— Яка? — прошепотіло дівча зацьковано.
— Складна. Платон… Він говорив із Лідочкою… Уяви тільки собі! Мені — ні слова. Тобі — ні слова, а сестрі признався, що… не хоче зараз дитини.
— Не хоче?
— Боїться, що розлюбиш його… Що дитина забере всю твою увагу. Для Платона це такий стрес. Ми з Лідочкою так переживаємо за його здоров'я. Дев'ять місяців… Майже рік Платона мучитимуть сумніви. Тобі від цього серце не крається?
Рая звела очі й подивилася Іветті просто в серце.
— Ви мені аборт зробите? — запитала напружено.
У кабінеті навіть тиша перелякалася. Ліда проковтнула страх і завмерла. На хутірську не дивилася — не могла. І на маму не могла. Ніби сама у всьому цьому винна, — пальці в кулачки, спідлоба кудись убік — на книжкові полиці.
Іветта провела пальцем по склу шафки, ніби вибирала скальпель, яким зараз же почне колупатися в синовій ляльці. Знову пішла до вікна, а коли обернулася від нього до Раї, то виходило, що здалеку вона роздивляється і хутірську, і власну доньку, бо стояли вони майже поруч. Та й на вигляд однакові — пригнічені, розгублені, безпорадні. Ліда зловила себе на думці, що хоче ступити крок убік, до Раї, бо якщо вже і стояти поряд на суді Іветтиному, то хоч би плече відчувати…
— Аборт?.. Вирішувати тобі, Раєчко, — почула мамин голос.
— Мені?
— Якщо Платон тобі дорогий… Якщо заради нього… Його любові… ти готова на жертви…
Ліда слухала-жахалася: так це ж про неї! Про неї. І вона дитинку стратила через Стаса. Не через Платона — дарма брата обмовляє. Уже час признатися хоча б самій собі. Через єдиного, коханого мужчину, бо хотіла догодити йому в усьому, бігла до нього, аж котилася, про дитину й не думала, аби Стас не поїхав. І зберегла-таки його. Зберегла. Так, так… Отут їй і місце. Поруч із хутірською. Рая теж погодиться. На страту. Вона до Платона приліпилася — не відірвати. Ліда в очах її читала: «Нікому не віддам!» Погодиться… Поплаче день-два, а там…
— А це… боляче? — почула голос хутірської.
Жахнулася — ох і швидка!
На Раю зиркнула: «Що? Уже й готова? Е-ех ти… Підлото мала…»
— Ні! Зовсім не боляче! Маленький укольчик — і все. — Іветта ожила. Заговорила бадьоро, пішла від вікна до дівчини, наче тепер наближатися до неї стало безпечно.
— А можна… не завтра?
Ліда задихнулася. Ну от і все! Останній гвіздок. Забили труну. Тепер — тільки технологія: як, коли, за скільки…
— Звичайно, Раєчко! Хіба ми віддамо нашу золоту дівчинку абиякому лікарю? Ми знайдемо найкращого!
— А коли?
— Не бійся, Раєчко. За кілька днів. Напередодні здамо аналізи, підготуємося.
Іветта стояла за метр від хутірської, усміхалася їй розчулено. Перевела погляд на спустошену Ліду:
— Правильно я кажу, Лідочко?
— Що? — Ліда глянула на матір.
Іветтині очі промовляли: «От бачиш, Лідочко, як усе гарно повернулося! І не треба нам тепер ніяких підпільних абортів. Усе законно… За тиждень — і забудемо! Тобі лишилося — всього нічого: домовитися про аборт у звичайній столичній лікарні…»
«Мені? Чому сам мені?!» — прокричали у відповідь Лідині очі.
Ліда божеволіла, серце плакало. Не хотіла… Не хотіла навіть думати про той аборт. Ніби довгий чорний коридор, а в кінці — темна кімнатка без надії і вікон, а її — туди! «Не хочу! Не хочу!»
— Не хочу! — кричала посеред ночі.
Стас прокидався, збентежено дивився на збуджену, перелякану дружину.
— Що з тобою, Лідо?
Вона припадала до чоловіка, обхоплювала руками його плече, притулялася міцно…
— Тільки ти будь зі мною завжди. Ми заради тебе…
— Ми? Хто це ми?
— Ми?.. Жінки…
Дезінфікатор самовдоволено всміхався подумки: «Блін, як же я люблю, коли вона так відчайдушно чіпляється за мене».
