– А після смерті сера Чарльза нічого такого не було?

– Не знаю. Не чув.

– Дякую вам. На все добре.

Голмс сів на своє місце в кутку тапчана й усміхнувся тією спокійною, задоволеною посмішкою, яка завжди з’являлася у нього на обличчі, коли перед сищиком поставало гідне його завдання.

– Вже йдете, Ватсоне?

– Так, якщо нічим не можу вам допомогти.

– Ні, друже мій, я звертаюся до вас за допомогою, лише коли треба вдаватися до дій. Але яка ж чудова справа. Багато в чому просто надзвичайна. Коли будете проходити повз Бредлі, заверніть до нього і попросіть надіслати мені фунт найміцнішого тютюну. Дякую заздалегідь. Спробуйте не повертатися до вечора. А тоді я з радістю обміняюся з вами враженнями з приводу надзвичайно цікавої загадки, яку нам загадали сьогодні вранці.

Самота і спокій були потрібні моєму приятелю в години напруженої розумової роботи, коли він зважував усі найдрібніші подробиці справи, будував одну за одною кілька гіпотез, порівнював їх між собою і вирішував, яка інформація істотна, а якою можна знехтувати. Тому я провештався весь день у клубі і повернувся на Бейкер-стрит тільки ввечері, близько дев’ятої години.

Я відчинив двері у вітальню і перелякався – чи не пожежа у нас? Бо в кімнаті стояв такий дим, що крізь нього ледве виднілося світло лампи. Але мої побоювання були марними: мені вдарило в ніс їдким запахом міцного дешевого тютюну, від чого у мене негайно почало дерти в горлі. Крізь димову завісу я ледве розгледів Голмса, котрий зручно вмостився в кріслі. Він був у халаті і тримав у зубах свою темну глиняну люльку. Навколо нього лежали якісь паперові рулони.

– Застудилися, Ватсоне? – спитав він.

– Ні, просто дух захопило від цього отруйного ладану.

– Так, ви, здається, маєте рацію: тут трохи накурено.

– Яке там «трохи»! Дихати нічим!

– Тоді відчиніть вікно. Я бачу, ви просиділи весь день у клубі?

– Голмсе, друже!..

– Правильно?

– Звісно, що правильно, але як ви…

Він засміявся, роздивляючись мою розгублену фізію.

– Ваша наївність, Ватсоне, просто чудова! Якщо б ви знали, як мені приємно перевіряти на вас свої скромні вміння! Джентльмен іде з дому в дощову негоду. Увечері він повертається чистенький, без жодної плямочки. Циліндр і черевики на ньому виблискують, як і раніше. Отже, він десь просидів весь день. Близьких друзів у нього немає. Де ж він був? Хіба це не очевидно?

– Так, цілком очевидно.

– Світ наповнений такими очевидностями, але їх ніхто не помічає. Як гадаєте, а де був я?

– Також весь день просиділи на одному місці?

– А от і ні, я встиг побувати в Девонширі.

– Подумки?

– Саме так. Моє тіло залишалося тут, у кріслі, і, як це не сумно, встигло випити за день дві великих кавоварки і викурити неймовірну кількість тютюну. Як тільки ви пішли, я послав до Стенфорда за мапою Дартмурських боліт, і мій дух блукав ними весь день. Тішу себе надією, що тепер освоївся з цими місцями як слід.

– Мапа дрібного масштабу?

– Так, дуже дрібного, – сищик розгорнув одну секцію цієї мапи і поклав її на коліна. – Ось та сама ділянка, що нас цікавить. Усередині стоїть Баскервіль-хол.

– Оточений лісом?

– Еге ж. Тисова алея тут не позначена, але мені здається, що вона тягнеться праворуч, паралельно до болота. Ось ця маленька група споруд – та саме селище Ґрімпен, де міститься штаб-квартира нашого приятеля, доктора Мортімера. Як бачите, на п’ять миль навколо житло зустрічається вкрай рідко. Ось це Лефтер-хол, про який згадував лікар. Тут, мабуть, стоїть будинок натураліста Степлтона, якщо я правильно запам’ятав його прізвище. Ось це – дві ферми: «Кам’яні стовпи» та «Гниле болото». За чотирнадцять миль від них – прінстаунська в’язниця суворого режиму. А між цими окремими точками і навколо них стеляться похмурі, позбавлені ознак життя болота. Ось вам сцена, на якій сталася ця трагедія і, можливо, розіграється ще раз на наших очах.

– Так, місця дикі.

