— Знущаєшся?!

— Лише хвилину! — посунула до будинку, хоч і несила.

Він дверцятами — грюк! «Хвилину? Годиться! Чекаю тільки хвилину!» Музику врубив. «Владимирский централ, ветер северный. Хотя я банковал, жизнь разменяна. Но не „очко“ обычно губит, а к одиннадцати туз».

— О! — Мобілку до вуха. — Олег? Привіт, старий. Пульку розпишемо?

Ліда не бачила, як брудна «тойота» вислизнула з провулка і зникла в негоді. Задихалася. Над силу тягла гумову ляльку нагору. Ще п'ятнадцять сходинок, десять, дев'ять… Чотири, три… І сходинки ж такі високі! Чи то Ліда слабка надто?

Штовхнула причинені вхідні двері на другому поверсі.

— Мамо… Я вже…

Тихо. Ліда затамувала дух, притисла гумове страхіття до живота, витягнула шию — що там? що? — обережно пішла до вітальні.

— Мамо…

В оксамитовому, схожому на царський трон кріслі біля стола сиділа красива доглянута пані за шістдесят. Очі гоноровиті, холодні, вуста тонкі, спина пряма, як шляхи героїв.

— Мамо?..

— Ти надто забарилася, Лідочко! — мовила пані, не потурбувавши жодного мімічного м'язу.

Ліда розгублено озирнулася й опустила голову. Руки самі впали. Гумова потвора вислизнула, боком притулилася до стіни і, здалося, із подивом кліпнула оченятами: де це я? Небідна хатинка! Стеля метри чотири заввишки, муранське скло сонцем бризкає, меблі старовинні, картини на стінах… І що — оригінали? Срібло не тьмяне, порцеляна, книжки… Книжок надто багато. Самохвалов, Нуллер, Гудман, Скотт — не Вальтер, Буковський — не дисидент, Глузман, Джекобсон, Лі Колеман, Вайсман, бла-бла-бла… Навіщо?.. стільки книжок?.. з психіатрії?

Ліда шарпонула гумове нещастя.

— А цю куди?..

— Платон уже заспокоївся… З ним Ангеліночка…

Вагітна обхопила живіт, головою захитала — так, так, розумію. На матір благально:

— То я піду? — попросилася.

Пані й не ворухнулася. Тільки брова зламалася, мовляв: що я чую?!

— І з братом не попрощаєшся?!

Ліда безпорадно глянула на вікно, під яким там, у дощі, повинен би ще чекати Стас. А в голові фантазії: животом пробити скло, каменем униз. Тільки би скоріше до нього. Тільки би він ще чекав, бо кожен раз, коли він їде, Ліді здається — назавжди. І страшно. Так страшно, як у дитинстві.

— Хіба я можу не попрощатися з Платоном? — повернула до братової кімнати.

— Не поспішай, Лідочко.

Красива пані несподівано легко, як для свого віку, встала. Пішла до вікна.

— Твій невблаганний чоловік уже поїхав. — Виглянула, холодно всміхнулася. — Так, поїхав. — Обернулася до дочки. — Перевдягнись у мій теплий халат, Лідочко, і йди до брата. А я попрошу Ангеліночку подати нам гарячого чаю і висушити твій одяг.

Ліда закам'яніла на півдорозі до Платонової кімнати, з лиця-волосся-одягу — вода додолу. А сльоза не на підлогу. На серце.

— Добре, мамо…

Чотири роки тому все починалося дуже оптимістично. Ліда запросила Стаса додому, нянька Ангеліна напекла веселого печива з помаранчевими усмішками, Платонові дали снодійного і замкнули його кімнату, а мама надягла ланцюжок із діамантовим кулоном — подарунок покійного тата — і вже тільки це було надзвичайно добрим знаком, бо мама ніколи не турбувала діамант всує.

— Мамо! Знайомся! Це Стас! Він мій… Ми з ним… — Ліда так розхвилювалася, так незграбно смикнулася біля столу, за яким сиділа мати, що мало не змахнула на підлогу мейсенську порцелянову чашку…

Мама встала. Простягнула Стасові вузьку долоню.

— Іветта Андріївна Вербицька, — назвалася. Додала ваги: — Професор медицини, вдова академіка Вербицького…

— І моя мама! — збуджено вигукнула Ліда. Усміхнулася з полегшенням: здається, мама у доброму гуморі. Як гарно! Як обнадійливо…

Іветта потисла Стасову долоню. «Досить вишукана борідка», — подумала, розглядаючи гостя. Красивим жестом виокремила портрет бороданя серед картин на стіні вітальні.

