— Ти… Як? Ще живий? — мало не розплакалася. Та не за бідахою. За собою.
— А сама! — пхикнув. — І що?.. Нічого не подаси? Новий рік, хай йому грець!
Ліда провела гарячою долонею по гарячому лобі. Озирнулася.
— Де би тут… зігрітися?
Чоловік кивнув — знає! — важко піднявся, обкрутив мішок навколо тулуба.
— Що? Дах загубила? — і не зрозуміти: про дім чи про голову.
Недовго човгали. На Межигірській чолов'яга пірнув у дворик, там до живих будинків тулилися дві покинуті двоповерхові будівлі, старі й обдерті, як сам волоцюжка. Чоловік повів Ліду за один із них, показав дірку в стіні.
— Тут усередині, на першому поверсі, є батарея гаряча. Певне, вона в одній системі з тими будинками, із яких людей не виселили. Тільки — нікому. Це моя таємниця.
— Добре…
— Гроші давай і чекай мене тут. Хавки принесу.
Ліда дістала з сумки гаманець, звідти двісті гривень. Безхатченко взяв гроші, підштовхнув Ліду до дірки в стіні.
— Тільки щурів від батареї віджени…
А як?! Щури обсіли батарею так щільно, що підлога в покинутому домі скидалася на вишуканий сіро-коричневий килим. Ліда притулилася до стіни і відчула нудоту. «Мамо, мамо! Стасе… Куди ж це ви мене загнали…»
Вона б ще довго розжовувала цю думку, та в покинутому домі раптом з'явився новий звук, Ліда озирнулася на нього і побачила кремезного, як боцман із радянських кінофільмів, широкогрудого рудого кота. Морда у шрамах, очі — мерзла лють. Жодного натяку на звичайну котячу граціозність. Кіт явно був тут не вперше, бо щури враз заметушилися, розірвали свій килим, забігали. Та не тікали. Кіт зупинився, ніби вирішував, із чого розпочати — поїсти чи погрітися.
— Киш… — слабо прошепотіла Ліда, та кіт навіть голови в її бік не повернув.
Пригнувся, — пузо до землі, — пішов в обхід щурячого війська, добираючись до батареї довгим, та, мабуть, логічним для себе шляхом. Щури заворушилися, засмикалися, та не розбігалися.
— Тікайте… — чогось схлипнула Ліда.
Кіт напружився, рвучко випростав передню ліву й миттєво зачепив кігтями дурне щуреня. Ще мить — перехопив би зубами і дременув світ за очі, та щуряче військо раптом смикнулося, перетворилося на монолітну масу, хлюпнуло на кота з усіх боків, — топило у сіро-коричневому болоті, гризло й рвало, і за кілька довгих, як життя, хвилин від рудого боцмана на підлозі лишилася тільки гола обгризена щелепа з гострими білими зубами. Ліда й поворухнутись не сміла. Ніби вона наступна. «Жах! Який жах! Яка… музика». Раптом щури нашорошилися і за мить — жодного біля батареї. Ліда скосила очі й побачила волоцюгу.
— Ви… Ти ж де так довго?.. А тут… щури кота розірвали!
Він роззирнувся, побачив котячу щелепу, недбало віджбурнув, відкинув капюшон — молодий. А Ліді здавалося, немічне-старе. Усміхнувся скептично, звідкілясь два ящики руба — сідай! Із пакунка на саморобний столик — пляшку горілки, консерви, хліб… «Антисанітарія!» — констатувала професорська донька. Упала на ящик біля батареї, і тільки здивувалася, як ті ноги й досі тримали.
— Зараз вип'єш, язик розв'яжеться. — Уже наливав із пляшки, різав хліб.
— Навіщо?
— Я думав, тобі вуха потрібні. Виговоритися. Ні? — простягнув їй склянку з горілкою.
— Ні!
— Не бреши. У тебе очі неприкаяні. Пий!
Ліда випила, схлипнула:
— Нічого в мене не виходить. Нема куди подітися… Чоловік не простить — покине, мама — іншу… на моє місце! А воно — моє!
— Не біда. У тебе гроші є. Не пропадеш.
— Гроші? То пусте. У мене… У мене оргазм був! Вперше! Із геть чужим мужчиною…
— Гуляща?
— Ні. Чоловік… так хотів. Щоби я…
Чоловік розсміявся:
— Не все кажеш! Не від того неприкаяна…
Ліда завмерла, здивовано подивилася на нього:
— А ти… Як ти можеш жити, коли тебе всі покинули? Це ж — смерть…
— Я сам усіх покинув, — сказав. Знову налив. — Вони думають, що вигнали мене, а я сам їх покинув.
