— І… багато мама їм…
— Немало.
— Чи не могли б ви бути конкретнішим?
— Перепрошую, але ця частина заповіту стосується осіб, тут відсутніх. Я не маю права розголошувати волю покійної.
— Вона моя мама!
— Перепрошую, — спокійно повторив Поспєлов, підсунув Ліді документ. — Якщо ви підтверджуєте, що не маєте і не матимете претензій до вашого брата, то… Поставте підпис і користуйтеся тим, що мати залишила вам…
Ліда поставила підпис, згорда глянула на адвоката:
— Це все?
— Все, — кивнув безбарвно. Додав: — Хіба що підкажете, де можна знайти вашого брата?
— Це питання мучить мене відтоді, як у березні Платон утік із дому і тим розбив мамине серце. Мамина смерть на його совісті. А я… Я залишилася біля хворої мами сама… І доглядала її до останньої хвилини. Вона померла в мене на руках.
— Ви дуже шляхетна людина, Лідочко, — похитав головою Поспєлов.
— Я Вербицька, — сказала професорська донька.
Таке буває. Літо всіх гарячим потом обливає, спека траву з'їла, птахи калюжі шукають, а Ліда Вербицька до кісток промерзла. Повернулася ввечері з клініки, тинялася великою батьківською оселею — моя, моя! До няньчиної кімнатки зайшла…
— А тут… Тут у мене буде кабінет! А в маминій спальні… спатиму. Тоді в моїй колишній кімнаті я влаштую…
І що би його влаштувати? А ще Платонова кімната порожня стоїть. Є про що думати. Ліда раптом усвідомила, що у своїх планах геть не згадує Стаса. Засмутилася. Ну дурна. Скоро Стас повернеться. Не знайде Платона — упевнена! І повернеться до неї. Дякувати хутірській, Ліда тепер знає: хай чоловік за тобою біжить, хоча б і босий. А Ліда саме… зупинилася. Тож усе в них залагодиться. А тоді — і з кімнатами зрозуміло. У няньчиній — Лідин кабінет. У маминій спальні спатимуть вони зі Стасом. У Лідиній колишній кімнаті можна зробити Стасів кабінет, а в колишній Платоновій — невеличкий тренажерний зал чи ще одну гостьову кімнату. Вітальня і татків кабінет — недоторканні. Шикарно! А прислуга більше не житиме у квартирі Вербицьких. Хай приходить і йде, а не заглядає посеред ночі у спальні хазяїв.
Ліда зайшла до татового кабінету, відімкнула скляну шафку з інструментом, взяла гострий скальпель, розсміялася: тепер можна, а коли мама була жива, то шафку й відчиняти не дозволялося.
Повернулася до вітальні і, перш ніж сісти в широке Іветтине крісло-трон, прочинила двері братової кімнати. Сіла в крісло, поклала перед собою на стіл скальпель, подивилася у Платонову печеру. Крізь невелику шпарину видно тільки крісло, приставлене до вікна, із якого у дитинстві вони з Платоном любили дивитися на хмари.
— Здається… я не хочу жити, — процокотіла зубами чи то від холоду чи то від страху і врешті вирішила не стримувати дикого відчайдушного крику, який усі ці дні рвався з грудей. Застогнала, роззявила рота — повні груди повітря набирала, щоб уже не видихнути його, вирвати з криком.
Від дверей почулися кроки. Ліда завмерла, метушливо озирнулася.
— Стас?..
На порозі вітальні стояв Стас. Утомлений, засмаглий, наче з островів, зі звичайною тижневою щетиною став таким красивим, мужнім і романтичним, що Ліда знову захотіла жити. І враз зігрілася від самого його погляду.
«Стасе… Стасику єдиний. Господи. І кому там за ким бігти… Яка різниця? Повернувся». Повернувся до неї.
— Люблю тебе, — прошепотіла. — Я дуже люблю тебе, Стасе! Над усе!
Він усміхнувся — печалі в прах! — сказав:
— Я теж люблю тебе, Лідо Вербицька. Ти вже не покидай мене.
— Прости! Прости мене! То все мама… Мамина смерть, — Ліда підхопилася з крісла, побігла до чоловіка. — Любий мій. Єдиний. Господи, як же скучила за тобою. Як же я тут без тебе…
І не договорила, припала до нього вустами. Він сміявся, обнімав Ліду, цілував, а потім відсторонив обережно.
— Та зачекай! Зачекай, сонечку… Я не сам…
— Не сам?
