А все ж яке чудо ці мальтійські штани – скільки всього можна винести у кишенях! Тепер ще раз: тотальна перевірка. На лівій штанці чотири кишені. Перша з них – бічна і глибока – містила у собі складений увосьмеро і запаяний у поліетилен оригінал угоди з обапільними підписами; тонший конверт – з усіма необхідними візами і гербовою печаткою Фонду «Карпатська ініціатива»; грубший конверт – з гонораром. Крім того – канапка номер один, тобто найбільша з канапок, чотириярусна майонезна.
Друга з кишень – так звана надупна – якраз і містила в собі касету, заради якої все затівалося. Відзнятий матеріал обіцяв стати бомбою. Так само бомбою, але калорійною, обіцяла стати канапка номер два з тієї ж кишені – корейка, маслини, гірчичне масло.
По обидва боки від коліна були ще дві симетричні кишені. Перша містила лише канапку номер три, симфонію сиру. Друга – канапку номер чотири (спізнаймо смак Океану!) і недочитане кишенькове видання «Зроби Себе Гідним Спасіння». Дорогою сюди Ярчик Волшебник дійшов до сторінки двадцять восьмої, але брошура мала їх аж п’ятдесят дві, і йому хотілося знати, що буде далі і чим це все закінчиться.
Зате на правій штанці – ще три кишені. І перша з них – так само бічна і так само глибока – містила не тільки заанонсований Волшебником газовий балончик (якраз під праву руку, вихоплюєш і поливаєш!), але й інший балончик – з дихлофосом, а також банку 0,5 літра місцевого пива «Варцабич Преміум», світлого.
Що стосується правої надупної, то в ній була ще одна касета – з копією відзнятого. І там-таки, звичайно, канапка номер п’ять, крекер-саламі – так собі, легенький вступ до повноцінного харчування.
Залишалася ще стегнова кишеня, остання на правій штанці, зрештою, так само дуже важлива, адже в ній перебували: канапка номер шість, велика універсальна, складена з усіх компонентів, присутніх у попередньо перелічених канапках, апофеоз Волшебникового мистецтва; банка 0,7 літра місцевого пива «Варцабич Оксамит», темного; вібратор у формі чоловічого члена довжиною 22,5 см, позичений для зйомок на фірмі «Утіха-2»; два золотисті напиздники трикутної форми зі сріблястими зав’язками, орендовані для зйомок на тій же фірмі.
Ярчик Волшебник ще раз обвів найприскіпливішим поглядом кімнату, що в ній йому випало провести цих кілька днів і ночей. Повідчиняв усі можливі дверці, перетрусив шухляди, зазирнув під подушку і килими. Ніщо не забуто? Здається, ніщо. Касети, канапки. Мало бути ще щось на «ка», але нічого, крім кайданів, йому не спадало на думку. Та й часу вже не лишалося на згадування. Уйо, сказав собі Ярчик Волшебник, уйо й атас.
Ярчикові подобалося, що він такий практичний. Навіть харчів набрав скільки належалося – за дві наступні доби. В угоді так і стояло: «…А також триразове повноцінне харчування на весь період виконання замовлення». Збігаючи сходами вниз, він задоволено думав про те, як грамотно все обставив. Чиста робота, подумалось йому, як тільки вхідні двері з веранди заклацнулися позаду нього. Далеко внизу, на межі ялівцевих заростей і початків лісу, він побачив оту кумедну пару. Навіть з такої відстані було видно їхню безпорадну знервованість. Ярчик Волшебник подумки зайшовся сміхом і взяв категорично ліворуч.
Карл-Йозеф Цумбруннен лежав у водах Річки, трохи нижче від місця, де в неї впадає Потік. Його багато годин волокло за течією, два-три рази вдарило до прибережних скелястих виступів, нещадно покрутило в центрифугах кількох чорториїв, потерло твердим піском на мілководді, одного разу добряче пошарпало на перекатах найвужчої горловини, але потім знову зірвало з місця і – хоч витягнуті зо-бабіч берегові гілки й намагалися тисячу разів його схопити як не за розбухлий светр, то за полу куртки – все-таки винесло у Річку. Щойно там він налетів на вапняковий гребінь посеред русла, де його вільне плавання ногами вперед було остаточно зупинено: Цумбрунненові ноги по коліна застрягли в підводних розколинах, а верхня половина тіла опинилася над хвилями, намертво перекинута впоперек гребеня. І тільки звішену вниз напівзанурену голову невпинно підкидало течією, ніби Річка вирішила вимити з неї це оскління і цю знетямлену спробу посмішки. Бо Карлові-Йозефові пощастило: його лице майже ніде й анітрохи не потовкло, і кожен міг би його впізнати. Але йому це було загалом байдуже.