— Ти вже спи, Лідо. Завтра на роботу рано вставати…
«Не хочу!» Зранку Ліда місила мокрий березневий сніг, махала рукою таксі, трусилася в ньому розбитими київськими шляхами, усміхалася колегам у клініці, намагалася сконцентруватися на хворобах пацієнтів, а в голові одне: «Не хочу!» І сумнівів — до біса. Чому мама доручила їй домовлятися про аборт? Раніше все, що стосувалося Платона, мама вирішувала особисто. Нікому не довіряла. Аж тепер… Чому? Відповідей не було. Тільки підсвідоме відчуття плеча з худою хутірською дівчинкою, незрозуміла повага до її швидкого і рішучого вибору між мужчиною і дитиною: мужчина! Ліда довше вагалася… Усе розривалася. А в хутірської в голові ясно — тільки Платон. Не потрібна їй дитина! Якщо так, чому ж Ліда так уперто не хоче допомогти хутірській позбутися дитя? Чому? Відповідей не було.
За тиждень незграбної Лідиної допомоги Рая встигла лише здати необхідні аналізи, проконсультуватися в гінеколога. Іветта кипіла гнівом, та не хлюпала ним на Ліду. Усе очима їла: «Чому так довго?»
П'ятнадцятого березня зателефонувала доньці на роботу, наказала:
— Заїдь до нас увечері, Лідочко.
— Не можу, мамо! — відчайдушно збрехала Ліда.
— Важливі справи маєш?
— Так! — вигукнула. Згадала: та сьогодні ж однокурсники в інституті зустрічаються. І Коцюба дзвонив. Нагадував. Зраділа. Заторохтіла: — Сьогодні наш курс зустрічається. В інституті. Я пообіцяла бути. Якби я знала, мамо, що знадоблюся тобі, я б…
— Що ж, поговоримо завтра, — відпустила доньку Іветта.
Ліда зраділа і… поїхала в інститут. А й то! Побачити друзів студентських років, забути хоч на кілька годин про маму, Платона, його дурну вагітну ляльку… Вона надовго не затримається. Вона тільки гляне на них усіх… Розпитає, бо самій… самій розповідати нічого. Нічого. Усе як у всіх. Практикує. Чоловік. Дім. Діти? Ні… Дітей поки немає.
Біля інституту — ні душі. Ліда йшла до парадного входу, дивувалася: може, щось переплутала? Зупинилася, озирнулася: слідом за нею до інституту сунув широкоплечий велетень. Дублянка нарозхрист, хутряна шапка на брови насунута, а очі сміються.
— Ваня? Бугай?
Бугай засміявся.
— Лідочка Вербицька! Красуня! Це ти?
Підбіг. Обхопив. Закружляв.
— Ванєчка! Як же я рада тебе бачити! А де всі? Де? Чи нас тільки двоє?
— Та ти що, Лідо! Півкурсу з'їхалося. Ходімо…
Так! Півкурсу з'їхалося! Окупували звичайну інститутську аудиторію з анатомічними плакатами на стінах. Позсували столи, на столах батони скибками, ковбаса, огірки, спирт!
— Блін, хто приніс шампанське? Люди, чи ви подуріли?! Тільки спирт! — кричав Коцюба. — Геть ресторани, делікатеси та іншу фігню! Усе — як у студентські роки. Спирт, огірок і ковбаса! Ковбаса тому, хто встигне!
Обнімалися-згадували, пили спирт із пластянок. Бугай знову мало не побився об заклад із Коцюбою, що як не переїсть того, то хоч переп'є. Насилу розтягли. Хміліли, сумнішали, дивувалися: виявляється, не тільки подорослішали. Виявляється — стільки втрат… Фрідман в Ізраїлі… таксистом працює. Та ви що?! Не може бути! Він же найкращим на курсі був! А Лєночка… Лєночка Котовцева! Кажуть, у Штатах? Заміж вийшла за американця, підтвердила диплом і… померла. Як померла? Рак… Невже? У них же… медицина. А ще професор Роговцев помер торік. А наш улюблений Яків Петрович Ларіонов — живий? Живий! А ходімо до нього! Куди? Та він тут неподалік живе.
Зірвалися, спирт і огірки за собою потягли, на розі біля будинку улюбленого викладача професора Ларіонова скупили всі нарциси в перемерзлої торговки. Отак з усім цим гамузом до професорської оселі і завалили. Старий зрадів, як дитина. Наказав дружині — поважній сивій жінці в просторій сукні з брошкою на комірчику:
— Лялечко! Чаю! Чаю!
— Який чай. Якове Петровичу?! Ми з собою спиртяку принесли, — забасив Бугай.
І вольному воля. Хтось чай пив, хтось спирт прикінчував, професорська Ляля дістала з полички «Вечірній Київ», Яків Петрович до альбомів потягся.
— Ми теж… Теж однокурсників не забуваємо. А ви думали! Є що згадати. Такі люди…
Світлини — по руках. А це хто? А це ви такий молодий. Якове Петровичу? Так ви красенем були… Ларіонов дістав з альбому чергову світлину, насунув окуляри на носа, вдивися: на фото — група людей у білих халатах на порозі лікарні..
