Кілька разів зазирала Ангеліна. То сніданок прикотила на столику з коліщатками, то питала, що на обід приготувати, а коли вже надвечір утретє зайшла до рожевої кімнати, дівча не втрималося.

— Дозвольте, на кухні вам допоможу чи там приберу…

— Та відпочивай.

— Можна я з вами?

Нянька недовго пручалася, і під захистом її круглого тіла Рая наважилася вийти з рожевої кімнати, роззирнулася, зітхнула з полегшенням — не видно циганки. Хай би й зовсім згинула.

— А де… усі? — спитала.

— Скоро вечеря, усі зберуться, — загадково відповіла нянька.

Зібралися не всі. Рая сиділа за столом збоку від красивої пані, мляво жувала, певно, смачний салат, а на язиці — сто питань. А де Платон? Чому не вийшов? Може, із сестрою поговорив і тепер бачити її не хоче? Страшно. Хай би що завгодно, тільки не це.

Іветта скоса поглядала на ляльку, без слів читала гарячкові питання в її очах. Першою закінчила вечерю, пересіла на свій трон, покликала дівчину сісти поруч.

— Він так страждає.. — сказала без краплі фальшу. Рая мало не розридалася. «Чудово!» — констатувала Іветта. Зітхнула: — Отакий він у нас… Чисте серце. Брехати не вміє. Що думає, те й каже. Він полюбив тебе, Раєчко. Неймовірно! Я знаю свого сина — це назавжди. Він… Він тепер не знає, що з цим робити. Замкнувся в кімнаті, нікого не хоче бачити… Бідолашний хлопчик!

Іветта замовкла, театрально приклала пальчики до скронь — слово ляльці. Зараз вона зізнається, що без Платона їй не жити, й тоді… Рая опустила очі й сказала зовсім не те, чого чекала від неї красива пані:

— Мені поїхати?

— Поїхати? — вибухнула Іветта. — Тоді ти остаточно розіб'єш його серце. Ти… Ти хочеш розбити його серце?

— Ні…

— Слава Богу. Я знала! Я відчувала: ти милосердна й добра дівчинка. Ти — янгол. Ти… Тільки ти, Раєчко, зможеш зробити Платона щасливим.

Рая знітилася, збентежено подивилася на красиву пані.

— Хіба я йому пара?

— Ти — надзвичайна! Ти чудесна дівчинка! Красуня, — Іветта вже заспокоїлася. — Кохання — диво. Я ніколи не благатиму тебе полюбити Платона. Ти — вільна. Ти просто член нашої родини, і всі тут люблять тебе, але… Але якщо раптом у твоєму серці розквітне любов до мого сина, то знай… Я благословлю це кохання і радітиму, що у мого сина така красива, така милосердна й така сердечна…. дружина.

Рая не вірила. Дивилася на красиву пані й геть не розуміла її. Сльози підступали. Крикнути би: «Ох, ви мене обманюєте! Хіба я така вже чудесна, щоби ваш син за мною так страждав?!» І довіритися нема кому. Була би Вітка поруч… Про рідний дім згадала. Про малих.

— Малим подзвонити хотіла…

Іветта підготувалася. Миттєво дістала мобільний із великим екраном. На екрані — відео. Ось адвокат Поспєлов стоїть посеред вітальні, говорить у телефон: «Іветто! Усе нормально. Діти тут оживають. Моє старе серце радіє». Ось Яся сидить на килимку під ялинкою, зосереджено дивиться на молоду жінку років тридцяти. Жінка допомагає Ясі вдягати ляльку, а Едька з двома незнайомими хлопчаками гасає по вітальні з іграшковими літачками в руках. Андрійко малює. Так! Він малює. Він у мамчиній хаті всі стіни пообмальовував. А Миколка читає. От диво — читає. Та й не плаче ніхто, не замурзані, не перелякані. Ось Яся всміхається, притискає до себе ляльку, біжить кудись за молодою жінкою вслід… Відео гасне.

— Дякую… — прошепотіла Рая.

— Відпочивай, Раєчко. — Іветта вже гнала дівча до рожевої кімнати. — У нас із тобою від завтрашнього ранку багато справ.

— До весілля готуватися? — ляпнуло.

— Ні! Що ти! — розшматувала мрії. — Якщо Платон офіційно запропонує тобі руку і серце, от тоді…

— А він хіба… — знітилася.

— Ну, знаєш… Чого не бовкнеш у новорічну ніч?.. Але якщо він так вирішить, то ти, Раєчко, мою думку знаєш, — холодно відповіла Іветта.