Дивна справа мрець. Переважно вони трапляються нам значно рідше, ніж усі інші люди. Ми звикли до того, що тіло людини підвладне своїй особистій пластиці. Воно пересувається у просторі, жестикулює, захищає себе від зіткнень, тримається власних, окреслених свідомістю координат. Ми звикли до того, що це неподільна цілість, яка говорить і сміється, апелює до собі подібних, відповідає на погляди, розглядає саму себе у дзеркалах. Ця рухлива фізична оболонка настільки для нас вагома, що заступає собою всі інші розуміння та значення – так, ми передусім тілесні, й тому будь-яке відхилення від норм нашої тілесності вибиває з-під нас усі основи у взаєминах з рештою світу. Мертве людське тіло – це найабсолютніше зі згаданих відхилень. Воно не може пересуватися й говорити, воно пасивне і байдуже до всього, не здатне бути подразненим. Воно неприродне (як здається нам), адже поводить себе не так, як мало би поводитися людське тіло. Найпростіше назвати це сном, але як тоді бути з пробудженням? Гаразд, назвемо це сном, але вічним. Хоча при цьому метафора, покликана заспокоювати через уподібнення до нормального, повертається ще жахливішим боком: немає-бо нічого нелюдськішого, нічого жахнішого від вічності. Тож не варто смерть уподібнювати до сну. Хіба що навпаки. Проте весь цей жах зростає в тисячі разів, коли ми дивимось на мертве тіло, яке щойно знали живим, яке ще зовсім недавно, нікчемно коротку мить тому, поводилося, ніби всі нормальні тіла. Як це можливо й чому? Наше здивування не знає меж – це ж треба: мрець! Але найдивніше у всьому цьому те, що ми всі, ні, краще сказати, кожне з нас, одного разу й собі викине подібну штуку і стане мерцем.
Карл-Йозеф Цумбруннен любив купання в зеленуватій гірській воді. І загалом, як усі мої герої, він любив воду. То що, можливо, залишити йому й собі надію? І написати, що йому було добре? Що його тіло не відчувало болю, але відчувало течію? Що його волосся текло у струменях, як водорості Тарковського? Що він почувався у цій воді, як риба?
Нарешті йому було добре.
Ярчик Волшебник дивився на нього з берега і думав: «Цілком красиво». Такий фантастичний ракурс – тільки знімай: закинута назад і невпинно підкидувана хвилями голова, ефектно розвернутий на каменях тулуб, цікаво вигнутий лікоть, інша рука розпрямлена вбік і занурена по зап’ястя (Ярчик Волшебник нічого не знав про три переломи кісток, але це не суттєво – ми вже домовилися, що тут немає ніякого болю), отже Карл-Йозеф любовно гладить рукою річкового текучого пса.
На жаль, не було відеокамери. Ярчик Волшебник відзняв би колосальний сюжет – тіло у воді, гра двох текучих суб’єктів, смерть як оявнення сутності, чи то пак повернення до себе додому. Смерть як віднайдення власної ніші, ванни, нірванни (Ярчик Волшебник був упевнений, що це слово пишеться з двома н). Напливом камери він показав би окремі фраґменти цього розкішного обтікання, наприклад, острівці піни навколо пальців. Але найкращою була голова – спонукувана невидними механізмами впливу, тобто плину, тобто підкидувана силою течії, вона ненастанно кивала, з усім погоджуючись. Так фізика переходила в метафізику, а та в діалектику.
Але довше п’яти хвилин Ярчик Волшебник естетом не бував. На шостій хвилині споглядання Річки він ще раз мовив до себе «уйо, уйо негайно – і атас!». Робилося передусім страшно – стояти на цьому березі, поруч із трупом, що от-от почне роздуватися й випускати отруйні бульбашки. Тим більше, що вже западали сутінки, а за ними надходила темрява. Не дуже мудро лишатися тут самому. Кликати цього алкоголіка з його неврастенічкою? Волшебник тільки скривився на таку думку. Кудись бігти, когось повідомляти? А потім ще ці безпорадні мєнтівські розбори – біль голови (Волшебник називав цей біль трохи не так – головний біль, себто главная боль російською). Ні, найкраще – уйо, уйо негайно – і атас! Тут ще був такий додатковий фактор, як чуйка. А чуйка його ніколи не підводила.
