Через якийсь час Г’юґо покинув гостей, маючи намір віднести своїй полонянці їжу та питво, а може, в його думках було і щось гірше, але побачив, що клітка порожня, а пташка випурхнула на волю. Тоді ним опанував нечистий, бо він збіг униз сходами до бенкетної зали, вистрибнув на стіл, розкидав фляги та страви, та присягнув привселюдно віддати тіло своє і душу силам зла, якщо зуміє наздогнати втікачку. Бенкетувальники стояли, вражені люттю, що закипала в ньому. Один із присутніх, найбезсердечніший і п’яний, як чіп, гукнув, що треба пустити собак по сліду. Почувши такі слова, Г’юґо вибіг зі замку, наказав конюхам осідлати його коня вороного, спустити собак і, давши їм понюхати хустинку, загублену дівчиною, поскакав слідом за зграєю, що заливалася гавкотом, по залитому місячним світлом болоту.

Бенкетувальники на якийсь час сторопіли, не втямивши відразу, з чого б це піднялася така метушня. Але ось до їхніх затуманених винними парами мізків дійшло, яку чорну справу замислили на просторах торф’яних боліт. Тут усі зарепетували: хтось вимагав коня, хтось пістолет, хтось ще одну флягу вина. Потім, трохи отямившись, вони всією компанією, а було їх тринадцятеро, пострибали на коней і приєдналися до погоні. Місяць сяяв яскраво, переслідувачі скакали всі в ряд тим шляхом, яким, за їхніми розрахунками, мала б утікати панночка, якщо вона мала намір дістатися до рідної домівки.

Промчавши милю чи дві, вони зустріли пастуха з отарою та спитали його, чи не бачив він погоню. А той, як розповідають, спочатку не міг вимовити ні слова від страху, та все ж спромігся зізнатися, що бачив нещасну дівчину, слідами котрої мчали собаки. «Але я бачив і дещо інше, – додав він. – Г’юґо Баскервіль проскакав повз мене на вороному коні, а за ним мовчки гнався собака, і не дай мені Боже побачити ще колись такий виплодок пекла у себе за спиною!»

П’яні сквайри насварили пастуха та поскакали собі далі. Але незабаром сироти заметушилися у них на шкірі, бо вони почули тупіт копит, і слідом за тим ворона коняка, вся в піні, пролетіла повз них без вершника і з кинутим повіддям. Безпутні гульвіси збилися в купу, оскаженівши від страху, але все ж продовжили свій шлях, хоча кожен із них, якби був тут сам-один, без товаришів, з радістю повернув би свого коня назад. Вони повільно просувалися вперед і нарешті побачили собак. Вся зграя, що здавна славилася чистотою породи та своєю лютістю, жалібно верещала, продираючись униз у глибокий яр, деякі собаки крадькома відбігали убік, а інші, наїжившись і виблискуючи очима, намагалися пролізти у вузький видолинок, що відкривався перед ними.

Вершники зупинилися, як можна здогадатися, набагато тверезіші, ніж були, коли подалися у дорогу. Більшість із них не відважувалися ступити вперед навіть крок, але троє найсміливіших або все ще п’янючих спрямували коні в глиб яру. І там їхнім поглядам відкрилася широка галявина, а на ній виднілися два великих кам’яних стовпчики, встановлені тут ще в доісторичні часи. Такі стовпи трапляються на болотах і зараз. Місяць яскраво освітлював галявину, посеред якої лежала нещасна панночка, котра померла від страху й утрати сил. Але не встигли троє відчайдушних гультяїв побачити її бездиханне тіло і тіло Г’юґо Баскервіля, що лежало поруч, як відчули, що волосся заворушилося у них на головах. Жах! Над чоловіком схилилося мерзенне чудовисько – величезна, чорної масті тварюка, схожа своїм виглядом на пса, але вища і крупніша за всіх собак, яких будь-коли доводилося бачити смертному. І це страховисько у них на очах роздерло горло Г’юґо Баскервілю й, обернувши до них свою закривавлену морду, глипнуло палаючими очима. Тоді мисливці заверещали, зціпенівши від страху, але очуняли та репетуючи помчали щодуху по болотах. Один із них, подейкують, помер тієї ж ночі, не витримавши того, чому довелося бути свідком, а двоє інших до кінця днів своїх не могли оговтатися від такого важкого потрясіння.

Такий от, діти мої, переказ про собаку, що заподіяв з того часу стільки бід нашому роду. Й якщо я вирішив записати його, то лише в надії на те, що знане менше терзає нас жахом, ніж недомовки та домисли.