– Сцена обставлена, краще не вигадаєш. Якщо чортяка справді захотів втрутитися в людські справи…

– Отже, ви також схильні бачити в усьому цьому щось надприродне?

– А хіба слуги диявола не можуть бути одягнені в плоть і кров? Для початку нам доведеться вирішити два питання. Перше: чи було тут скоєно злочин? Друге: в чому полягає цей злочин і як він був скоєний? Певна річ, якщо доктор Мортімер має слушність у своїх здогадах і ми маємо тут справу із силами, які перебувають над законами природи, то нам доведеться скласти зброю. Але перш ніж заспокоюватися на цьому, треба перевірити до кінця всі інші гіпотези. Нумо зачинимо вікно, якщо ви не заперечуєте. Як це не дивно, але, мені здається, що концентрація тютюнового диму сприяє концентрації думки. Я ще не дійшов до того, щоб ховатися в скриню під час своїх роздумів, але логічний висновок із моєї теорії саме такий. Ну як, ви вже встигли поміркувати над цією справою?

– Вона не виходила у мене з голови весь день.

– І до чого ж ви дійшли?

– Заплутана історія.

– Так, історія вельми своєрідна. Особливо в певних деталях. Наприклад, як змінився характер слідів. Як ви це пояснюєте?

– Мортімер казав, нібито сер Чарльз пройшов ту частину алеї навшпиньки.

– Він тільки повторив слова якогось ідіота, сказані під час слідства. Навіщо ж людині ходити алеєю навшпиньки?

– Тоді в чому ж тут річ?

– Він біг, Ватсоне. Рятувався, втікав щодуху. Так біг, що серце у нього не витримало і він на ходу впав мертвим.

– Рятувався? Але від кого?

– У тому й заковика. Судячи з деяких даних, Чарльз Баскервіль втратив голову від страху, перш ніж кинутися навтьоки.

– Чому ви так гадаєте?

– Те, що його так налякало, рухалося до нього з боліт. Якщо не помиляюся, а мабуть, все було так, як я припускаю, то тікати не додому, а від оселі міг тільки знавіснілий чоловік. Циган засвідчив на слідстві, що сер Чарльз волав про допомогу, але втікав він у тому напрямку, де найменше можна було на неї сподіватися. Потім ще одна загадка: кого він чекав того вечора і чому побачення мало відбутися в тисовій алеї, а не в будинку?

– Гадаєте, що він на когось чекав?

– Самі погляньте: хворий літній чоловік вирушає ввечері на прогулянку – нічого дивного в цьому немає. Але ж того дня було вогко та холодно. Навіщо ж йому знадобилося без причини стояти біля хвіртки п’ять, а то й десять хвилин, як стверджує доктор Мортімер, котрий звернув увагу на сигарний попіл? Між іншим, як це не дивно, але йому не можна відмовити в спостережливості.

– Сер Чарльз так гуляв щовечора.

– І щовечора зупинявся біля хвіртки? Навряд чи. Навпаки, є інформація, що сер Чарльз намагався триматися подалі від боліт. А тієї ночі він когось чекав там. І це було напередодні його передбачуваного від’їзду в Лондон. Розумієте, Ватсоне, як усе складається – ланка до ланки! А тепер будьте люб’язні дати мені скрипку, і ми відкладемо всі турботи про цю справу в надії на те, що завтрашній візит доктора Мортімера та сера Генрі Баскервіля дасть нам нову поживу для роздумів.

Ми поснідали рано, і Голмс, одягнений у халат, приготувався приймати відвідувачів. Наші клієнти не спізнилися ні на секунду – як тільки годинник пробив десяту, доктор Мортімер увійшов до кабінету в супроводі молодого баронета. Останньому було років із тридцять. Невеликого зросту, кремезний, міцний, він справляв враження дуже жвавого, здорового чоловіка. Вираз його обличчя здався мені впертим; карі очі сміливо зиркали на нас з-під густих чорних брів. Брунатний костюм спортивного крою та смаглява обвітрена шкіра свідчили про те, що цей чоловік не засиджується вдома і не цурається фізичної праці, та водночас спокійна, впевнена постава видавала в ньому справжнього джентльмена.

– Сер Генрі Баскервіль, – репрезентував супутника доктор Мортімер.

– Так, це я, – підтвердив баронет. – І найцікавіше те, пане Голмс, що якщо б мій приятель не запропонував мені відвідати вас, я прийшов би до вас із власної волі. Ви, кажуть, вмієте розгадувати різні ребуси, а я якраз сьогодні вранці зіткнувся з одним, який мені не розкусити.