— Привіт, Тохо! — Ліда мало не розридалася. Та хіба можна? Мати раз і назавжди заборонила виказувати при Платонові сильні емоції.

Платон відволікся від книжки, подивився на сестру.

— Лідо… Ти знаєш таке слово «віварій»?

— Ні…

— Хочеш знати?

— Так.

Платон відклав словник, уважно подивився на сестру.

— Літера «В»! Віварій. Від латинського «віваріум». «Вівус» значить, «живий». Віварій — приміщення для утримання піддослідних тварин. Чи призначених для демонстрації. Дуже просто. Так?

— Так. — Вона ще думала про інше.

— Ми живемо у віварії? — Почула голос брата.

— Що? — Похолола. — Ти… Ти не так зрозумів…

— Як треба розуміти?

— Чекай… Давай я тобі розкажу…

— Де дівся твій живіт? Ти розповісти обіцяла минулого разу, а потім зникла…

— Ти скучав?

— Так, але не дуже, — відповів спокійно. — Я розмовляв із тобою, коли спав.

— Як це? Я… снилася тобі? Приходила вві сні?

— Ні. Уві сні приходить тато і кінь. Пам'ятаєш того коня?

— Так. А я?.. Хіба не разом із тим конем? І татом?

— Ні, — відповів Платон серйозно. — Я розмовляю з тобою, коли вдаю, що сплю.

— Що? — Здавалося, цей день ніколи не вичерпає приголомшливих новин. — А нащо ти вдаєш, що спиш?

— Ми всі живемо у віварії, Лідо, — спокійно сказав Платон і згорнув словник.

Розмову закінчено. Коли брат припиняв спілкування і заглиблювався у власний світ, Іветта категорично забороняла турбувати його. Та сьогодні був особливий день.

— Ти… Ти вивчаєш нове слово? — Лідин голос затремтів. Вона хотіла спитати про інше. Як у святого, як у блаженного, що розмовляє з Богом. Про те, що мав на увазі Платон, коли сказав: «Ми всі живемо у віварії»… Хто це — всі? Мама, Ангеліна і вони з Платоном? Чи взагалі — всі…

Платон уже відклав книжку.

— Ні, — відповів. — Я не вивчаю нове слово. Я ще не розібрався з цим…

Стас спочатку не повірив. Скривився презирливо.

— І куди твоя матінка поїхала наречену шукати? У психушку?

— Навіщо ти так, Стасику? — образилася Ліда. — Ти нічого не знаєш про мого брата. Ти бачив його лише раз чотири роки тому. Платон… виріс. Став таким…

— Надзвичайним?

— Це не смішно. Припинімо. Дарма я розповіла…

— Значить, до матінки ходила? — врешті второпав Дезінфікатор.

Ліда насторожилася.

— Я не хотіла… Так вийшло. Ти сам наполягав… Її не було. Вона шукає дівчину… Для Платона.

— Лідо! Ти жартуєш?

Подивився на дружину. Ні. Які жарти? На очах сльози, зблідла. Насупився. Так ось за що грошики… «А мені що?! — подумав. — Я ж не збираюся того Платона всиновлювати і зад йому підтирати. Хай що хоче, те й робить. Ліду шкода. Буде тепер перейматися».

— Ну досить, досить… Усе добре. У матінки твоєї нічого не вийде. Забудь.

— Я спробую…

Стас заглянув Ліді в очі:

— Відволічемося? Хочеш?

— Так, — насторожено. — Тільки зараз… навряд чи вийде.

— Вийде, Лідо. Повір!

Із усмішкою всадовив її на диван, відкрив кейс, витяг диск.

— Що це? — запитала здивовано.

— Сюрприз!

Уставив диск у DVD-програвач домашнього кінотеатру з екраном на півстіни. Підсів до Ліди, обійняв. Умикнув.

— «Дискавері»? — спробувала вгадати наївна Ліда.

На екрані виникла повногруда гола білявка і без увертюр хижо вхопила за груди так само голу й таку ж гидку брюнетку. Кімната наповнилася тваринним стогоном… Стас збуджено заіржав. Ухопив Ліду за груди: дикий нічний секс після тієї пригоди не забувся, вимагав розвитку!

— Німецьке порно… — тільки і прохрипів. — Роби з нами, роби як ми, роби краще за нас! Що? Зробимо їх, Лідо?! Е, дівчинко! Чому твої ручки скучають… Я весь твій…

Морозяка розгулявся — руки й у рукавичках дубіли. Цілував у щоки, нагадував: за тиждень Новий рік! Нове щастя, радість, мрії і сподівання. Загорніть у стару ковдру печалі, викиньте на мороз. Хай застигнуть хоча б до весни, а весна зі своїми рецептами прилетить. Допоможе.

