом, потім своєю хустинкою, а потім (так само поблідла Коля за кілька хвилин наспіла з аптечною всячиною) – шматками вати.

– Усі деталі цієї картини, – розважливо запевнив професор Доктор, – створюють надзвичайну смислову ущільненість і повну художню достовірність.

– Невже я не помру? Я буду жити? – запитав Артур Пепа, слухняно дозволяючи жінці обвивати бинтом свою нерозумну довбешку.

– Мовчи вже, дурню ідіотський, – крізь зуби відказала Рома і тут-таки почала нестримно (чи нестямно?) сміятися.

Карл-Йозеф про всяк випадок знову відійшов до перил – так боксер, пославши суперника в нокдаун, зобов’язаний дочекатися розв’язки у своєму, наприклад, синьому куті. Звідти він винувато спостерігав за Ромою, її рятівними зусиллями, її заплямованою червоним хустинкою та її сміхом (всі інші сміялися також). Йому було страшенно незручно за себе, і він урешті вимовив «пегепгошую».

– Нічого не сталося, – поквапилася Рома і знову зайшлася сміхом.

– Як це не сталося? – ледь ображено заперечив Пепа, підводячись на ноги. – Сталося, сталося. Сталося те, що мусило. І хай мене чотири капітани зведуть униз! – уперто зажадав ямбом.

Але жоден з капітанів до нього не наблизився, тож він пішов без почту, зате насвистуючи «У горах Карпатах – отам би я жив».

– Справді, ходімо вже звідси, – запропонувала пані Рома. – Якось похолоднішало.

– А бук до бука, мов бики печерні, в люті скачуть, // лишень багрова плахта сонця кров у них роз’ятрить, – цілком слушно зацитував професор і собі рушив до виходу.

– Ви нас тоже знімати будете? – інтимно поцікавилась Ліля, коли всі спускалися тісними гвинтовими сходами, так близько одне від одного, і Карл-Йозеф, цей пригнічений володар глядацьких симпатій, опинився між нею й Марленою.

– Фотки з нас? Будете? – уточнила Марлена наввипередки з подругою.

– Не буде, – твердо пообіцяла пані Рома Міждвох-чоловіків.

Так, добром це скінчитися не могло – того ж вечора (чи, скажімо, й наступного), коли товариство зійшлося за чаєм у меншій їдальні, Артур Пепа вигадав нове парі.

– Переклади йому, – зажадав він від Роми, – що я можу випити пляшку горілки. Сам!

– Навіть не подумаю, – відрізала жінка. – Він це і так знає.

– Переклади, що я хочу побитися з ним об заклад на пляшку горілки, що я можу сам випити пляшку горілки, – повторив Пепа. – За один раз!