Пан Шерлок Голмс сидів за столом і снідав. Зазвичай він підіймався достатньо пізно, якщо не брати до уваги тих частих випадків, коли йому й зовсім не доводилося лягати. Я стояв на килимку біля каміна і вертів у руках ціпок, забутий нашим учорашнім відвідувачем, хорошу товсту палицю з руків’ям – з тих, які називають «вагомим доказом». Трохи нижче під руків’ям було врізане срібне колечко шириною близько дюйма. На ньому було викарбовано: «Джеймсу Мортімеру, Ч. К. X. О., від його друзів по ЧКЛ» і дата: «тисяча вісімсот вісімдесят чотири». У старі часи з такими ціпками – солідними, важкими, надійними – ходили поважні домашні лікарі.

– Отже, Ватсоне, що ви думаєте про нього?

Голмс сидів спиною до мене, й я гадав, що мої маніпуляції залишаються для нього непоміченими.

– Звідки ви знаєте, що я роблю? Можна подумати, що у вас очі на потилиці!

– Чого нема, того нема, зате перед собою маю начищений до блиску срібний кавник, – відповів він. – Ні, справді, Ватсоне, що ви скажете про ціпок нашого відвідувача? Ми з вами проґавили його і не знаємо, навіщо приходив. А якщо вже нам так не пощастило, доведеться звернути особливу увагу на цей випадковий сувенір. Обстежте палицю та спробуйте відтворити по ній образ її власника, а я вас послухаю.

– Мені здається, – почав я, намагаючись у міру своїх сил наслідувати метод мого приятеля, – цей лікар Мортімер – успішний медик середніх років, до того ж усіма шанований, оскільки друзі нагороджують його такими знаками уваги.

– Слушно! – сказав Голмс. – Чудово!

– Крім цього, я схильний думати, що він сільський лікар, отже, йому доводиться долати значні відстані пішки.

– І чому ж?

– Тому що його ціпок, колись доволі непоганий, так збитий, що я не уявляю собі його в руках міського медика. Товстий залізний наконечник зовсім стерся, мабуть, доктор Мортімер пройшов із ним купу миль.

– Дуже доречна думка, – погодився Шерлок.

– Знову ж напис: «Від друзів по ЧКЛ». Я вважаю, що літери «КЛ» означають клуб, найімовірніше мисливський, членам якого він надавав медичну допомогу, за що йому і зробили цей невеликий дарунок.

– Ватсоне, ви перевершили самого себе! – зауважив Голмс, відкидаючись на спинку крісла та підкурюючи цигарку. – Не можу не визнати, що, описуючи з властивою вам люб’язністю мої скромні заслуги, ви зазвичай применшуєте свої власні можливості. Якщо й від вас самого не надходить яскраве сяйво, то ви, у будь-якому випадку, є провідником світла. Хіба мало таких людей, котрі, не маючи власного таланту, все ж володіють незвичайною здатністю запалювати його в інших! Я вам дуже заборгував, друже мій.

Я вперше почув від Шерлока таке визнання і маю сказати, що його слова принесли мені величезне задоволення, бо байдужість цього чоловіка до мого захоплення ним і до всіх моїх спроб описати методи його роботи не раз обмежувала моє самолюбство. Крім цього, я пишався тим, що мені вдалося не тільки опанувати метод Голмса, а й застосувати його на практиці та заслужити цим похвалу мого товариша.

Шерлок узяв ціпок у мене з рук і кілька хвилин розглядав його неозброєним оком. Потім, явно зацікавившись чимось, відклав цигарку набік, підійшов до вікна і знову став оглядати палицю, але вже через збільшувальне скло.

– Не бозна-що, та все ж цікаво, – сказав він, повертаючись на своє улюблене місце в кутку тапчана. – Певна інформація тут, безумовно, є, вона й стане основою для деяких висновків.

– Невже від мене щось вислизнуло? – перепитав я не без почуття самовдоволення. – Сподіваюся, я нічого серйозного не оминув?

– На жаль, любий мій Ватсоне, більша частина ваших висновків помилкова. Коли я сказав, що ви служите для мене хорошим стимулом, то це, щиро кажучи, треба було розуміти так: ваші хиби іноді допомагають мені вийти на правильний шлях. Але зараз ви не дуже помиляєтеся. Цей чоловік, безумовно, практикує не в місті, і йому доводиться здійснювати великі прогулянки пішки.

– Отже, я мав рацію.

