– Ні.

– А як виглядає та алея?

– З боків висока зелена огорожа з тісно зрощених старих тисів. Посередині – доріжка футів вісім у ширину.

– А між кущами та доріжкою є щось?

– Так, по обидва боки тягнеться смужка дерну близько шести футів у ширину.

– Якщо я правильно вас зрозумів, в алеї є хвіртка?

– Так, і ця хвіртка провадить на болото.

– А інших виходів туди немає?

– Немає.

– Отже, в тисову алею можна потрапити або безпосередньо з будинку, або через хвіртку, яка провадить на болото?

– Є ще один вихід – через альтанку в дальньому кінці.

– Сер Чарльз дійшов туди?

– Ні, він лежав кроків за п’ятдесят від неї.

– Тепер, докторе Мортімер, будьте ласкаві відповісти мені на одне дуже важливе запитання: помічені вами сліди були не на траві, а на доріжці?

– На траві слідів зазвичай не видно.

– Вони були на тому ж боці доріжки, де хвіртка?

– Так, на самому краєчку, ближче до хвіртки.

– Дуже цікаво! Ще одне запитання: хвіртка була зачинена?

– Не тільки зачинена, але і замкнена на висячий замок.

– Якої вона висоти?

– Футів із чотири.

– Отже, через неї можна перелізти?

– Ще й як.

– А біля самої хвіртки вдалося щось виявити?

– Ні, нічого особливого.

– Боже милий! Невже там не подивилися?

– Ні, я дивився.

– І нічого не знайшли?

– Там важко було щось розібрати. Сер Чарльз, мабуть, простояв біля хвіртки хвилин із п’ять-десять.

– Чому ви так гадаєте?

– Тому що попіл двічі впав із його сигари.

– Чудово! Ось такий помічник нам знадобиться! Еге ж, Ватсоне? Ну, а сліди?

– Галька була поцяткована собачими слідами. Інших я не помітив.

Шерлок Голмс нетерпляче вдарив себе долонею по коліну.

– Ах, якщо б я сам там був! – вигукнув він. – Це, мабуть, надзвичайно цікава справа. Які багаті можливості для серйозного наукового розслідування! Галька – це така сторінка, на якій я міг би стільки всього прочитати! А тепер вона розмита дощем, затоптана черевиками допитливих фермерів… Ах, докторе Мортімер, докторе Мортімер! Чому ж ви мене відразу не покликали? Який гріх на вашій совісті!

– Я не міг звернутися до вас, пане Голмс: адже тоді мені б довелося оприлюднити всі ці факти, а я вже пояснив, що мене стримувало від такого кроку. Крім цього…

– Що ж ви вагаєтесь?

– Є певна галузь, де безсилий навіть проникливий і найдосвідченіший детектив.

– Ви натякаєте, що ми маємо справу з надприродною силою?

– Я цього не сказав.

– Не «сказав», але «думаю»?

– З того часу, як сталося це нещастя, пане Голмс, мені розповіли про кілька випадків, які важко пов’язати з природним станом речей.

– Наприклад?

– Я з’ясував, що дехто з місцевих мешканців ще до трагічної смерті сера Чарльза бачив на болотах якусь дивну істоту, що точно відповідає описам Баскервільського демона і не схожа на жодну іншу тварину, відому науці. Всі, хто бачив її, стверджували, як один: це страховисько світиться, як привид неймовірних розмірів. Я опитав цих людей. Їх було троє: наш сусіда, чоловік вельми тверезих поглядів на речі, тутешній коваль і один фермер. Усі вони розповідають про жахливого привида, майже слово в слово повторюючи опис того пса, про якого йдеться в легенді. Вірте мені, пане Голмс: у всій нашій окрузі панує жах, виходити на болото вночі ніхто не наважується, хіба тільки найвідчайдушніші сміливці.

– І ви, людина науки, вірите, що це явище надприродне?

– Я вже й сам не знаю, чому вірити.

Голмс стенув плечима.

– Досі моя розшукова діяльність проходила в межах цього світу, – зронив він. – Я борюся зі злом у міру своїх скромних сил і можливостей, але повставати проти самого прабатька зла буде, мабуть, занадто самовпевнено з мого боку. Однак, ви не станете заперечувати, що сліди на гравії – річ цілком реальна?

– Собаці, про якого йдеться в переказі, не можна відмовити в реальності, якщо він зміг загризти чоловіка. І все ж в ньому було щось демонічне.

