– Причому замочили в дослівному сенсі, – втрутився на мить хворобливий шкільний вундеркінд, вискочивши з жовтого мерехтіння поперед замовклого бультер’єра. – Тіло упало в Потік – і замочилося. Тут етимологія як ніколи спрацювала на користь семантики: вдарили по голові й замочили. Хоч насправді вони лише знаряддя.
На лівому моніторі шостого верхнього ряду миготіли відбитки пальців, перекривлені фізії допитуваних та допитуючих, тремтіння рук, стогони, шал, скрегіт зубовний.
– Хоч насправді вони лише знаряддя, – повторив той найперший голос, Варцабич-1.
І всі інші (дама-пліткарка, мажорний банкір-комсюк, бультер’єр, віртуоз-гакер) підтвердили з жовтого мерехтіння:
– Насправді лише знаряддя.
Артур Пепа трохи помовчав, дивлячись на моніторне миготіння. Йому здалося, що він уже всередині таємниці, зараз настане спалах.
– Навіщо вам була його смерть? – несподівано для себе самого запитав він.
– А навіщо смерть узагалі? – відповів йому з інвалідної каталки маньяк-винахідник.
– Для вічного оновлення! – недобре зареготав злий цирковий ліліпут з бородою по коліна.
– Для вшанування Антонича, – нагадав шкільний відмінник-вундеркінд. – Для його вічного повернення.
– А отже, для того, щоб ваша дочка, перепрошую, падчериця, позбулася нарешті гніту своєї незайманості, – знову випхалася поперед усіх дама-пліткарка.
– А ваша дружина, громадянка Воронич, – розштовхав усіх ліктями мажорний комсюк, – вибираючи поміж вами й коханцем, таки вибрала вас, а не, скажімо, Орфея…
– Кого ти сказав? – перепитав Пепа, відчуваючи, як йому пересохли вуста.
– Таж Орфея! – закричали всі в один голос – і комсюк, і бультер’єр, і відмінник, і маньякуватий винахідник, і ліліпут-циркач, і старосвітська дама, і віртуоз-гакер, і хвойда, і шльондра, і гачкодзьоба відьма-панночка, і вовчиця, й ворона, і змія, і навіть мрія, бо всі вони були Варцабичем, точніше, тією насичено-жовтою субстанцією за операторським пультом.
– А ви не впізнали? – запитало звідти.
– То це було ритуальне вбивство? – вхопився за промінчик ясності Пепа.
– Усі вбивства ритуальні, – сказало воно. – Але ви маєте рацію в тому, що з мого боку це був акт моєї вільної творчості.
– То ви диявол? – пішов напролом Пепа, хоч і не був певен, чи його почуто – настільки в ньому все пересохло.
– Я автор, – весело сказало воно, знущаючись. – Чи принаймні власник авторських прав. І саме тепер настає пора самому приєднатися до дійства. Тобто зараз я стану богом з машини. Не пригадуєте, який номер Цумбрунненового телефону?
Але Пепа нічого такого не пам’ятав, задивлений у крайній справа монітор тринадцятого нижнього ряду – з тією самою кімнатою, метушнею силовиків, укритим до пояса тілом на зсунутих докупи канцелярських столах, Ромою та ще одним тілом, його власним і непритомним.
– Добре, я й без вас пам’ятаю, – заколихалося сміхом від моніторів і взялося за витискання якогось довжелезного цифрового ряду.
На моніторі задзвонило, і Перший схопив зі столу вилучений в Роми при обшуку телефон – його альо прозвучало ледь обережно і здивовано.
– Майор Вошивлюк? – заговорило від пульта. – Це вас Варцабич Илько Илькович. Знаєте такого?
Першому на мить забило подих, але він спромігся на своє дисципліноване так точно, Паршивлюк слухає, після чого напівзігнувся, дедалі більше приголомшуваний Власниковою потойбічною тирадою:
– Паршивлюче, як воно нічо, га? Настрій перед праз-ником? Нормально? Проблеми? Ну в кого тепер без проблем? Вошивлюче, я от чого дзвоню. Там твої орли здуру перестаралися, взяли ні за що в мене двох моїх гостей, чоловіка і жінку – ну, там тіпа вони когось порішили, якогось австралійця чи що. Так от, Перешиванюче, мої з бригади чисто случаєм вийшли на настоящих. Нє, на тих, які справді порішили. Нє, вони вже здали їх твоїм у роботу. Ті вже колються, Профанюче. Так що ти давай – гостей мені відпусти, га? Ти мене поняв, майор?
