Промовляючи це, Голмс спочатку походжав по кімнаті, а потім зупинився біля віконної ніші. В його останніх словах прозвучала така тверда впевненість, що я зачудовано глипнув на нього:

– Слухайте, друже, але чому ви в цьому впевнені?

– З тієї простої причини, що бачу собаку біля наших дверей, а ось і дзвінок її господаря. Не йдіть, Ватсоне, благаю. Ви ж із ним колеги, тому ваша присутність допоможе мені. Ось вона, фатальна мить, Ватсоне! Ви чуєте кроки на сходах, ці кроки уриваються у ваше життя, але що вони тягнуть за собою – добро чи зло, невідомо. Що ж знадобилося людині науки, доктору Джеймсу Мортімеру, від детектива Шерлока Голмса?.. Увійдіть.

Зовнішність нашого гостя здивувала мене, бо я розраховував побачити типового сільського лікаря. Доктор Мортімер виявився дуже високим, худорлявим чоловіком із довгим носом, що стирчав, наче дзьоб, між сірими, близько посадженими очима, що яскраво виблискували за золотою оправою окулярів. Одягнений він був, як і личить людині його фаху, але з певною неохайністю: дуже затерта маринарка, обшарпані штани. Він уже сутулився, незважаючи на молоді роки, і дивно тягнув шию, доброзичливо приглядаючись до нас. Як тільки наш гість увійшов до кімнати, його погляд одразу ж упав на ціпок у руках Голмса, і він із радісним вигуком потягнувся за ним.

– Яке щастя! А я ніяк не міг згадати, де його залишив, тут чи в пароплавної компанії. Втратити таку річ! Це було б просто жахливо!

– Презент? – спитав Шерлок.

– Атож, сер.

– Від Черінґ-кроської лікарні?

– Так, від тамтешніх друзів на день мого весілля.

– Ох, як це кепсько! – зронив Голмс, хитаючи головою.

Доктор Мортімер здивовано закліпав очима:

– А що ж тут поганого?

– Тільки те, що ви порушили хід наших міркувань. Отже, подарунок був весільний?

– Авжеж, сер. Я одружився і звільнився з лікарні, а разом із тим позбувся й надії отримати посаду консультанта. Треба було шукати собі власний будинок.

– Ну, ось бачите, ми не так уже й помилилися, – сказав Голмс. – А тепер, докторе Джеймс Мортімер…

– Що ви, що ви! У мене немає докторського ступеня, я всього лиш скромний член Королівського хірургічного товариства.

– І, мабуть, людина наукового складу розуму?

– Я маю тільки певний стосунок до науки, пане Голмс: так би мовити, збираю мушлі на березі неосяжного океану знань. Якщо не помиляюся, маю честь балакати з паном Шерлоком Голмсом, а не з…

– Ні, доктор Ватсон ось – перед вами.

– Дуже радий познайомитися, сер. Ваше ім’я часто згадується поряд із іменем вашого приятеля. Ви мене дуже зацікавили, пане Голмс. Я ніяк не очікував, що у вас такий подовжений череп і так сильно розвинені надбрівні дуги. Дозвольте мені помацати ваш тім’яний шов. Зліпок із вашого черепа, сер, міг би слугувати прикрасою для будь-якого антропологічного музею доти, доки не вдасться отримати сам оригінал. Не вважайте це за лестощі, та я просто заздрю такому черепу.

Шерлок посадив нашого дивного гостя в крісло.

– Ми з вами, либонь, обоє ентузіасти своєї справи, сер, – сказав він. – Судячи з вашого вказівного пальця, ви віддаєте перевагу самі набивати цигарки. Не соромтеся, запалюйте.

Доктор Мортімер вийняв із кишені тютюн і з вражаючою спритністю набив собі цигарку. Його довгі, трохи тремтячі пальці рухалися швидко та неспокійно, як ніжки комахи.

Голмс сидів мовчки, але швидкі, миттєві погляди, які він кидав на нашого цікавого співрозмовника, ясно свідчили про те, що цей чоловік неабияк його зацікавив.

– Дозволю собі припустити, сер, – почав він нарешті, – що ви надали мені честь своїми вчорашніми та сьогоднішніми відвідинами не лише заради обстеження мого черепа?

– Ні, сер, певна річ, ні! Правда, я щасливий, що мені випала така нагода, але мене привело до вас зовсім не це, пане Голмс. Я людина аж ніяк не практичного штибу, а тим часом переді мною раптово постала одна надзвичайно серйозна та напрочуд дивна загадка. Вважаючи вас другим за величиною європейським експертом…

– Он як, сер! Дозвольте поцікавитися, хто має честь бути першим? – досить різким тоном поцікавився Шерлок.

– Праці пана Бертильона2 вселяють велику повагу людям із науковим складом мислення.

– То чому б вам не звернутися до нього?

– Я ж сказав, сер, про «науковий склад мислення», але як практик ви не знаєте собі рівних – це визнають усі. Сподіваюся, сер, що я не дозволив собі зайвого…

– Хіба дещицю, – просвітлів Голмс. – Однак, докторе Мортімер, гадаю, що ви зробите цілком слушно, якщо негайно, без подальших відступів, розповісте мені, в чому полягає справа, для вирішення якої вам знадобилася моя допомога.

