Перший зазирнув йому просто в очі (знову так близько-близько, чим він до біса голиться?): «Вам погано? Чому ви бліднете? У вас похмільний синдром? Де ви були позаминулої ночі? Чому чинили опір при затриманні?» – ну що вам на це все сказати, у вас так багато запитань, а я тут один, от якби нас тут пару сотень – усіх, котрі підписують відкриті листи! «Мені треба десь полежати, – Артур (чи інший замість нього?) ледь ворушив язиком, – дайте мені чверть години, це зазвичай минається, скоро відпустить, я відповім на всі ваші запитання, але не так, не відразу. Мені треба подихати свіжим повітрям». Він уже й не знав, чи вимовив бодай половину з усього цього, чи тільки намагався вимовити – внутрішні шуми заважали йому почути власні слова. От тільки в жодному разі не казати про те сцяння – вони обов’язково скористаються і тоді вже справді нікуди не випустять.

«Ви зможете йти?» – запитав хтось із них збоку і дуже звіддалік. «Так», – Артур облизав губи і підвівся з табурета. «Може, вивести вас під руку?» – інший голос, теж збоку, але зблизька. «Я сам», – він махнув рукою і тут-таки побачив себе, як надворі лягає горілиць у той болотяний сніг, десь там, серед подвір’я, потилицею в брудне і тануче місиво, у всі на світі весняні струмки, поруч із захисного кольору парканом та порожньою вартовою вишкою, що вся так і рипить, вихитуючись на цирлах від задушливо-тугого вітру – на цій вимерлій території колишньої містечкової гауптвахти, куди його притарабанили кілька годин тому. (Насправді ще не минуло й години, але ми пам’ятаємо, що це був для нього дуже довгий день). Так, лягти на той сніг і заснути, поки сніг не дотанув остаточно.

Тепер він плівся коридором, таким же обдертим і вогким, з такими ж водяними патьоками й розводами на стінах, з тим же грибковим смородом; вони взяли його досередини свого трикутника, отже, надії на шаг влево, шаг вправо було відразу ж і поховано – вони все одно не дали б йому висмикнутись ані праворуч, ані ліворуч. Хоч там і були якісь двері – металеві, з ґратованими віконцями, троє чи навіть четверо дверей по обидва боки – все це свідчило про вічну спадковість, у цих камерах не одному з наших розчавили яйця, бо ж не тільки гауптвахта, і що там та гауптвахта, і звідки б вона взялася просто так у пізніші ракетні часи – ні, тут пахло ще сороковими, тут убивали кулею в потилицю, причому це могло вважатися виявом найвищого милосердя після всіх попередніх циклів з колючими дротами, розпеченими цвяхами і переповненими кров’ю черевиками. І це – короткий курс історії пристосованих приміщень карпатського краю, ще один недожитий роман.

Артур Пепа, наскільки міг, націлювався на інші двері – вхідні, за ними вже вгадувалися подвір’я і вітер, але там стовбичив один з мєнтів, той, що з калашніком, або й інший, але так само з калашніком, він курив на порозі, і як тільки побачив у коридорі все цивільне керівництво вкупі з підозрюваним, викинув недокурка на вітер, хряснув дверима і діловито забрязкотів ключами («наліво, наліво» – пробився в Артурове вухо хтось із задніх і відтер його від вхідних дверей, спрямовуючи до іншого коридору). Черговий мєнт пішов попереду них, безладно і довго скреготав ключем в якихось іще дверях, урешті замок піддався – й вони майже заштовхали Артура до відносно сухішої кімнати, де на двох зсунутих докупи неоковирних письмових столах лежало, вкрите до пояса рештками старої мішковини, тіло Карла-Йозефа Цумбруннена.

«Ви знаєте, хто це такий?» – прогримів Перший всіма своїми порізами. «Нева чи Спутнік, Спутнік чи Нева?» – запитав би Пепа в усіх тих порізів п’ятистоповим ямбом, однак за інших обставин, а зараз лише ступив два-три кроки до стіни, де було звалено на підлогу цілі стоси старих жовтуватих газет. Йому довелося нахилитися вперед, щоб не впасти. Він так і стояв, однією рукою підпираючи стіну. «Ви знаєте, хто це такий?! – налетіли на нього ще два голоси. – Ви чуєте, про що вас питають? Чому ви нічого не кажете? Чому ви бліднете? Ви знаєте, хто це такий?!»

Пепа знав лише те, що про мерців переважно кажуть одну з двох речей – або цілком інша людина, або зовсім як живий. Проте зараз він не зміг би сказати ані першого, ані другого і, звісно, не відсутність окулярів на довгастому – таки надміру довгастому – обличчі була цьому причиною.

«Це він», – сказав Артур Пепа. Його рука поїхала стіною вниз, але вони удвох – Другий і Третій – підхопили його під лікті й розвернули обличчям до Цумбрунненового трупа.