Той устиг зігнутися ще нижче, а потім тричі повторити своє нема питань, Ильковичу.
– Ну от, – задоволено сказав бог з машини. – Гостей моїх відпускай, тачку для них я піджену, поняв? І мотай уже додому, субота, знаєш, паску пора святити, яйця там, діла-дрова тощо. І тебе з тим самим, Зашиблюче, давай, розслабся, на тижні ще зіздзвонимося.
Монітори гасли один по одному, згори й донизу, зліва й направо, зникали всі на світі фільми, сюжети, кліпи, завмирали всі передсвяткові історії з перекошеними операторськими планами, людськими гримасами й жестами.
– Артур Пепа? – громово запитало від пульта.
– Я, – сказав той, відступаючи до виходу.
– Вас відпущено. Можете повертатися. До побачення.
«Коронарний спазм», – почув Артур Пепа десь угорі над собою. «Зверніть увагу на потовиділення», – додав ще хтось. «Так, відпускає», – зі знанням діла озвався ще один. Найближчою була Рома, вона обережно розмотувала йому той брудний посірілий бинт, а потім витирала чоло і скроні мокрою губкою, отже, він таки повернувся до цієї найсухішої з кімнат, і хоч на разі було страшенно важко визначити за кольором шкіри, хто з цих двох чоловіків більшою мірою мертвий, Артур Пепа і справді відчув, що його відпущено (рідшання чорноти і її миготливий перехід у дедалі світліше рябіння, поява перших обрисів і кольорів, затихання дзвону у вухах, дудніння водостічної ринви за навстіж відчиненим вікном, віднайдення легенями щасливої здатності до повітря і – що зараз подобалося найбільше – цей рясний піт полегкості, рятівний знак – ось тобі ще одна відстрочка-вісточка, мудаче).
Потім усі кудись виходили і знову заходили, часом вони залишалися тільки вдвох – Цумбруннен і він, потім Рома сказала, що машина вже чекає, ви зможете піднятись і йти, співчутливо запитав Перший, Артур Пепа підвівся з підлоги, налиплі до його спини газети з шурхотінням посипалися додолу, потім йому подали плащ і вилучену при обшуку писанку, він механічно поклав її до кишені, у коридорі його дбайливо підхопив під лікоть той самий, з калашніком, черговий мєнт, але вже за порогом Пепа нетерпляче вивільнився з-під його опіки і прожогом рвонув за ріг будівлі. Він відливав довго й захоплено, висвердлюючи своїм напрочуд ясним струменем щось на кшталт отвору у звільненій щойно від снігу розм’яклій глині; зробивши своє, теплий вітер утікав кудись далі, весна вибухала знадовкіл усе новими запахами, Пепа застібнув ширінку, за спиною його наздоганяли останні, дещо винуваті побажання Першого («на вашому місці я таки звернувся б до лікаря – знаєте, цілих дві хвилини без сознанія, це вам не жарти»), рушив подвір’ям колишньої катівні, ну так, гауптвахти, у бік паркану й виходу на дорогу. Вже коло хвіртки, обвислої на петлях і напіврозчахнутої, він порівнявся з Ромою, щоб запитати:
– Ти справді спала з ним, так?
Прикметно те, що по них було подано той самий джипоїдний автомобіль з тим самим військовим кразівським двигуном. Та й водій був чи не той самий – великі вуха, міцна потилиця, чорна шкіряна куртка. А над усе – той самий щит на даху з тим самим написом «Благодійна Програма ГЕРОЇ БІЗНЕСУ – ГЕРОЯМ КУЛЬТУРИ». І тепер вони сиділи в ньому тільки удвох, десь аж у глибині, подалі від цього хлопця за кермом – справжні герої культури, пані Рома Воронич та її чоловік Артур Пепа.
Дорога робилася все більш вибоїстою, ними почало підкидати на їхньому задньому сидінні, Рома кілька разів занепокоєно глянула на чоловіка, обабіч дороги брели місцеві мешканці зі святковими кошиками в руках, вухатий водій обганяв усе, що бачив, перехожі сахалися ближче до куветів та скелястих обочин, рятуючись від брудних струменів з-під його коліс, ніде не лишалось ані сліду від розталих снігів, тільки зламані стовпи і дерева свідчили про нічну веремію. Але щойно тоді, як вони знову перевалили через шалено збурунене русло Річки і поперли лісовою розгрузлою дорогою, Рома вчепилася за рукав його плаща.