Чи є сенс заперечувати, що багато наших родичів умирали смертю раптовою, страшною та таємничою? То ж нехай же не залишить нас доля своєї невимовною милістю, бо вона не стане вражати невинних, народжених після третього та четвертого коліна, котрим загрожує помста, як сказано в Євангелії. І саме цій долі доручаю вас, діти мої, і заклинаю: остерігайтеся виходити на болото в нічний час, коли сили зла панують безроздільно.

Прочитавши цю дивовижну оповідку, доктор Мортімер зсунув окуляри на чоло та втупився в пана Шерлока Голмса. Той позіхнув і кинув недопалок у камін.

– Ну, то що? – сказав він.

– Вважаєте, що це не цікаво?

– Цікаво для тих, хто кохається в казках.

Доктор Мортімер вийняв із кишені складену вчетверо газету:

– Гаразд, пане Голмс. Тепер ознайомлю вас із сучаснішим матеріалом. Ось номер «Девонширської хроніки» від чотирнадцятого червня цього року. У ньому вміщено короткий звіт про факти, встановлені в зв’язку зі смертю сера Чарльза Баскервіля, що спіткала його за кілька днів до цього.

Мій приятель трохи посунувся вперед, і погляд у нього відразу став уважним. Поправивши окуляри, доктор Мортімер почав читати:

«Раптова смерть сера Чарльза Баскервіля, можливого кандидата від партії лібералів на майбутніх виборах, справила дуже глибоке враження на весь Середній Девоншир. Хоча сер Чарльз порівняно нещодавно облаштувався в Баскервіль-холі, своєю привітністю та щедрістю він встиг здобути собі любов і повагу всіх, кому доводилося мати з ним справу.

У наші дні панування нуворишів3 приємно знати, що нащадок стародавнього роду, котрий знав і кращі часи, зміг власними руками нажити собі статки й обернути їх на відновлення колишньої величі свого імені. Як відомо, сер Чарльз здійснював досить прибуткові операції в Південній Африці. На противагу тим людям, котрі не зупиняються доти, доки колесо фортуни не повернеться проти них, він, із властивою йому тверезістю розуму, реалізував свої прибутки та повернувся в Англію зі солідним капіталом. У Баскервіль-холі сер Чарльз оселився всього лише два роки тому, але чутки про різні вдосконалення та плани розбудови маєтку, перервані його смертю, встигли поширитися повсюдно. Будучи бездітним, він не раз висловлював намір ще за життя винагородити своїх земляків, й у багатьох тутешніх жителів є особиста причина оплакувати його передчасну кончину. Про щедрі пожертви сера Чарльза на потреби доброчинності як у місцевому обсязі, так і в масштабі всього графства неодноразово згадувалося на сторінках нашого часопису.

Не можна сказати, щоб слідству вдалося повністю з’ясувати обставини смерті сера Чарльза Баскервіля, хоча вони все ж поклали край чуткам, народженим місцевими забобонними мізками. У нас немає жодних підстав підозрювати, що смерть настала не з природних причин. Сер Чарльз був удівцем і, якщо можна так сказати, трохи диваком. Незважаючи на свої великі статки, він жив дуже скромно, і весь штат домашньої прислуги в Баскервіль-холі складався з подружжя Берріморів. Чоловік виконував обов’язки дворецького, а дружина – економки. У своїх свідченнях, які збігаються з показами близьких друзів покійного, Беррімори зазначають, що здоров’я сера Чарльза останнім часом помітно погіршилося. За їхніми словами, він страждав на ваду серця, про що свідчили різкі зміни кольору обличчя, задишка та пригнічений стан душі. Доктор Джеймс Мортімер, близький приятель і домашній лікар покійного, підтвердив це своїми свідченнями.

З формального боку все сталося дуже просто. Сер Чарльз Баскервіль мав звичку гуляти перед сном по знаменитій тисовій алеї Баскервіль-холу. Подружжя Берріморів засвідчило, що він ніколи не зраджував цій звичці. Четвертого червня сер Чарльз оголосив про свій намір поїхати наступного дня до Лондона та наказав Беррімору приготувати йому речі для від’їзду, а ввечері, як завжди, вирушив на прогулянку, під час якої завжди викурював сигару. Додому сер Чарльз більше не повернувся. Опівночі, побачивши, що двері в хол все ще не замкнені, Беррімор стривожився, засвітив ліхтар і подався на пошуки свого господаря. Того дня було вогко, і сліди сера Чарльза ясно виднілися на алеї. Посеред цієї алеї є хвіртка, яка веде на торф’яні болота. За певними ознаками сер Чарльз стояв біля неї кілька хвилин, а потім пішов далі… і в самому кінці алеї був виявлений його труп.