Ліда поспішала до клініки і, хоч до початку прийому лишалося не більш як двадцять хвилин, не зупиняла таксі. Пішки. Ковзалася на льоду, устрявала в кучугурах снігу, всміхалася: ціла година справжнього життя! Просто йти вулицею, відчувати себе частинкою людської метушні. Сніг рипить, діти сміються, над головою не стеля — небо. Справжнє життя.

Іншого часу подихати свіжим повітрям не було. Весь інший час Ліда і свіже повітря не перетиналися. Після роботи заїжджав Стас — прокурений салон «тойоти» навіть думки робив смердючими. З роботи — додому. У тепло, до задухи. Там тіло відпочине, якщо Стас відволічеться на справи чи поїде до друзів на покер. А думки не відпочивали — вічним двигуном. День минув. Далі… Що далі?

Життя перетворилося на дурний кросворд: напишеш слово по горизонталі, вертикаль утратиш. Відтоді, як восени Іветта заборонила Ліді приходити до квартири на Подолі, трійко по тридцять днів минуло. Новий рік радіти радить, а Ліда досі намагається всі клітини свого кросворда без утрат заповнити.

Головне… Головне — Стас! Це нічого, що її вивертає від огидної порнухи. Стаса це заводить, тож стерпить. Вона навчилася так артистично імітувати оргазм, що Стас навіть обіцяє пошукати більш енергійне відео для дружини-дикунки. Усе на екран витріщається. Не тане в Лідиних очах, як раніше. Глянув би в очі, усе зрозумів би.

Головне… Маму не втратити — ось головне. Мати — все. Як її любов зберегти, щоб Стас не дізнався? Як переконати маму, що Стас — то інше? То не заважає Ліді увесь трепет своєї душі віддавати мамі.

Головне… Тоха, сонце! Не покине брата! Вона за ним до скону доглядатиме, бо мама заради неї брата народила! Заради неї!

Забрехалася — політики позаду. Стасові каже: «До мами не піду!» та до Іветти в клініку біжить. «Твоя правда, матусю. Краще мені поки до Платона не ходити. І він заспокоїться, і я одужаю». І до брата. «Тохо, це наш секрет! Не кажи мамі, що я приходила!» Няньку обніме: «Ангеліно, прости вже… Ти молися за нас усіх, щоб мама Платону нареченої не знайшла».

— А ти думаєш, з якого дива матінка твоя три місяці б'ється головою об стіну, а стіна — стоїть! Бо молюся. Молитвою міцнішає стіна непорушна. Не дає матері твоїй шлюб той гріховний влаштувати, — відповідала нянька.

Усе чисто про Іветтині мандри розповідала. Як та найняла одного таксиста, щоби возив її на пошуки ляльки для сина хоч за тисячу кілометрів. Грошей тому Юркові дала немало.

— Навіщо? — випитувала Ліда.

— Щоб автівка була у її розпорядженні в будь-який час. Ото хлопцю підфартило!

— І що — тисячі кілометрів наїздили?

— Тисячі — не тисячі, але й по тижню десь блукала.

— І де?

— Сам чорт знає, Лідусю. Хіба ти матір свою не знаєш? З неї правди не націдиш. Не та персона.

Наприкінці грудня Ліда помітила зміни в поведінці Іветти. Мати знову більше часу стала віддавати славній місії всіх Вербицьких: читала лекції в медуніверситеті, оперувала у приватній клініці, керувала науковою лабораторією.

— Здається мені… Мама трохи заспокоїлася, — сказала няньці. — Може, передумала Тоху женити?

— Схоже на те, — погодилася Ангеліна.

— Ти би дізналася в неї, — попросила Ліда.

— Таке дурне просиш, ніби матері не знаєш, — зітхнула нянька.

А Ліді аж серце обривається — так треба знати материні плани. Головне — зрозуміти: Ліда в тих планах є? Три місяці — таємними наскоками у рідний дім! Три місяці вештатися навколо нього й спостерігати за вікнами власної кімнати! Скільки ще?

Вихід побачила так несподівано, що насилу дочекалася закінчення прийому хворих. Перепросила в Зоряни, з якою обіцяла відвідати традиційний новорічний «Лускунчик» в оперному, і до матері в клініку. Задихалася від хвилювання! Як усе геніально складається! Стас думає, що вона на балеті. Мобільний можна вимкнути.

— Іветта Андріївна на операції, — пояснив адміністратор клініки.