— А-а… Це не студентські… Тут ми з колегами після семінару в Москві.

Ліда глянула на фото.

— Можна?

— А-а, Лідочка! — усміхнувся Ларіонов. — Упізнала батьків?

— Так, — сентиментальна, як романс.

Яків Петрович тицьнув сухим пальцем у світлину.

— Петро Григорович… Який лікар був! Іветта… М-м… Красуня. Вісімдесят п'ятий рік. Як мама почувається?

— Вісімдесят п'ятий? — Ліді здалося, вона не розчула.

— Так, вісімдесят п'ятий. Пам'ятаю, ніби вчора було. Парадокси людської пам'яті. Іноді я забуваю те, що зробив п'ять хвилин тому, але чітко пам'ятаю події двадцятип'ятирічної давнини. Як мама, Лідочко? Здорова?

— Дякую, Якове Петровичу. Здорова. А… дозволите фото у вас на день-два позичити? Мамі покажу…

Професор Ларіонов усміхнувся по-дитячому радісно, кивнув. Ліда взяла світлину, похапцем перевернула — на звороті напис олівцем: «Москва. 1985 рік».

— А сьогодні… яке? — спитала розгублено.

— П'ятнадцяте березня, Лідо! — почула бас Вані Бугая.

…Додому Ліда Вербицька повернулася опівночі.

— Де ти була?! — Стас розлютився не на жарт. Цілий вечір наярював на мобільний дружини, та вона не відповідала.

— Зустріч… Я зустрічалася з однокурсниками. Я ж казала тобі… — Ліда відповідала насилу — тьмяна, очі божевільні.

— Що з тобою?

— Не знаю, Стасику. Потім… Усе потім…

— Коли? — Дезінфікатор любив конкретику.

— Завтра…

Шістнадцятого березня о сьомій ранку Ангеліна заварила міцну каву для Іветти, наколотила домашнього сиру зі сметаною — кальцій! — розклала білосніжну серветку — бітте! Іветта заковтнула каву, ледве торкнулася до «кальцію», наказала викликати таксі.

— Ви сьогодні надовго? — поцікавилася нянька.

— Сьогодні операційний день, — відповіла. Віддала розпорядження: — Платона з Раєчкою не буди. Хай посплять… Раєчці треба розслабитися й відпочити перед операцією. А Лідочці зателефонуй о дев'ятій. Нагадай: після обіду чекаю на неї у своєму кабінеті. Хай поквапиться.

— Підгоню, не хвилюйтеся.

Ангеліна прибрала зі стола, прилипла до вікна. Сніг… От дурна погода. Половина березня — коту під хвіст. І сипле, і сипле перед очима білим, наче інших кольорів геть нема. Уявила, якби сніг раптом став зеленим. Або жовтим чи червоним. Пхикнула дурним думкам: мабуть, очі б не витримали — посліпли. Хай уже білим буде. Побачила таксі під під'їздом, хазяйку, що по-старечому непевно сунула до нього. «Здає Іветта…», — подумала. Перехрестилася на ікону Богородиці.

— Матір Божа, вже бережи Іветту. Дай їй сил… сина доглядати…

Пішла до Платонової кімнати. Обережно прочинила двері: «Ага, сплять, блаженні. Голі сплять. А гріхом від них не віє. Світлом чудесним. А мої вони янголи? Тоді їм дитинка точно не потрібна. Зайва вона їм. Правильно Іветта вирішила. Янголи… Бач, як туляться одне до одного… Наче небезпека навколо них кільцем. А хіба не так? Скніють у тій кімнаті, не жаліються. Їм би надвір. У люди. — Ангеліна була вже підняла праву руку, щоб покласти хреста і за блаженних помолитися, та раптом її осяяла нагла думка, у руку вчепилася, і такою несподіваною була, що Ангеліна заклякла на місці. — А я ж так само, як Платосик із Раюнею живу, — жахнулася. — Так само. Хіба де буваю? Ніде. По продукти та до церкви. Оце і всі мої люди. Мій світ. І нічого. Звикла. І не хочу нічого змінювати. І всі так живуть. У люди — з необхідності, а то все — у чотирьох стінах. Нога й не пам'ятає, коли землі торкалася».

Нянька таки донесла руку до лоба, поклала хрест.

— Бережи нас усіх, Боже… — Пішла на кухню.

День мав спокійним бути. Іветта до вечора не з'явиться. Платосик не дає проводу для тривоги: як дівчина з'явилася, геть іншим став. Сплять… Хай сплять. І Ангеліна собі перепочине. Нянька вже намірилася була замкнутися у своїй кімнатці та кімарнути годину-другу, аж — телефон.

— Кому не спиться? — забурчала. — Слухаю!

— Ангеліно! За десять хвилин чекаю тебе біля Іллінської церкви! — почула глухий, наче чужий, голос Ліди.

