— Ходімо, дитино. Щось ти зблідла… Ходімо. Умиєшся. Полежиш трішечки. А й то! Скільки можна святкувати? Треба й перепочити…

Іветта стисла губи від наглої няньчиної самодіяльності, але дівчина справді здавалася ошелешеною, тому вона лише видушила схвильовану усмішку і сказала жертві надобраніч, побажала щасливих снів і здійснення найзаповітніших мрій.

— Я теж хочу спати, — сказав Платон. — Добраніч, мамо. Завтра можна буде одружитися?

— Добраніч, синку. Поговорімо зранку, — якомога спокійніше відповіла Іветта.

Обійняла сина, поцілувала в щоку і, коли двері Платонової кімнати зачинилися, стрімко — пожежа! — подалася до своєї спальні. Замкнула двері й тільки тоді розридалася тихо і гірко.

— Мамо… — шепотіла, мов божевільна. — Не можу більше! Дай мені сил!

Присіла біля столика — ніяк не заспокоїться. Думки в минуле понесли. 1958 рік. Обліплений мухами барак для переселених на околиці забутого Богом, часом і владою казахського містечка Абакумівка. Мама, уже не розплющуючи очі, шепоче: «Марто! Хай Іветта принесе мій мереживний комірець. Я мушу мати пристойний вигляд, коли прийде лікар»… Ось дев'ятирічна Іветта з жахом спостерігає за старшою сестрою Мартою: яка ж вона смілива! Стала біля труни, нахилилася до мами, поцілувала її в німі вуста, приклала до маминих грудей мереживо: «Ти така красуня, мамо!»… Ось Марта штовхає малу Іветту до вагона, шепоче грізно: «Тільки посмій зістрибнути! Мамі пожаліюся!» — «Мама померла! — плаче Іветта. — Навіщо ти відсилаєш мене до тітки, Марто?» Старша сестра обнімає її, очі сухі: «Плачеш? Мама помирала — і не плакала! І ти не смій! Бо пропадеш!»

Іветта завмерла. Тремтячою рукою витерла сльози, прошепотіла затято:

— Не буду, Марто. Царство небесне…

О восьмій ранку першого січня, коли звичайні громадяни лишень укладалися спати, Іветта Андріївна Вербицька прямувала до клініки, щоб перевірити стан хворих і тверезість чергового медперсоналу. Вранішнє порожнє місто скидалося на забуте горище, завалене скринями, комодами й шафами, переповнене секретами, таємницями й справжніми кістяками. Іветта йшла безлюдною вулицею, та морозне повітря не бадьорило — розслабляло думки — і тіло. Оце лягти просто в сніг, заплющити очі й усміхнутися. Ніяких зусиль. Не треба поспішати, весь час тримати спину прямою, погляд пихато-наїжаченим, щоб нікому й на думку не спало… пожаліти її.

Іветта озирнулася — нікого. Видихнула, опустила розправлені плечі. Спина зігнулася серпом — й Іветта Андріївна Вербицька в розкішній шубі враз перетворилася на звичайну виснажену роками й бідами бабусю.

На ранок першого січня Ліда збила температуру і хоч заслабла вкрай, але почала збиратися до матері. П'яний Стас хропів на килимі. Як ото горлав під куранти: «Моє бажання… Я бажаю…», так щось пробурмотів собі під носа, запив бажання горілкою й мовчки завалився. І досі не очуняв.

Ліда не розуміла, та й не намагалася зрозуміти, що її спонукає, чому цього ясного ранку вона так настирливо натягує одяг на спітніле хворе тіло. Інстинкт самозбереження штовхав у єдине місце на землі, де сама її кров, сама лише причетність до фамілії застовпила їй прихисток від народження до скону. У материну оселю.

Сережки з обсидіаном прихопила. Подарунок Іветті. Привід. А можна й без приводу. Ліда привітає маму й брата з Новим роком, нянька заварить трави і до вечора приведе до ладу її дурне, податливе, жадібне до оргазму з незнайомими чоловіками тіло й безпорадні полохливі думки.

Одяглася. Вирішила поновити сили черговою пігулкою, та руки тремтіли — ніяк не відшукати потрібної. І дурне в голову. Поставила перед собою великий скляний кухоль, повідкривала всі упаковки з пігулками, повкидала всі ліки з аптечки до кухля. Як усі разом випити — так і дух геть.

— Температуру зіб'ю! — сміялася власним дурним думкам. — До остаточного, повного нуля!

Рукою смик — кухоль додолу. Навколо п'яного Стаса — наче хто святкове конфетті по килиму розсипав. Зіп'ялася на ноги й пішла до матері.

Двері відчинила Ангеліна. На Ліду глянула — й очі на лоба.