– Бачу, що ви остаточно перекинулися на бік містиків, докторе Мортімер. Тоді скажіть мені ось що. Якщо ви вже стали на таку точку зору, навіщо вам знадобився я? Ви кажете мені, що розслідувати обставини смерті сера Чарльза марна річ, і водночас просите мене взятися за це.

– Я ні про що таке вас не просив.

– Тоді чим я можу допомогти вам?

– Порадою. Скажіть мені, як мені поводитися з сером Генрі Баскервілем, котрий приїздить на вокзал Ватерлоо, – доктор Мортімер зиркнув на годинник, – рівно через годину і п’ятнадцять хвилин.

– Це й є спадкоємець?

– Атож. Після смерті сера Чарльза ми все про нього розвідали та з’ясували, що чоловік господарює у себе на фермі, в Канаді. Судячи з відгуків, це чудовий, дуже достойний молодик. Я зараз виступаю не як лікар, а як довірена особа та розпорядник заповіту сера Чарльза.

– Інших претендентів на спадщину немає?

– Ні. Єдиний інший родич, про котрого нам вдалося дещо дізнатися, це Роджер Баскервіль, молодший брат нещасного сера Чарльза. Всіх братів було троє. Середній, котрий помер замолоду, – батько цього Генрі. Молодший, Роджер, вважався в сім’ї білою вороною. Він успадкував баскервільську деспотичність і був як дві краплі води схожий на родинний портрет того самого Г’юґо Баскервіля. В Англії Роджер накоїв дурниць, тому був змушений сховатися в Центральній Америці, де і помер 1876 року від жовтої пропасниці. Генрі – останній нащадок роду Баскервілів. Через годину і п’ять хвилин я маю зустріти його на вокзалі Ватерлоо. Він надіслав мені телеграму, що сьогодні вранці приїжджає в Саутгемптон. Так ось, пане Голмс, порадьте, як мені з ним бути?

– А чому б йому не поїхати відразу в свій родовий маєток?

– Природно, що таке рішення напрошується само собою. Але згадайте, що всі Баскервілі, котрі жили там, закінчували трагічно. Я впевнений, якби в сера Чарльза була можливість побалакати зі мною перед смертю, він заборонив би мені привозити останнього нащадка стародавнього роду в це страшне місце. І водночас не можна заперечувати, що добробут усієї нашої сумної, злиденної округи залежить від того, чи погодиться сер Генрі жити в своєму маєтку, чи ні. Якщо Баскервіль-хол буде пустувати, всі плани сера Чарльза зазнають краху. Я боюся, як би моя особиста зацікавленість у наших місцевих справах не взяла гору, тому й звертаюся за порадою до вас.

Шерлок задумався.

– У двох словах справа виглядає так, – сказав він нарешті. – Ви вважаєте, що якась зла сила робить Дартмур небезпечним для Баскервілів. Чи правильно я вас зрозумів?

– У будь-якому разі, підстави для таких застережень є.

– Гм. Але якщо ваша теорія про надприродні сили правильна, то вони можуть дістатися до цього молодика не тільки в Девонширі, але й у Лондоні. Важко уявити собі нечистого з такою містечковою владою. Адже це ж не якийсь там член парафіяльної управи.

– Якщо б вам довелося зіткнутися з усім цим самому, пане Голмс, ви б не стали так жартувати. Отже, ви вважаєте, що спадкоємцеві байдуже, де бути – в Лондоні чи Девонширі? Він приїжджає через п’ятдесят хвилин. Порадьте, що я маю робити?

– Раджу вам, сер, викликати кеб, узяти з собою свого спанієля, який шкребеться біля вхідних дверей, і їхати на вокзал зустрічати сера Генрі Баскервіля.

– А потім?

– Потім ви будете чекати, поки я обміркую подальший план дій, а до того часу нічого йому не кажіть.

– Скільки вам знадобиться часу на це?

– Одна доба. Я буду вам дуже зобов’язаний, докторе Мортімер, якщо ви з’явитесь сюди завтра о десятій годині ранку та приведете із собою сера Генрі Баскервіля. Мені треба познайомитися з ним.

– Домовилися, пане Голмс.

Він записав дату та годину побачення на манжеті і, так само неуважно озираючись на всі боки, швидко вийшов з кімнати.

Шерлок гукнув його зі сходів:

– Ще одне запитання, докторе Мортімер. Ви кажете, що привида на болотах бачили і раніше?

– Авжеж, про це розповідають аж троє.