Дівча до ночі в ліжку крутилося. Сумніви душу роздирали. А де Платон? Чому так і не вийшов, адже Рая навмисне голосно запитала про весілля. Щоби Платон її почув. Щоби зрозумів: вона… не хоче розбивати його серце. Коли ніч намірилася своїм покривалом затулити Раї очі, а за вікном, як у чистому полі, — ні звуку, ні шурхоту, дівчина обережно встала з ліжка і вислизнула з рожевої кімнати.

Стала на порозі, аж тремтить від хороброго збудження. Зараз, зараз! Перетнути довгий коридор із книжковими полицями, вітальню з картинами, а праворуч від проходу на кухню знайти двері, за якими дихає він. Він! Рая не розуміла, яка сила штовхає її ризикувати всім багатством, що, наче вві сні, звалилося на її плечі й так притисло, — не дихнути. Думки шепотіли, що пхатися до Платонової кімнати — ганьба і сором. І як красива пані раптом дізнається, то, певно, уже не буде так радіти за кохання сина. Ще подумає, що Рая якась сучка мала… Що на мамку схожа.

Отак думала і йшла. Коридор позаду. У вітальні темно. Де ті двері? На Іветтин трон наштовхнулася, аж зойкнула: так мізинчиком об ніжку вдарилася. Присіла біля крісла: ніхто не почув? Упала на коліна і поплазувала до дверей Платонової кімнати.

…Він спав. От янгол! І спиться йому. А що ж ті страждання? От як Раїне серце крається, так хоч ніч тобі, хоч день, а сон не бере. Знай про Платона думає. Й ім'я ж таке дивне — Платон. У їхньому хуторі, у Петрівці сусідній, у бабусиному селі в кримському степу та й далі, певно, ніде нема Платонів. Просто люди. А він — Платон. Скрутилася біля його ліжка, як бездомне цуценя, витягнула шию. Оце він… Він для неї? Хай їй дадуть! Хай дадуть! Вона всі светрики з Міккі Маусами віддасть, сукню неймовірну, білу з блакитним, рожеву кімнату і цілий світ. Босою вслід піде. Схлипнула, підвелася. Обережно нахилилася і поцілувала Платона у зап'ясток, наче нагородила невидимою золотою любов'ю.

Уранці, за сніданком, коли дівча ще роздивлялося вві сні чудесні мрії, Платон спокійно сказав матері:

— Цієї ночі ми з Раєю одружилися.

Іветта відчула, як серце смикнулося й відірвалося від судин.

— Поясни, — тільки й змогла видушити.

— Я сказав: ти моя. Рая кивнула і поцілувала мене у зап'ясток. Було тепло і приємно. Ми вже одружені? Вона моя?

Іветта не відповіла. Підхопитися б, побігти до рожевої кімнати, вчепитись у волосся малій потворі й придушити. Як могла?! Як посміла?! Нянька виручила.

— Що, знову наснилося? — запитала Платона уїдливо.

— Так.

— Одружений він! — буркнула нянька. — Іч, розігнався! Обручку треба купити. Квіти. На одне коліно стати…

— Ангеліна правду каже? — запитав Платон Іветту.

Іветті вже від серця відлягло:

— Так, синку. Присвяти цьому день, подумай, а потім ми обговоримо це і я в усьому допоможу тобі.

— Потім? Чому не тепер?

— Зараз ми з Раєчкою маємо їхати в справах… — Іветта перехрестилася подумки і за мить скінчила сніданок.

Справ таки вистачало. Дбайлива мати не збиралася підкладати синові під бік ляльку, не обстеживши перед тим стан її здоров'я від кінчиків волосся до вдареного вночі мізинця на нозі.

— На вечерю Лідочку з чоловіком покличемо, — озвучила останню зі справ цього дня.

По квартирі Ліди Вербицької гасали питання. Чіплялися хазяям на вуста, хапали звичні речі, вимахували ними: «Оце вам ще потрібно?» І виходило, куди оком не кинь, усе зайве. Геть усе: і цей величезний телевізор, і ці надзвичайно затишні м'які меблі, і ці шпалери, що їх добирали з любов'ю… Із любов'ю. Ось воно! Любов би посеред мотлоху відшукати, у неї запитати: «А нам зараз що потрібно? Телевізор залишати?»

Ліда не сміла говорити. Стас не хотів. Бідкався подумки, що не пішов від дружини тої осінньої ночі, коли вона бігла за ним і кричала, щоб не покидав. Тепер би, але ні. Вона запитала: «Ти не пішов?», а йому пиха під кадик: чому він повинен іти, коли від нього цього чекають?! А він не хоче! А він коханку заведе, щоби дружині допекти. Чи Ліду врешті так грубо трахне, щоб і згадки про тих свінґерів не лишилося. Чи… ще щось.

Коли задзвонив домашній телефон, обоє зраділи. Ліда схопилася була, та чоловік першим наспів.