— Та ти, хай Бог милує, може і лікар, а до Іветти спеціалістів треба, — все товкла нянька.
І тоді Ліда сказала їй правду:
— Маму ж у лікарню заберуть…
— І що?
— Ні, Ангеліночко. Я не хочу… без мами!
Нянька захрестилася, заплакала.
— Бідна Іветта…
Стас навідувався до Іветти вдень, коли Ліда практикувала в клініці. Йому з Лідою говорити про що? Все сказав! Хай вирішує. Сидів біля тещі, все намагався розвеселити її анекдотами. Іветта слабко всміхалася, наче підтримувала відчайдушні намагання Дезінфікатора, та іноді засинала просто на середині чергової історії, і тоді Стас тихенько виходив зі спальні, питав няньку:
— Може, щось допомогти треба, добра пані?
— А давай, Стасику, телевізора до Іветти у спальню затягнемо, — попросила раз нянька. — Бо вже два тижні лежить та у стелю дивиться. Хіба то діло?
Стас ухопив пласку панель, без зусиль переніс до тещиної спальні, де метка Ангеліна вже звільнила від дріботи комод навпроти Іветтиного ліжка.
— Ой, святі-грішні, як ловко! — раділа. — Хоч якась розрада бідній Іветті.
— Хіба їй до «Камеді-клабу»? — хмикнув Стас.
— А я гарну штуку придумала, — відповіла нянька. — Казатиму Іветті, що зараз у телевізорі Платосика покажуть. Вона й відволічеться. От побачиш! Умикай.
Стас увімкнув панель, екран засвітився. Ангеліна посунула до Іветти, нахилилася їй до вуха.
— Іветто Андріївно! Ви мене чуєте? Зараз Платона по телевізору покажуть. Ви чуєте? Платона… Ану дайте я вам подушку краще під голову підкладу. Щоб вам видно було… Дивіться уважно, щоби не пропустити…
Стас стояв спиною до телевізора, все на Іветту дивився і такою дурною здалася йому няньчина вигадка, що аж роздратувався:
— Знаєте, добра пані, ви би краще… — І замовк, бо очі Іветти Андріївни Вербицької раптом засяяли так ясно і радісно, що Стас перелякався. А вона вже з божевільною, збудженою усмішкою силувалася підвестися, показувала тремтячим пальцем в екран.
Стас озирнувся і не повірив очам. На екрані — певно, репортаж про сільгосппідприємство. Зелене поле, за ним — покручена дорога. Хати аж на обрії. На передньому плані капітальний дядько у картузі махав рукою в бік поля, щось пояснював зеленому, як те поле, журналісту. А на задньому плані… покрученою дорогою йшла дивна трійця — і Стас тієї ж миті впізнав одного. Платон! Він ішов і всміхався, — волосся відросло ще більше, борода. От чудило! Сорочка на грудях розстебнута, босий. Тримав за руку тендітну вагітну дівчинку. Рая? Платон казав їй щось, певно, дуже веселе, бо Рая сміялася, притримуючи рукою великий живіт. Теж боса. І щасливі. Видно ж — такі щасливі! От босяки! От чортяки! Веселяться! Супутника собі звели. Третього — молодого чоловіка років тридцяти — Стас не знав. Та ті двоє…
— Платон! — закричав Стас на все горло. — Ну зараза! Платон! — Сміявся і плакав, витирав кулаком сльози і геть їх не соромився. — Іветто Андріївно! Платон!
— Господи, Платосик! — і собі голосила Ангеліна.
Стас рвучко подався до екрана: дядько ще говорив, та дивна трійця вже зникла.
— Ангеліно! Папір! Ручку! Швидше! — закричав.
— Для чого? Для чого?! — Ангеліна тремтіла від сліз і з нервів чомусь просте питання повторила двічі.
— Неси, блін! — кричав Стас. Припав до екрана, читав титри внизу. — Віктор Іванович Гай, Полтавська область. Козли! А село. Село яке? Ангеліно! Записуй. Гай Віктор Іванович. Полтавська область.
— Та записала! Записала! — Нянька й сама кричала, як на пожежі: — Господи. Оце щастя! Оце щастя! А ти, Стасику, казав — дурне діло.
— Тепер я його точно знайду, — азартно вишкірився Стас.
— Оце щастя! Іветто Андріївно… — Ангеліна посунула до ліжка. Зупинилася. Якось здивовано запитала: — Іветто Андріївно… А ви що… померли?