— Сам? — Ліда проковтнула горілку, розсміялася. — Яка несподівана перспектива! Сам! Ні! Не хочу! Я хочу, щоб вони любили мене. Розумієш? Тільки мене. Я заслужу…
— Це в наймах любов тре’ заслужити…
— Маячня! Ти просто не розумієш!
— Ти просто всього не кажеш!
— Та хто ти такий, щоб я тобі!.. Ти взагалі знаєш, хто я? Я — Лідія Вербицька! Справжня Вербицька!
Волоцюга примружив око, уважно глянув на професорську доньку.
— Що, серйозно? А схожа на сироту…
Стас очуняв першого січня о п'ятнадцятій нуль-нуль за київським часом. Розплющив очі й усвідомив — голову не підвести. Перевернувся на живіт. Потроху-потроху — до дивана. Усівся. «Білочка» не била, та і ясних думок теж не було. Не розгубився: хіба вперше?! Довірився інтуїції й досвіду — чарка горілки, огірок. Двадцять хвилин — і хоч на Олімпійські ігри. У голові прояснилося так безжально, що Стас навіть пошкодував. Краще б голова й далі боліла! Не згадувати б. Готель у лісі, свінґери, гола училка з сухою шкірою.
— Були б у мене діти, я б їх до школи не віддав, — пробурмотів недобре.
Озирнувся — а дружина де? Тихо. На килимі пігулки різнокольорові — не менше з півсотні. А-а-а… Схаменулася, стерво! Жити не хочеш? А й добре. Не живи. Стас учора опівночі під куранти загадав: подохне — він поплаче, не подохне… Що?! Не встиг. Куранти стихли.
Стас налив собі ще, усівся на килимі серед пігулок, мізки врешті почали аналізувати події й пропонувати перспективи. Перше — прибрати пігулки, бо якщо Ліда справді вирішила сказати світові «покидаю тебе назавжди», навряд їй дістане розуму зробити це… природно. Обов'язково утне щось екзотичне, менти з питаннями набіжать, а пігулки на килимі — ну просто факти про наміри. Чи хай валяються? Як факти про наміри? А що, коли вона повісилася чи втопилася? Тоді до чого тут пігулки? Зібрати! Друге — алібі. Про всяк випадок зателефонувати Олегові й покликати на преферанс. Третє… Дідько, та де вона?
О четвертій Стаса більше хвилювало, де Ліда, а не що з нею. Олег приїхати відмовився, тільки пробурмотів, котяра, що життя прекрасне.
О п'ятій Стас уже не бажав Ліді смерті. Хай би знайшлася.
О шостій вечора наступив на горло власній пихатості й зателефонував Ліді. Мобільний не відповідав.
— У метро, — видав найбанальнішу з версій. І вже під рейками її бачить.
О сьомій вечора Стас устиг поговорити з Ангеліною, Зоряною і черговим лікарем клініки, де працювала дружина. Крім няньки, яка бачила Ліду вранці вкрай знервованою, ніхто нічого не знав.
— Та живи, живи, збоченко, — рипів зубами. — Тільки вже повернися, щоб я переконався: жива і здорова!
О восьмій вечора Стас став перед дзеркалом і насмілився сказати собі правду:
— Дідько! Я сам у всьому винен! Якого біса я повіз її на те збіговисько? Чому залишив саму в номері? Сам віддав лисому козлу. Блін! Я — покидьок. Якщо вона повернеться, то ніколи не простить, а я… А що, до речі, мені тепер робити?!
Пішов по вітальні: гарна квартира.
— Не хочу без неї! — пробурмотів. Замовк. Уточнив сам для себе: — Без… Ліди.
О дев'ятій Стас вирішив почекати до десятої й телефонувати в міліцію.
О десятій скінчилися цигарки, тож довелося бігти до найближчого кіоску.
Коли Стас повернувся додому, на дивані у вітальні сиділа Ліда. У шубі й чобітках. Дивилася на пігулки, що й досі валялися на килимі, тихо плакала.
Стас жбурнув цигарки і закричав:
— Де тебе носило, чудовисько?!
Вона звела на нього мокрі очі:
— Ти не пішов?
Стас розгубився. Ляпас!
— Я… саме розмірковую… над цим! — процідив згорда.
— Добре, — прошепотіла покірно замість того, щоб обхопити його і благати: «Не покидай!».
Рая просиділа в рожевій кімнаті до вечора і, хоч можна було увімкнути телевізор, роздивлятися наряди чи зиркати у вікно. Усе сиділа на ліжку і з острахом дивилася на двері. Один ненависний Лідин погляд, одне запитання «ти звідки?!» загнали її сюди, мов батогом. Вийти страшилася. Цікавість брала гору. А де Платон? Що він робить? Піти б, подивитися, та хіба сміливості стане? Може, та сестра його й досі тут вештається. Ото ще циганка клята!