– Щодо цього – так.

– Але ж це все?

– Ні, ні, любий Ватсоне, не все, далеко не все. Так, наприклад, я б сказав, що такий подарунок лікар найімовірніше може отримати від якоїсь лікарні, а не від мисливського клубу, а коли перед лікарнею стоять літери «ЧК», назва «Черінґ-кроська» напрошується сама собою.

– Можливо, ви маєте рацію.

– Все наводить на саме таке тлумачення. Й якщо ми приймемо мій здогад за робочу гіпотезу, то у нас будуть додаткові дані для відтворення особи нашого невідомого відвідувача.

– Гаразд. Припустимо, що літери «ЧКЛ» означають «Черінґ-кроська лікарня». Які ж інші висновки можна звідси зробити?

– А вам нічого не спадає на гадку? Ви ж вивчали мій метод. Спробуйте його застосувати.

– Висновок очевидний: перш ніж поїхати в село, цей чоловік практикував у Лондоні.

– А що, якщо посунутися трохи далі? Погляньте на це ось під яким кутом зору: з якої нагоди цей дарунок? Коли його друзі вважали за потрібне подарувати спільно йому цей ціпок, аби показати своє шанування? Вочевидь, тоді, коли доктор Мортімер звільнився з лікарні, вирішивши зайнятися приватною практикою. Йому зробили подарунок, це ми знаємо. Припустімо, що роботу в лікарні він змінив на сільську практику. Чи будуть наші висновки занадто сміливими, якщо сказати, що подарунок був зроблений саме через його звільнення?

– Таке цілком можливе.

– Тепер зазначте, що він не міг перебувати в штаті консультантів лікарні, бо це дозволено тільки лікарям із солідною лондонською практикою, а такий лікар навряд чи поїхав би з міста. Тоді ким він був? Якщо працював там, не будучи штатним консультантом, отже, йому призначалася скромна роль куратора1, котрий живе при лікарні, тобто трохи більша, ніж роль практиканта. І він звільнився звідти п’ять років тому – гляньте на дату на ціпку. Таким чином, любий Ватсоне, ваш солідний літній домашній лікар випарувався, а замість нього перед нами виріс вельми симпатичний чоловік віком близько тридцяти років, не марнославний, неуважний, котрий ніжно любить свого собаку, який дещо більший за тер’єра, але менший за мастифа.

Я недовірливо реготнув, а Шерлок Голмс відкинувся на спинку тапчана і випустив у стелю маленькі колечка диму, які плавно похитувалися в повітрі.

– Що стосується останнього пункту, то його нереально перевірити, – сказав я, – однак певну інформацію про вік цього чоловіка і його кар’єру знайти можна.

Я зняв зі своєї маленької книжкової полички медичний довідник і знайшов потрібне прізвище. Там виявилося кілька Мортимерів, але я відразу ж відшукав нашого відвідувача і прочитав уголос все, що його стосувалося:

«Мортімер Джеймс, із 1882 року член Королівського хірургічного товариства. Ґрімпен, Дартмур, графство Девоншир. З 1882-го по 1884 рік – куратор Черінґ-кроської лікарні. Нагороджений премією Джексона з порівняльної патології за роботу «Чи варто вважати недуги явищем атавістичного штибу?». Член-кореспондент Шведського патологічного товариства. Автор статей «Аномальні явища атавізму» («Ланцет», 1882), «Чи прогресуємо ми?» («Вісник психології», березень 1883). Сільський лікар парафій Ґрімпен, Торслі та Гай-Берроу».

– І жодного слова про мисливський клуб, Ватсоне, – з лукавою посмішкою зауважив Голмс, – зате він справді сільський лікар, як ви доречно зазначили. А мої висновки правильні. Що ж стосується означень, то, якщо не помиляюся, я вжив такі: симпатичний, не марнославний і неуважний. Це вже я знаю з досвіду – тільки симпатичні люди отримують прощальні подарунки, лише не марнославні змінюють лондонську практику на сільську і тільки неуважні здатні залишити свій ціпок замість візитівки, прочекавши більше години у вашій вітальні.

– А собака?

– Був привчений носити ціпок за господарем. Ця палиця не з легких, собака брав її посередині та міцно стискав зубами, сліди яких видно дуже чітко. Судячи з відстані між мітками, для тер’єра такі щелепи занадто широкі, а для мастифа – завузькі. Може, хіба… Боже милий! Ну, звісно ж, кокер-спанієль!