— Лідусю? — здивувалася. — А ти…

— За десять хвилин щоби була, Ангеліно! — наказала Ліда і поклала слухавку.

— Ой! Ой! «Щоби була!» На тобі — друга Іветта! — засмутилася нянька, та в голосі професорської доньки лунали такі незвичні нотки, що Ангеліна миттю вдяглася, накинула на плечі новий шалик, що його Стас їй на Восьме березня подарував, ще раз зазирнула до кімнати Платона — сплять! — і пішла до Іллінської церкви.

— Що там у неї? — все буркала собі під носа.

Ліда стояла на розі навпроти храму — не рухалася. Сніг віяв, вітерець благенький, люду — нікого, тільки пси бродячі в купах сміття порпаються та кидаються на автівки.

— Лідусю? Що за ґвалт із самого ранку, дитино? — нянька підійшла, насторожено зиркнула.

Ліда пропекла її очима.

— Ходімо до церкви. — І першою пішла.

— Та ти ще й не прокинулася, сердешна, — залопотіла нянька. Бігла за Лідою вслід, обурювалася: — Та хто тобі в таку рань церкву відчинить?

Ліда вже стояла біля брами. Озирнулася.

— Бог! — сказала і пішла до дверей.

— Ти чого? Чого? Що сталося? — Нянька геть нічого не розуміла, та не відставала. Озиралася зачудовано. Ну дива! І двері відчинені, і старенька служка церковна вже при ділі: вигорілі свічки з підсвічників виймає, у торбинку складає.

— Лідусю… Та хоч скажи…

Ліда стала біля ікони Божої Матері:

— Кайся, нянько. Бо така грішна…

— Що?! Ти чого це?.. Нема на мені гріха, а який був — давно замолений.

Ліда всміхнулася гірко — скибку від серця відрізала:

— І в храмі брехатимеш?

— Ніколи не брехала.

— Матінкою Божою заприсягнися.

— Та в чому?

Ліда подалася до няньки хижо.

— Де мама з татом у вісімдесят п'ятому були? Коли мені лише три роки стало?

Нянька завмерла, зі страхом зиркнула на Матір Божу, на Ліду скоса. Язик відсох. Ліда опустила голову, стиснула долоні в кулачки.

— Кажи, Ангеліно… Однаково докопаюся. Тепер — не зупинюся.

— Та звідки… — ляпнула перелякана нянька.

— Вчора у професора Ларіонова вдома була. Він викладав у нас в інституті. Світлину дав. Вісімдесят п'ятий рік… Москва… Мама з татом… — говорила-стогнала. Додала брехні до правди: — Розповів багато чого… Аж занадто багато…

— І хіба за все те страхіття на мені гріх? Хіба на мені? — заплакала Ангеліна.

Було в Ліди дві таємниці.

Одну — про неймовірного брата Платона — раз і назавжди заборонила розповідати стороннім людям мати. Другу — сама Ліда намагалася забути так ретельно, щоб і не згадувати, хоч би й захотілося.

Та хіба забудеш власне дитинство? Обідрані стіни сиротинця, алюмінієві виделки з покрученими зубчиками, товсту і дужу Аську Авдєєву, яка з'їдала свою гречку і половину Лідиної. І темний коридор, де ніколи не горіла лампочка. Щоночі маленька Ліда Вербицька долала страшну темряву, щоб дістатися до туалету і там сиділа доти, доки остання крапля сечі не витече, бо як не попісяти й заснути, то присниться страшне і простирадло точно стане мокрим, а тоді зранку її висмикне з ліжка груба рука санітарки тьоті Віри, здере труси, поставить голою на холодне підвіконня зі шматками облізлої фарби, що впиваються в ступні. І кричатиме ж, кричатиме: «Ах ти ж, засранко мала! Знову всцялася, була б ти подохла!» А потім скрутить те мокре простирадло… І по сраці Ліду! По сраці! Добре, якщо одразу ж до спальні увійде вихователька Лариса Дмитрівна, суворо зиркне на тьотю Віру: «Ведіть дітей умиватися, Віро!» І сама Ліду з підвіконня зніме. І, перш ніж устигне поставити тремтячу голу дівчинку на підлогу, Ліда притулиться до неї, щоб потім цілий день згадувати: а Лариса Дмитрівна тепла… Як мама!

У сиротинці з пелюшок Ліда не пам'ятала точно, коли в її житті з'явилося слово «мама». Весь час за етапом: з одних рук — на другі, із других — на треті… І хвала, якщо там зупинка, а то й — далі, далі… «Як звати?! Дєвочка! Ти знаєш, як тебе звати?» — «Ліда Вербицька…» — «Записуйте! Лідія Вербицька! Прізвище в сиротинці дали?» — «Ні…» — «Ні?.. А хто тобі його дав?» — «Мама…» — «І де твоя мама?!» — «Не знаю…»