– У мене в кишені лежить один манускрипт, – почав Джеймс Мортімер.

– Я помітив це, як тільки ви увійшли, – сказав Голмс.

– Манускрипт дуже давній.

– Початок вісімнадцятого століття, якщо тільки не підробка.

– Як ви дізналися, сер?

– У бесіді зі мною ви весь час показуєте мені краєчок цього манускрипту дюймів у два шириною. Поганий же той експерт, який не зможе встановити дату документа з точністю до одного-двох десятиліть. Вам, можливо, доводилося читати мою невеличку працю з цього питання? Я датую ваш манускрипт тисяча сімсот тридцятим роком.

– Точна дата тисяча сімсот сорок другий, – доктор Мортімер вийняв рукопис із бокової кишені маринарки. – Цю родинну реліквію віддав мені на зберігання сер Чарльз Баскервіль, раптова і трагічна смерть котрого так схвилювала весь Девоншир три місяці тому. Я вважав себе не тільки лікарем сера Чарльза, але і його особистим приятелем. Це був чоловік владний, тямущий, дуже практичний і аж ніяк не фантазер, як ваш покірний слуга. І все ж він ставився до цього документа дуже серйозно і був готовий до того кінця, який його спіткав.

Голмс простягнув руку, взяв манускрипт і розправив його на колінах.

– Ватсоне, придивіться до написання букви «д». Це одна з тих особливостей, які допомогли мені встановити дату документа.

Я зиркнув через його плече на пожовклі аркуші з напівстертими рядками. Вгорі сторінки було написано: «Баскервіль-хол», а нижче стояли великі, розхристані цифри: «один, сім, чотири, два».

– Це, мабуть, якась хроніка.

– Так, хроніка одного переказу, який живе в родині Баскервілів.

– Але, наскільки я збагнув, ви прийшли порадитися зі мною з питання більш практичного і ближчого до нас за часом.

– Так, дуже близького! І справа не може чекати, її треба вирішити впродовж доби. Рукопис зовсім короткий, і він має безпосередній стосунок до справи. З вашого дозволу, я зачитаю вам текст.

Відкинувшись на спинку крісла, Голмс сполучив кінчики своїх пальців і з виглядом повної покірності долі заплющив очі. Доктор Мортімер обернувся до світла і високим скрипучим голосом став читати нам таку цікаву повість із давніх часів:

«Багато є свідчень про собаку Баскервілів, але, будучи прямим нащадком Г’юґо Баскервіля та наслухавшись про цього собаку від батька свого, а він – від мого діда, я вирішив записати цю історію, в автентичності якої не може бути жодних сумнівів. І хочу, діти мої, щоб ви увірували, що Вищий Суддя, котрий карає нас за гріхи наші, може і відпустити їх нам із властивим йому милосердям і що немає такого важкого прокляття, яке не можна було б спокутувати молитвою та покаянням. Тому віддайте ж забуттю страшні плоди минулого, але остерігайтесь грішити в майбутньому, щоб знову всім нам на погибель не дарувати свободу темним пристрастям, що заподіяли стільки зла всьому нашому роду.

Знайте ж, що за часів Великого повстання (історію його, написану лордом Кларендоном, чоловіком великої вченості, я настійно раджу вам прочитати) володарем маєтку Баскервіль був Г’юґо, нашого роду, і того Г’юґо можна цілком справедливо назвати чоловіком свавільним, нечестивим і безбожним. Сусіди пробачили б йому всі його гріхи, бо святі ніколи не жили в нашій місцині, але в характері Г’юґо була схильність до безрозсудних і жорстоких жартів, що і зробило ім’я його притчею во язицех в усьому Девоні. Сталося так, що цей Г’юґо покохав (якщо тільки можна назвати його темну пристрасть настільки чистим словом) доньку одного фермера, землі котрого сусідували з маєтком Баскервілів. Але юнка, відома своєю скромністю та чеснотою, боялася навіть його імені й усіляко уникала сусіди. Якось, а це було в день архістратига Михаїла, Г’юґо Баскервіль вибрав серед своїх товаришів шістьох, найвідчайдушніших і розбещених, прокрався до ферми і, знаючи, що батька і братів дівчини немає вдома, викрав її. Повернувшись у Баскервіль-хол, він сховав полонянку в одному з горішніх покоїв, а сам, як зазвичай, став бенкетувати з товаришами. Нещасна ледь не втратила розуму, чуючи співи, крики й огидну лайку, що долітали знизу, бо, за свідченням тих, хто знав Г’юґо Баскервіля, він був настільки нестриманий на язик захмелівши, що, здавалося, такі безбожні слова можуть спопелити людину, котра осквернила ними уста свої. Наприкінці страх довів дівчину до того, що вона зважилася на вчинок, від якого відмовився б і навіть дуже спритніший і відважний чоловік, а саме: вибралася на карниз, спустилася на землю плющем, що обплітав (і досі обплітає) південну стіну замку, і побігла через болото в рідну домівку, яка була розташована від маєтку Баскервілів за три милі.