— Лідусю, дитино, що з тобою? Гориш! Гориш, люба.

— Не помру, — прошепотіла Ліда. — Нумо, нянько. Лікуй мене своїми травами. Із тобою до вечора побуду.

— Ой, святі-грішні, — зітхнула нянька. — А ще лікарка!

— А де мама? Як Платон?

— Доброго ранку, — почула від дверей вітальні.

Ліда озирнулася. На порозі стояло невисочке худе дівча — коса довга, очі насторожені, на зап'ястку смішна золота браслетка теліпається.

Ангеліна заметушилася.

— Раюшко? А ти чого оце так рано встала? Ішла би ще відпочивати, а ми тут…

Дівча губку закусило, кивнуло і вже ступило крок, та Ліда раптом почервоніла до скронь, відштовхнула няньку.

— Ти… звідки?! — прошипіла так люто і вороже, що Ангеліна пополотніла.

— Та мовчи, Лідусю! Зараз я тобі все поясню. Це ж наша Рая… Вона тепер…

— Ти звідки?! — Ліда тремтіла і геть не розуміла власної люті.

— Із села, — прошепотіло дівча й уклякло.

Ліді — чорне в очі. Така мряка навкруги, що й власних думок не прочитати. Тільки у грудях щось колотиться, назовні рветься. Хитнулася, пішла до братової кімнати. «Знайшла мама ляльку. Привезла. Не хочу! Платон мій! Мама ж знає: ніхто так про Платона не піклуватиметься, як я!» За спиною белькотіла Ангеліна, не знала, що вдіяти:

— Раюшко, а це Платонова сестричка. Лідуся. Вона в нас лікарка… Вона в нас — золоте серце. Ти б до кімнати своєї йшла, дитино, а я зараз…

Дівчина опустила голову, посунула до рожевої клітки з легкими, як мрії, занавісками. Казкова новорічна ніч закінчилася. Усе ставало на свої місця. У розкішній квартирі красивої пані з'явилася тремтяча від люті молода жінка. І варто було лише глянути їй в очі, щоб зрозуміти: вона зробить усе, щоби тут і духу Раїного не лишилося. А Рая знала… Хіба може таке бути, щоби її тут усі любили і навіть гроші мамці дали, так що та дозволила привезти Раю в ці розкоші? І її ж, як Рая втече, так мамці, певно, доведеться гроші віддавати? А звідки? Пропила давно! Їй хоч мільйон дай — проп'є й не гикне. І що тепер робити? Додому ходу нема — мамка вб'є! Зіщулилася на білому килимку біля ліжка. Губку закусила.

— От циганка клята… — прошепотіла недобре. Авжеж. Та нервова жінка ненавидить Раю не через новий светрик із Міккі Маусом і ще цілу купу обновок, не через те, що красива пані поселила її у просторій кімнаті і не дозволяє допомагати Ангеліні на кухні. Вона ненавидить Раю за те, що її… полюбив Платон. Аж сльози на очі: та хоч убийте її, хоч убийте! Не хоче від нього!

Платон спав. У кріслі біля нього тремтіла Ліда. Очей від брата не відводила. За спиною бурмотіла Ангеліна.

— Чого ти, Лідусю, казишся? Наче не знала? Дівчину перелякала. Воно, бідне, мало не звалилося — так ти на неї визвірилася! А воно ж — хіба від гарного життя тут сльози ковтає?! Воно ж…

— Скільки їй років? — прошепотіла Ліда.

— Каже, шістнадцять, а насправді — хтозна. Чи мені перевіряти? Ти ото краще піди полежи у батьковому кабінеті, а я тобі травичку заварю…

— Ні, — прошепотіла. — Тут буду.

— От біда! Ще з тобою марудитися! — роздратувалася нянька. — Мало мені двох блаженних на шиї, ще й ти викаблучуєшся! Скоріше би мати з лікарні повернулася!

Ліда підхопилася й геть.

— Та що з тобою? — бігла нянька слідом. — Сиди вже, де сиділа! Слова їй не скажи.

Ліда мовчки вскочила в чобітки, шубу до душі та надвір. Прихистку не було. Хоч очі собі виїж — нема! Брести навмання, і ото поки рухаєшся — ще живий, а як зупинишся…

Ліда стала посеред безлюдного подільського провулку, бо на білосніжному тлі нелогічною плямою чорнів великий целофановий мішок: у такі зазвичай — чи наглих небіжчиків, чи сміття. У мішку вошкався чоловік, дмухав на закоцюрблені пальці.

— А… Мати Тереза! — узнав її. Та й Ліда не помилялася. Це ж йому вона щедрою рукою колись кинула сотню. Він — хоч капюшон на носі, лиця не видно.