— Це — Лідоччин тато. Академік Петро Григорович Вербицький. Лікар від Бога у четвертому поколінні. У нашому роду всі — лікарі. Сподіваюся, ви чули про славну фамілію Вербицьких…

— Безумовно! — спокійно збрехав Стас.

— Тож ви… — Іветта вирішила без зволікань з'ясувати ступінь причетності доньчиного кавалера до медицини.

— Стас! Станіслав Скакун, — відрекомендувався той. — Мій бізнес — гуртова торгівля дезінфікуючими засобами…

— Для медзакладів! — відчайдушно вигукнула Ліда. — Ми познайомилися, коли Стас привіз у нашу поліклініку санітарний гель для дезінфекції рук.

Іветта Андріївна Вербицька інстинктивно стиснула ніздрі, ніби хлорка в ніс.

— Ти не можеш бути Скакун! — постановила, коли Стас з'їв усе веселе печиво, розповів два анекдоти (про дезінфекцію взагалі і хлорку зокрема) і, пославшись на термінові справи, пішов. — Ти — Вербицька! Твоїм чоловіком має стати лікар, а цей… Дезінфікатор… — Приклала пальці до скронь — розмову закінчено. Повторила: — Ні! Ти не можеш бути Скакун!

— А він мене заміж і не кличе, — так тьмяно і гірко відповіла Ліда, що Іветта не втрималася.

— Чому… він? — запитала холодно.

— Він не знав, що я Вербицька, мамо.

То був аргумент.

Іветта завмерла. Згадала з десяток лінивих-лукавих, що намагалися створити власне благополуччя, присмоктавшись до багатої на справи й статки фамілії Вербицьких, серед них і Лідоччиного однокурсника Борю Фрідмана, який аж надто демонстративно впадав за дівчиною саме в присутності Іветти і клявся стати гідним продовжувачем справи Вербицьких, хай тільки Ліда погодиться вийти за нього. Потім — доглянуту Стасову борідку, щиру усмішку й ой які непрості очі.

— Ти не боїшся, що лише цього… недостатньо, Лідочко?

— Я боюся лише одного, мамо… Що він покине мене.

Іветта Андріївна насупилася, ніби діагноз установлювала.

І вже хотіла щось відповісти, та у вітальню ввалилася нянька Ангеліна — кругла, як гарбуз, сорокап'ятирічна стара діва з тонкою кіскою, закрученою на потилиці, добра, як свіже тісто, набожна та балакуча, все життя при Вербицьких — регоче, а в руках плетений із лози таріль з одним печивом.

— Ой, святі-грішні… Іветто Андріївно! Ви тільки подивіться! І ти, Лідусю, глянь. Оце мужчина! Оце я розумію… Усе чисто під'їв! Одне-однісіньке печиво лишив! Я йому двері відчиняю, щоби вже йшов, а він мене нахвалює… Каже: «Прекрасне печиво, добра пані!» Чули? «Пані»! Це я — пані! Ох і мужчина! Дивись, Лідусю! Не проґав! Щоби наш був!

Буде! Іветта Андріївна раптом так упевнено кивнула, що слова зайві.

І — як по маслу. З тиждень палкі зустрічі Ліди і Стаса нічим не відрізнялися від попередніх, а потім Іветта Андріївна категорично запросила закоханих на обід, ніби й не було тих страшних слів: «Ні! Ти не можеш бути Скакун!» Ліді дуже кортіло продемонструвати Стасові свої кулінарні здібності, і вона хвилин із десять клопоталася з Ангеліною на кухні — усе заважала няньці метушнею. За цей час Іветта встигла коротко, але дуже аргументовано викласти Дезінфікатору свою точку зору на їхні з Лідою стосунки, і коли Ліда з'явилась у вітальні з великим порцеляновим тарелем, на якому розляглася фарширована щука, Стас видавався радісно-здивованим і навіть приголомшеним, як той волоцюжка, що порпався у смітті та знайшов скарб. Ліді здалося — то все щука. Надто апетитно пахла.

— Я не сама готувала… Няня трохи допомагала… — не змогла збрехати, та впродовж обіду Стас якось дивно і насторожено поглядав на Ліду. І щуки не скуштував…

Наступного дня у кабінеті звичайної районної лікарні, де новоспечений терапевт Лідія Вербицька приймала хворих шість днів на тиждень, у присутності нервового пацієнта з підбитим оком Стас запропонував Ліді руку і серце.

— Я… ти… Господи, Стасе… Це так несподівано, — розгубилася Ліда.

Устала з-за столу, тупцяла на місці, ніяково всміхалася, та чомусь не Стасу, а пацієнту з підбитим оком.