Стас кивнув. Пішов у передпокій і за мить повернувся з плетеним кошиком, із яким зазвичай ходять по гриби, а на Великдень до церкви паски несуть. Пройшов із ним до вітальні, поставив просто на стіл, підняв край білого покривальця й усміхнувся:
— Дивись… Це ти… Тільки зовсім крихітна…
Ліда розгубилася. Ліда геть нічого не розуміла. Обережно наблизилася, зазирнула… У кошику солодко спало немовлятко, і — побий грім! — воно було настільки схожим на тата, на саму Ліду, що це здавалося гидким, недоречним жартом. Та що ж це?!
Стас не помітив, як потемніли Лідині очі. Обійняв.
— Ще одна Вербицька, — мовив сумно. — Як назвемо?
— Що це? — прошепотіла вражено.
— Не знаю, із чого й почати… Платона знайшов. Знаю тепер, де він. Навідаємося… Дім будує. Рая його… померла. Народжувала цю крихітку і померла…
— Померла? — відлунням гірким. Наче орієнтир утратила. — Як же так? Чому?
— Пологи передчасні…
— Це не привід. Стегна… Мабуть, стегна завузькі…
— Платон нам донечку віддав…
— Нам?
— Так. Чекав. Сказав: «Я знав, що ти приїдеш, Стасе»… Він… не повернеться, Лідо.
— Чудово!
— Що? — Стас здивовано глянув на Ліду, та вона вже вивільнилася з його обіймів, збуджено ходила навколо стола, гнівно зиркала в кошик.
«Вербицька? Ще одна Вербицька? Яка маячня! Я — Вербицька! Єдина, остання справжня Вербицька, а Платон… Платон — хворий, чужий, зайвий! Не хочу і чути про нього! Хай забирає свій спадок, свою дитину і більше ніколи… ніколи не нагадує мені про… все! Про все, що я хочу забути! Він не Вербицький! І дитина не схожа на мене. На тата не схожа, — брехала собі відчайдушно і вірила в те, вірила. — Як же Стас міг принести в дім Вербицьких ще одне байстрюченя?.. Він просто не розуміє. Бо… не знає. І ніколи не дізнається, бо таємниці більше нема. Як не було сиротинця, брехні і страхів. Нема про що говорити. Цього просто не було. Я була з батьками в Африці, потім мама… народила не від тата хворого хлопчика. Така моя правда. Хай хоч убивають — така моя правда. Я — Вербицька! Остання справжня Вербицька… Інших не буде!»
— Лідо… Що з тобою? — запитав Стас.
— Зі мною? Зі мною все чудово. Просто я… Я не хочу чужої дитини. Для таких дітей є… заклади. І там… там відмінно виховують… таких дітей…
Стас ураз спохмурнів. Приголомшено подивився на дружину.
— Лідо… Ти… вибирай слова…
— Ти вибирай, Стасе. Або я… Або…
Стас розсміявся так голосно, що немовлятко прокинулося і заплакало. Дезінфікатор підхопив кошик, пішов до передпокою.
— І як же тебе назвати, красуне моя? — бурмотів собі під ніс.
Ліда вчепилася в стіл і закричала так голосно, як мріяла крикнути всі ці останні дні:
— Ста-а-асе! Повернися!
Стас обернувся і раптом спитав:
— А де Ангеліна?
— Повернися! — кричала-плакала Ліда. — Повернися!
Стас на мить завмер, насупився, ніби сто думок у голові одночасно затанцювали, дістав із кишені ключі від двокімнатної квартири й автівки, кинув на стіл поряд із хірургічним скальпелем. Усміхнувся.
— Та кому ти всралася!
Обхопив обома руками кошик, притис до грудей ніжно і поніс туди, де сонце і зірки всім однаково світять. У вухах лунав голос дивної дівчини з малої Шанівки: «Ви сам із дитиною точно впораєтесь».
— Атож! — хотів крикнути, та глянув на дитинку, прошепотів: — Атож!
Епілог
За тиждень Станіслав Скакун подав заяву на розлучення зі своєю дружиною Лідією Вербицькою й у графі «причини розлучення» по-хуліганськи хотів був написати — «вона — сука!», та згадав, що хоче стати зразковим татусем, що про репутацію треба дбати, бо ще присікаються і не дозволять вдочерити крихітку, і написав просто — «розлюбив», хоча це була така сама неправда, як і те, що Ліда — сука. А ще за тиждень адвокат Поспєлов погодився взятися за справу удочеріння громадянином Станіславом Скакуном доньки Платона і Раї, записану як Олександра Платонівна Вербицька, і Платон на два дні покинув Шанівку, щоб дати на те свою письмову згоду.