«Він – це хто? – не попускав Перший. – Ви можете членороздільно назвати його? Ви знаєте цю людину?».

«Цумбруннен, – почув Артур свій далекий голос. – Чому він мертвий?».

«Чому він мертвий?» – перепитали усі троє майже воднораз, але наголошуючи при цьому кожен на іншому слові: чому, він, мертвий. І тоді, ніби з найглибшої засідки – обидва, Другий і Третій, в обидва Артурові вуха: «А ви не знаєте чому?».

Запаси повітря в легенях і мозкові танули все швидше, відчуття халепи валилося на голову все оглушливіше, затуманюючи синкоповану скоромовку Першого, з якої Пепа виловлював лиш окремі сигнали: анонімний дзвінок – тіло на березі – за попередніми даними – громадянин іноземної – численні фізичні – смерть настала приблизно о – срібна пластина з іменем – мешканець міста Wien – Відень столиця Австрії – внаслідок удару тяжким предметом – не виключаємо що – сім-дванадцять годин у воді – безсумнівне вбивство – і ще щось таке, що перебувало між цими словами і, вочевидь, надавало їм значно щільнішого сенсу та порядку.

І тільки тоді, коли Перший, різко змінивши інтонацію, ткнув йому пальцем у груди (ми підозрюємо вас, ми вас підозрюємо, вас підозрюємо ми!), Артур Пепа остаточно допер, що саме цей тут Перший, отже, немає сенсу крутити замотиличеною головою на всі боки, відбиваючись від їхніх зізнавайтеся, а треба обов’язково докричатися до цього Першого про своє – як воно там називається?! – алібі, алібі, в мене алібі, я так само дещо тямлю в детективних романах, я спав тої ночі, моя жінка була поруч, у тому самому ліжку, але де вона зараз, мені погано, відчиніть вікно, вона вам усе підтвердить, куди ви її заподіли.

«Алібі? – Перший страшенно втішився цьому слову. – Звичайно, алібі! Так воно й називається! От тільки чому ви йшли за ними вслід? Ви ж ішли за ними тої ночі? Це ваше алібі?».

Якби не ці удари зсередини, подумав Пепа. Якби не ця відлига, не ця кліматична катастрофа, не триста тридцять пульсувань на хвилину. Він ступив два кроки назад – по тих жовтих газетах – і вперся плечима у стіну. Це на мить помогло: «Добре, якщо це я, то з яких мотивів?» – мотивів, мотивів! – саме те слово, хай скажуть, з яких мотивів, нездари!

Але Перший тільки цього й чекав, бо відразу став загинати пальці: побутове пияцтво, сварка на ґрунті п’яного суперництва, природне бажання вивищитися над іноземцем, ревнощі, вам цього не достатньо? Бо їм цього більше ніж достатньо!

«Ревнощі! – спробував засміятися Пепа, але нічого не вийшло. – Які ще ревнощі? На якій підставі (так, звичайно – підстава, саме те слово, підстава!)?»

Не відриваючи меланхолійного погляду від посірілого трупа на зсунутих докупи столах, Перший відповів: «Та хоча б на тій, що ваша дружина протягом кількох років спала з оцим бідолахою. Спала, розумієте? Вони були коханцями. І всі про це знали. А ви хіба не знали? Ніхто вам не повірить, що ви не знали!»

«Ніхто вам не повірить!» – застрибали у Пепи в очах Другий і Третій, точніше, їхні роти і вилиці – десятки, сотні людей знали, всі на світі знали, всі тільки й говорили про це – от!

Газети поповзли в нього з-під ніг. Йому хотілось якомога тихше – щоб не розгнівати іншого всередині – лягти на спину. Але там була стіна.

«Ви не можете говорити? Принести вам води? Боїтеся трупів? Смерті? Може, це ви її спричинили? Чому ви мовчите? Що ви робили позаминулої ночі? Очі! Чому ви очі закотили? Зізнавайтеся – вам полегшає!» – вони вискакували один поперед одного зі своїми запитаннями, ні, це запитання вискакували з них, але передусім вискакувало з них оте їхнє зізнавайтеся, та вже навіть і не зізнавайтеся, а їхнє куди професійніше колись, і тепер вони наввипередки вигавкували своє колись, ніби в кожного з них пролізло по Олегові Скрипці і всі вони разом повторювали колись, колись, а також закоси на нещасний случай, і тоді було приведено Рому Воронич – її появу розрахували до хвилини, її витримали у коридорі саме достатньо для того, щоб добити діло до кінця, отже, тепер вона була тут, але зависла десь посередині, майже в повітрі, однією рукою тягнучись до його забинтованого чола, іншою – до повік Цумбруннена, очна ставка – так це, здається, мало б називатися, хоч насправді то був тільки німий вигук, затиснутий у схлип.