Стас відірвався від папірця, на якому нянька записала прізвище капітального дядька з Полтавщини, обернувся до ліжка — Іветта Андріївна Вербицька дивилася в небеса і всміхалася тією незбагненою усмішкою вічного щастя, що при житті спалахує і зникає так швидко, що й не насолодитися вдосталь, і лише смерть фіксує її на чарівних вустах, якщо людина помирає щасливою…
Розділ 10
Я сирота…
Ліда зайшла до кімнати відпочинку клініки, де лікарі нашвидкуруч випивали каву, безпорадно озирнулася і повторила:
— Я сирота… Тільки-но померла моя мама…
Кімнату накрила тиша. Тільки електричний чайник знай булькотів окропом.
— Пані Лідо… — Зоряна оговталася першою, підбігла до Ліди, обійняла. — Сонечко. Тримайтеся…
— Мама… Моя мама, — усе повторювала Ліда. — Моя мама…
Колеги залопотіли. Хтось підсував Ліді крісло, хтось уже визвався довезти її додому, хтось пропонував підмінити на прийомі.
— Моя мама… — усе бубоніла Ліда. Дивилася на колег, ніби перевіряла — чи вірять? Не в те, що померла. Що — мама…
Зоряна поїхала з Лідою. Разом піднялися у професорську оселю, а там Стас з Ангеліною уже метушаться. І дзеркал нема, і телевізора, і свічки горять, і дух стоїть такий скорботний, паморочливий, що серце додолу падає, як ото жінки на землю валяться і голосять. Так і серце. Стас обійняв чорну від горя Ліду, пригорнув до себе:
— Треба Платона привезти… З матір'ю попрощатися…
— Що?
— Ми Платона нині по телевізору бачили. Й Іветта бачила… Так зраділа…
— То це він… Він маму вбив…
— Лідусю, святі-грішні! Побійся Бога, дитино… — заплакала нянька.
Ліда вивільнилася з чоловікових обіймів, повільно пішла до Іветтиної спальні. Як же так? Чого ж так скоро? Інші он роками лежать, а мама… Ліда тільки скупалася в тій радості — бути для мами єдиною надією і підтримкою, а вона… Не їй, Лідочці, віддала свій останній погляд. Платонові!
Біля Ліди став Стас.
— Я на телебачення. Розпитаю, де саме знімали сюжет, у якому ми Платона побачили… Привезу його… Їх…
— Ні, — прошепотіла затято. — Я проводжатиму маму. Завтра поховаємо.
Іветтине тіло переправили до моргу. Усі крутилися, бо справ до біса багато: довідка і свідоцтво про смерть, тільки після цього — труна, оркестр, місце на кладовищі, поминальний обід у ресторані, бо ж у медичних колах Іветту Андріївну Вербицьку знали. А ще панахида. Одяг увесь Іветтин перебрати, щоб у старому чи завеликому в останню путь не відправити. Увечері попадали. Нянька за звичкою накрила у вітальні стіл до чаю, та ніхто й не доторкнувся.
— Як ти, Лідо? — запитав Стас.
Ліда підвела на чоловіка зболілі очі, прошепотіла:
— Дякую, що ти поряд…
Поховали гідно. Тільки люд, що зібрався віддати Іветті останню шану, дещо дивувався, що професорська донька намагається бути на крок ближче до труни, ніж інші, та все нервово озирається, ніби не дозволяє тим, іншим, стояти поряд, але вирішили, що горе і не таке з людьми робить. А Ліді Вербицькій і тридцяти нема. Ой рано маму втратила…
Наступного ранку після похорону, біля свіжої Іветтиної могили Стас сказав:
— Поїду… Пошукаю Платона…
— Навіщо? — тьмяно запитала Ліда. — Він хотів піти і пішов…
— А про Іветтину смерть він повинен знати?! — гарячкував Дезінфікатор. — Чи це тільки твоя мама… твоє горе, Лідо?!
Ліда напружено зиркнула на Ангеліну: мовчи!
— А я оце думаю, може, Лідуся і діло каже… — залопотіла нянька. — Може, й не треба Платосику про материну смерть знати? Воно ж хворе, ще зляже…
— Знаєте, добра пані! Ви краще Ліду до тями тут повертайте. Чаї свої трав'яні варіть, саму не залишайте. Добре? А з Платоном я сам розберуся.
— Навіщо? — відчайдушно прошепотіла Ліда.
— Я Іветті пообіцяв, — відповів Стас.
Зірватися з місця в момент не вийшло. Кілька днів Стас простирчав на телеканалі, і, коли врешті дізнався, звідки був репортаж, на складах у Вишгороді сталася невеличка, але таки пожежа, тож певний час Стас спілкувався зі страховиками, пожежниками, міліцією, намагався оцінити збитки і відшукати винного. А потім застудився посеред літа, та й Ліда поводилася дивно — ніяк її не залишити. Щодня ходила по храмах, роздавала милостиню, наказувала:
